Це питання досить часто постає, коли політики та політологи обговорюють майбутнє молодої української державності, після узурпації влади в ній представниками донецького клану.
 
В першу чергу мабуть необхідно заперечити сам термін – молода українська державність. Ні, чудово розумію бажання деяких особливо «доброзичливих» сусідів, розглядати Україну, як молоду, та ще по дитячому недолугу державу. Щоб при нереалізованих імперських амбіціях, мати хоч якесь задоволення зверхньо поплескати сусіда по плечу, вдаючи з себе старшого брата.
 
Але давайте не будемо втрачати глузд, та за власною ініціативою продукувати в собі комплекс меншовартості. Як би того не хотілось «доброзичливцям», але етнос який в теперішній час складає левову частину населення України, колись дуже давно, ще в 882 році складав етнос древньої держави … Київської Руси.
 
Саме тої держави, яка вже у період правління Ярослава Мудрого (983 — 1054) жила по укладеному збірнику законів, так званою Правдою Ярослава, що згодом становитиме найдавнішу частину законів руського права — Руської Правди.
 
Вже не кажучи, що в Київській Русі у цей період поширилось і зміцніло християнство, а також оформилася його організаційна структура й церковна ієрархія. Саме в 1039 документально стверджено існування Київської митрополії, що перебувала в юрисдикції константинопільського патріарха. І посади державних, церковних та військових діячів вже рекрутуються не з варягів, а здебільшого з місцевого люду.
 
І чи варто згадувати що першою Українською конституцією є "Пакти і Конституція прав і вольностей запорозького війська", документ складений гетьманом Пилипом Орликом у 1710 році. Це приблизно десь за сімдесят років до появи перших Конституцій в Європі і США.
 
То ж не варто вдавати з себе «молоду» державу, бо глибиною та силою залягання історичного коріння, ми є державою якій можуть позаздрити найрозвинутіші держави Європи.
 
Бо вже зовсім смішно буде зважати на імперські потуги сусідських нащадків фіно-мордовських племен, які у відповідності до своєї татьської натури спочатку поцупили в сусіда церкву, оскільки церковній історії невідомий урочистий акт «хрещення Москви», й не обтяжуючи себе процедурами просто замінили в 1589 в титулі «митрополит Київський і всієї Руси» , мабуть вже тоді ненависне – «Київський» на таке миле серцю … «Московський», але з претензією на історичну спадщину Київської Руси. Що як свідчать турецькі архіви, було «залагоджено» за таку дурничку, як … «три сорока соболів і 200 червонців» у константинопольського патріарха. Отак було продано Київську митрополію. Ну й вже цілковитим долученням фіно-мордовських байстрюків до чужої історії сталось у 1700 році, шляхом перейменування Петром І Московського царства у … Росію.
 
Таким чином можна без сумніву зробити висновок, що своїм історичним корінням у українців пишатися є всі підстави.
 
А що з нашим сьогоденням? З періодом т.з. новітньої істрії, що розпочинає свій плин з проголошення незалежності у 1991 році.
 
Все наче не так погано складалось, якщо зважити на те що поміркований Кравчук запропонував чудову аксіому, українці, це всі громадяни цієї держави незалежно від національної та конфесійної приналежності, які вважають цю землю рідною та будуть відноситись до неї як саме до такої.
 
З деяким  вже реверансами в бік російськомовних прийшов на президентський пост Кучма, але миттєво зрозумів, що державником бути набагато вигідніше. Та й не до «расейської» було, коли на часі стояло питання великої «прихватизації» державного (народного) майна. Саме в той період держава та й ми втратили левову частину майна. Почав формуватись олігархат.
 
Саме проти цього, та сподіваючись на «проукраїнську» риторику Ющенка, люди й вийшли на Майдани 2004. Тоді важко було в міфі про «вдалого прем’єра», розгледіти заздрісно-пихату нікчему.
 
Зневіра посіяна цією пліснявою й дала такі облудні сходи, коли в  президентських перегонах 2010, всі учасники фактично грали проти однієї претендентки. Тому й … маємо те, що маємо!
 
Але нагадаю, що саме ця регіональна політична сила ввела в обіг такі поняття як «поділ» та «федералізація». Хоча треба віддати належне, ця «влада» один міф таки розвіяла, з усією очевидністю своїми діями (Харківські угоди, програш в стокгольмському арбітражі та інше) довівши, що «влада» таки може бути … антиукраїнською. А це вже вибачте, державний злочин.
 
Відповідно суспільству пропонуються один базовий міф, який на думку «влади» здатен поділити його та унеможливити їх усунення від цієї самої влади.
 
А саме, … неможливість населенням України скласти єдину спільноту … народ, не розділену мовними та етнічними питаннями.
 
Однак це цілковитий міф, бо єдиним що дійсно роз’єднує українське суспільство це майнове розшарування, т.з рівень статку. Оскільки в Україні існує невеличка групка людей, якій вдалось підгребти під себе фактично все майно та статки в країні, та інше населення країни.
 
І в цьому сенсі Захід, Схід, Північ та Південь України вже давно разом. Вони об’єднані своєю злиденністю.
 
А для того щоб реалізувати свої сподівання на світле майбутнє в першу чергу треба:
 
1. Звикнути поважати самих себе, менше дослухаючись до «доброзичливців», а дбати про інтерес власної країни та її громадян. Коли це ви чули від сусіда, якому ви як кістка в горлі, слушну пораду?
2. Прийти до висновку, що всі ми складаємо спільноту громадян в державі, «влада» якої намагається не те що не покращити наше життя, а й прагне зробити його цілковито неможливим.
3. Зважити на те, що "влада" дуже боїться … об’єднання громадян країни. А значить об’єднання є шлях до перемоги.
4. І ще, «влада» дуже хворобливо сприймає будь які питання, що стосуються недоторканості власності. Мабуть коли поцупиш щось, то дуже не хочеться, щоб право власності було переглянуто, навіть в рамках об’єктивного судочинства.
5. Що до шляхів усунення, то це … вибори у ВР та можливо президента, але під цілковитим тиском та контролем громадськості та дотримання законних процедур.
 
А от висновок наскільки це варто робити швидко, крім фактів розкрадання бюджету країни, можна робити виходячи з результатів поїздки нашого «сонячноликого» до країни сонця що сходить.
 
Таку дурницю як сумнозвісну поїздку «лідера» з Токіо в Кіото в «окремо-заблокованому» вагоні потягу, навіть не згадую.
 
Набагато нищівнішим є те, що з ним не зустрівся жоден міністр, губернатор, не прийшли на зустрічі мери Токіо, Кіото, Осаки, вельми впливові люди. Під час ділового сніданку Януковичу пощастило зустрітись тільки з керівником громадської організації, яка опікується вивченням ринку та видачею рекомендацій.
 
На символічну зустріч вдалось вмовити лише імператора Японії. Хоча може й не варто було, оскільки «лідер» примудрився нанести імператору образу … першим простягнувши йому руку та не зробивши символічного поклону.  Такого ще не дозволяв собі жоден іноземний керівник.
 
Дуже показово, що за даними газети «Хоккайдо симбун», Януковича відмовились супроводжувати навіть японські поліцейські.
 
Так що як довго цей сором буде знаходитись при владі цілковито залежить від нас.
 
Єднаймося, бо ми того варті.