Нещодавно в мене було спілкування з моїми друзями з Московії, з пиятикою, звичайно.
 
Як і належить москалям, вони мене переконували, що українці - то вигадки галичан, а ми, подоляни - то звичайнісінькі росіяни, що відірвалися від материка. Цікаво було.
 
Не буду переказувати ту купу безглуздостей, що виникають у подібних суперечках, бо веду до цитати.
 
Коли мова зайшла про роллю містечковості, як ментальноутворюючого чиннику, я гепнув фразу, яку сам не відчув тоді, але яка завдяки не пильності, а любові до художньої окраси моїх друзів, може стати класикою:
 
"Моя малая Родина - каждая женщина в  которую я кончал".
 
(Отак от. Не Крижопіль чи Берислав, не Ворвулинці чи Охтирка, не село у долині чи мікрорайон в мегаполісі)
 
Блін, який же я імперіаліст!!! Арєвік, Лейла, Барбара, Юдіта, Зорислава, Кетєван, Райхана, Аїда, Елізабет, Римма, Міріам, Маша, Ядвіга, китаянка Лєна та мозамбікська дівчина ім’я якої я не згадаю!
 
Ці острівки, де лишився український слід, поєднані незримими мотузами спогадів в архепілаг Левитаненко (майже англійський мандрівник Левингстон!) Така собі багатонаціональна імперія.
 
Ці острівки, розкидані по усьому світу, дають мені змогу в багатьох країнах почувати себе, як вдома. І це не заважає мені відчувати себе українцем.
 
Бо Велика Батьківщина в мене, як і в галичан, волинян, сіверців, слобожан, дончан - одна. Україна.
 
А малі Батьківщини я й далі собі обиратиму виходячи не з національних пріоритетів, а смакових, чоловічих.
 
Колись один з моїх друзів зробив висновок:
 
"Тебе всегда нравились крысинные бесскульные мордочки блондинок скандинавского типа".
 
Слабкий, так. Нічого не поробиш, справді, подобаються.
 
Він полюбляє мордовські "пачки". Різко окреслені верхні щелепи. Його вибір.
 
На смак і колір, Батьківщина не потребує.
 
Всі ми - імперіалісти несамохіть, кожен плекає свою імперію. Як співав поет: "Длинющий хвост твоих коротких связей"
 
P.S. Коли в своєму телефоні я почую: "Привіт, це я - твоя мала Батьківщина", я знатиму, хто мені телефонує.