"Автобіографічний роман "Слово божевільного на свій захист" автор
                                       не наважувався опублікувати майже десять років. Письменник    
                                       вважає, що жінка, вступивши в боротьбу з чоловіком за рівноправність
                                       втрачає свою божественну красу і моральну досконалість".
                                                                                                         З анотації.
 
                                                                "Я перед дивом Ваших рук,
                                                                Спини, і пліч, і шиї –
                                                                Як відданіший з Ваших слуг,
                                                                Весь вік благоговію".
                                                                                   Б. Пастернак.
                      
 
Ніч наближалася до кінця. Ця незвичайна жінка, що сиділа напроти, була так само далека і недоступна, як і на початку їх знайомства, десять років тому. "Мені час, графиню".
 
Біля дверей він нахилився і поцілував їй руку. Вільною рукою вона скуйовдила йому волосся. "Слухай, ти забруднив щоку, тобі потрібно у ванну".  Поглянувши на своє відбиття в дзеркалі, він зрозумів, що не контролює себе. "Лише, якщо ти відведеш мене туди". У ванні, в замкнутому обмеженому просторі, де вона стояла так близько до нього, він наважився. "Боже, Женька, як я тебе хочу!" - видихнула вона.
 
Хуртовина. Обпікаюча сніжна хуртовина. Лагідна зоряна хуртовина. Душ з холодного шампанського. Душ з теплої крові. Молочні ріки і киселеві береги. Солона вода Середземного моря в легенях.
 
У неї були божевільні очі, під час цього у неї були божевільні очі.
 
У інших жінок в такі хвилини були очі вмираючої курки, що закочуються. Одного разу в дитинстві, граючись на господарському подвір’ї із сусідськими хлопчиськами, він влучив недостиглим яблуком в голову курці. Вона перекинулася, впала і засмикала в агонії лапами. Він підбіг до неї і побачив ці безглузді очі, які він потім сотні разів бачив, тільки вже на жіночих обличчях. Кожного разу безглузда смерть.
 
А в її божевільних очах міріадами іскор вибухав і народжувався Всесвіт. І читалося пояснення розумного походження щастя. Смішно коли це називають різниця в класі, це різниця в біологічному походженні.
 
"Пам'ятаєш, Женя, як п'ять років тому тебе хотіли виключити з комсомолу, за те, що ти сказав, що Маяковський - посередній поет. Я тоді вела зібрання. Пам'ятаєш, я постійно пила воду з карафи. У мене пересихало горло від збудження, від усвідомлення того, що твоя доля в моїх руках".
 
"Так, ти здорово мене тоді виручила".
 
"Я вже тоді знала, як ти відпрацюєш мені цю послугу".
 
"А я вже тоді був готовий".
 
"Ха-ха, скільки часу витрачено марудно".
 
"До речі, непогано б змочити твоє горло".
 
"Давай".
 
У безодні її синіх очей могла б потонути уся Непереможна Армада. Від повороту її голови вліво відмовили б гальма навіть у боліда, що мчить на шаленій швидкості на трасі "Формули 1". Порух її тендітних плечей можна було б використовувати в медичних цілях. У реанімаційному відділенні. У найбезнадійніших випадках.
 
З нею він зрозумів, що "еротичні фантазії" - це метафора. Так само, як "синій помідор" означає цілком конкретний баклажан. І що секс - це не роздратування певних рецепторів. І, взагалі, цей сумнозвісний секс - річ допоміжна, на щастя, виправдовуюча мету. І додаткові стимули, і бажання принижувати і принижуватися, і заподіювати біль і отримувати біль - все в одну скарбничку. У довільну неконтрольовану безпам'ятність.
 
Головне - запалити ці вогники несамовитого божевілля в її очах. І вдивлятися в їх мерехтіння, крізь сплутане мокре волосся, що впало на її обличчя, якомога довше.
 
З нею він відчув сенс слів "займатися коханням". І дізнавався, що можливості його організму безмежні, як глибина цих очей. Їй не треба було прикладати зусиль, аби подобатися йому. Просто бути собою. І йому не треба було прикладати зусиль, аби бажати її. Просто бути собою.
 
"Поручик, милий, це просто божевільня якась, адже я старша за тебе. Тебе це не бентежить?" .
 
"Графиню, я не можу пробачити жінці лише двох речей - тонких губ і товстих ніг. А те про що ви говорите - це дрібниці. А вас це турбує?"
 
"Господи, радість моя, якщо тебе - ні, то мене і поготів".
 
Боже, яким прекрасним було її обличчя, забризкане його сім'ям. Нічого більш натхненного він ніколи в житті не бачив. У цю хвилину він сподівався, що кожна мить, яку ми проживаємо, не зникає безслідно, а занотовується десь там, нагорі, і коли-небудь буде можливість ще раз прокрутити цю плівку перед очима.
 
"Ставай розкорякою!"
 
"Мелащенко - ти божевільний, я все-таки твій керівник! Так нормально? Тобі подобається? Чи опуститися на лікті?"
 
"Мелащенко, милий, будь ласка, завтра на роботі, ані поглядом, ані жестом не подавай виду, що ти трахаєш мене".
 
"Господи, я ж не ідіот, щоби обтяжувати плавний перебіг шекспірівської драми – дрібними побічними інтригами із Пікуля".
 
"Не розумничай".
 
"Чому?".
 
"Всі і так знають, що ти розумний. І безвідповідальний. І ловелас. Слухай, ну я - зрозуміло, але чому ти зв'язався зі мною? Адже тобі баб вистачало".
 
"Тому, що у тебе найкрасивіша попа в світі. І цицьки".
 
"Дурень, але продовжуй".
 
Перша сторінка із Булгакова і остання сторінка життя. Волога на тілі і сухість у роті. Принадні перспективи і безвихідна туга. Щастя фрагментами і біль періодами.
 
"Знаєте, поручик, жінки думають, ніби вони здатні керувати чоловіками. Це неправда. Коли чоловіки говорять, що жінка в їх житті нічого не означає - це теж неправда. Жінка визначає долю чоловіка, хоча сама вона цей процес не контролює. І наслідки, як правило, бувають протилежними до її бажань. Вона сковує або робить розкутим чоловіка проти своєї волі".
 
"Чому так?".
 
"Бог так влаштував, щоби якомога довше тривало безглузде існування цього світу".
 
"Що ж нам робити?".
 
"Радіти, що ми знайшли одне одного".
 
"Так, так, так, - і, милуючись її потаємними місцями, він, посміхаючись, додав, - всі дороги ведуть до Риму".
 
                                                           ______________
 

Поручик Григорій Каховський у віці двадцяти восьми років покинув Петербург і взяв участь в селянському антикатолицькому повстанні на Правобережній Україні, що увійшло в історію під назвою Коліївщина. Він був сподвижником і близьким другом Максима Залізняка і Івана Гонти. У боях демонстрував дива хоробрості. Мав репутацію відчайдушного шибайголови і фаталіста. Потонув під час переправи через річку Південний Буг, недалеко від Ладижина.
 
Женя Синіцин з рідного Дніпропетровська в тридцять восьмому році поїхав добровольцем воювати до Іспанії. Займався диверсійною роботою. Був убитий співробітником СМЕРШа після того, як відмовився виконати наказ про підрив будівлі комендатури, де в той момент відбувалося свято для офіцерів франкістської армії і їх сімей.
 
Андрій Мелащенко за участь в дисидентських акціях супроти правлячого режиму СРСР був посаджений у в'язницю. А після відбуття терміну ув'язнення, висланий з країни. Закінчив він своє життя поромником в Аргентині.
 
Всі вони були байдужі до усього, що відбувалося в їх житті, оскільки розуміли, що нічого більш яскравого і  хвилюючого, ніж зустріч з цією жінкою,  вже не відбудеться.