Як гриби після дощу, так і зрадники після приходу «внутрішньої окупації» масово з’являються  в Україні.  А.Гриценко говорить про півмільйона «поліцаїв». Хоча зрозуміло, що їх в десять раз більше, цих потенційних поліцаїв. Вони готові робити всю брудну роботу поневолення українців для окупантів, для чужаків. Чому в Україні у всі часи була такою популярною роль наймита, слуги, посіпаки чужинців, роль поліцая над своїми? –Причину я бачу в неповноцінності українського патріотизму. Коли  українські патріоти постійно сваряться і зраджують один одного, коли українське – це синонім нетривкості та ненадійності, то люди інстинктивно тягнуться до чогось більш сталого та постійного, тобто до чужого. Не вміючи навести лад у власному домі, українці шукають пристанище біля чужого дому, під чужими прапорами. Оскільки  у чужинців для українців залишається тільки брудна робота, тому наш люд мусить їздити мити туалети по європах, гнути спину на тамтешніх плантаціях, місити болото на будівництвах чужого щастя. Стара, як світ, історія.
 
     Атрофія інтелектуального, духовного середовища робить націю, спільноту легкою жертвою аферистів та пройдисвітів. Зовсім не випадково, що ми вибираємо серед себе найгірших в морально-етичному плані. Соцдебілізми рулять. Доки зберігалась українська незалежність, до розуму українських патріотів взагалі не можна було підступитись – суцільний психоз та маячня хуторянсько-ірраціонального типу. Після втрати незалежності 9 місяців назад я очікував , що наш національний розум швидко остудиться та протверезіє. Але ці надії виявились марними: окремі очевидні істини пробиваються через товщу нацдебілізмів, але рагульський, дебільний спосіб мислення домінує і далі. Надія, що з нашими патріотами-йолопами можна буде почати конструктивну дискусію, що їх можна буде взяти на причіп і потягнути до якоїсь адекватності, залишається нереальною. Можна втесати в ці голови окремі істини, але як поміняти людині ірраціональний спосіб мислення?
 
        Найдорожче обходиться нації її власна дурість. На власній шкурі щодня відчуваю, наскільки сильний спротив здоровому глузду з боку наших «патріотів» та «демократів», не кажучи вже про «совків». Народна творчість чітко підмітила причинно-наслідковий зв'язок понять «дурний» та «бідний». Проблема в тому, що адекватні патріоти, повноцінні інтелектуали у нас завжди в глибокій меншості, вони бовтаються нікчемними трісками в середовищі патріотів-йолопів, зрадників-конформістів та просто індиферентної публіки, яка ігнорує недорозвинуті патріотичні та всі інші цінності. В умовах недолугості системи наших патріотичних цінностей, коли національна еліта не дбає за своє патріотичне господарство, марна справа - проклинати наших зрадників. Після псевдонаціоналістичного угару окупаційний душ для багатьох  приносив навіть певне полегшення.
Менше всього мене цікавить емоційне відношення до патріотів, до байдужих та до зрадників. В кожної з цих позицій є свій резон, але всі ці позиції неповноцінні:
-патріоти проклинають зрадників та байдужих, але самі вони приклались до розвалу незалежності через свою недолугу діяльність;
-байдужі ігнорують і патріотів і зрадників, але їх пасивна позиція – як гарматне м'ясо для всіх маніпуляторів;
-зрадники проклинають недолугих патріотів, що ті не дали їм тверді в житті, але їх служба на чужинців тільки хоронить майбутні перспективи України.
 
    Чому у нас немає громадянського суспільства? – Бо у нас немає «громадянської мови», у нас немає підготовлених понять та смислів, з допомогою яких громадянину говорити з іншими громадянами та з владами.  Люди при спілкуванні обмінюються не словами, а думками, позиціями, поняттями та термінами, тобто готовими мислеформами. Люди хочуть спілкуватись не просто на одній мові, а на одній смисловій мові. Для прикладу, у нас сформована і розвинута популістична смислова мова, популістичне мислення. Популістичне мислення у нас найбільш в суспільстві популяризоване, найбільш поширене. З приходом нової влади це мислення вже не підтримується зверху і сумно спостерігати, як люди чіпляються за популістичну логіку, за популістичну  риторику, а влада презирливо відкидає від себе ногою ці віджилі штампи. Люди звично ще хникають і щось просять для себе, але влада плювати хотіла на їх жалюгідні мольби, «працювати треба!».  Замість  мислеформ популізму,  тепер у нас поширюються мислеформи окупаційного режиму: «нельзя», «запрещено», «не положено»…Ми вскочили в накатану колію окупації і почуваємось, як будь-то нічого не сталось, як будь-то двадцять років «шальной независимости» і не було...
 
       Добре розвинуте у нас і корупційне мислення, корупційно-ошуканський сленг. Корупційна субкультура повноцінно розвинута як на стороні «беручих», так і на стороні «даючих».  Непогано в нас ще збереглося «совкове» мислення, «совкові» поняття.  Набагато гірші справи з демократичним мисленням, з демократичною мовою. Прижився у нас лише якийсь усічений, неповноформатний варіант такого мислення. Ми добре розуміємося, що має давати демократія нам, але в нас немає понять, що ми самі маємо давати демократії, які вимоги до себе має пред’являти демократична особистість, демократична спільнота. Думаю, це пов’язано з усіченістю, обмеженістю наших вітчизняних демократичних практик, а також байдужістю наших еліт до здобуття реальної демократії. Наша демократія так і не зуміла позбутися приставки «псевдо». Якщо демократичне мислення в нас половинне, то патріотичне мислення – взагалі «четвертинне», воно настільки логічно обскубане, нежиттєздатне та внутрішнє суперечливе, що його вистачає лише для агітпродукції типу «купуй українське».
 
      І зовсім погано з нашим громадянським мисленням, тут, як кажуть, ще й кінь не валявся. Нікчемні громадянські практики, нікчемні громадянські поняття і зовсім німа громадянська мова. Якщо демократію ще так-сяк підживлювали депутати заради свого самозбереження в політиці, то громадянське життя виявилось нікому не цікаве ні у владі, ні в політикумі. Українська нація провалила всі екзамени на становлення себе як нація європейського типу: ні повноцінної еліти, ні ідеології, ні громадянської самоорганізації. Нація залишилась лакейського, євразійського типу, що і проявилось сповна в нових, сьогоднішніх умовах.
 
      Українська нація в цілому, від «опозиційних» народних обранців, до останнього клерка вибрала стратегію не опору, а пристосуванства до влади чужинців. Чи спасе це націю від деградації та потрясінь? –Звичайно, що ні, народ від цього буде котитись у прірву ще швидше, ще нестримніше. З другої сторони, якщо подивитись на наших самих затятих опозиціонерів, на всю цю протестуючу братію, то стає сумно від такого протестного потенціалу. В цих протестах дуже мало здорового глузду, не видно жодної здатності до самоорганізації та консолідації, тобто нація практично беззахисна. Тому цілком логічно, що беззахисна нація пішла по шляху покірного пристосування до чужинського панування.  В чому проблема сучасної української нації: вона захотіла мати всі дорослі розваги, але не подбала  придбати собі дорослий розум. Нація з дитячими мізками – так би я найкоротше охарактеризував українців. Дитячі ігри у нас закінчились, тому говорити з нашим народом абсолютно нема про що. Дитячий плач продовжується, але соску для дебілів ніхто вже навіть не шукає, - обійдуться.
 
   Не дурень назвав цей сайт «Дурдом», тому що вся Україна зараз – натуральний дурдом! Наша національна хата непокрита, безверха, недокінчена, недобудована, а тепер її взагалі хочуть знести. Українській нації потрібні адекватні лідери. Задача справжнього лідера – будувати те, що залишиться після нього, будувати те, що не можна забрати разом з собою. Ми вже наїлись лідерів, які будували тільки під себе, після яких залишався лише послід, а не слід. І не треба більше нічого чекати, немає чого чекати. Для будівництва підвалин національного духу, національної самоорганізації нічого не потрібно, крім самого духу і адекватних знань… Спочатку потрібно вирішити глибоко внутрішні проблеми нації. Провести кастинг національного матеріалу – і до праці! Для напрацювання національної ідеології не підходить агресивне політичне середовище. Погано сприяє цій роботі і затхле академічне середовище. Потрібно шукати якесь нове місце з помірним протягом і живинкою.  День сьогоднішній і день завтрашній українською нацією вже програний. Але є ще можливість підготуватись до дня післязавтрашнього. Навіть такі прості істини до наших людей не доходять: вони пнуться вирішувати проблеми «сьогодні на сьогодні», інакше вони не вміють. Нації потрібно пред’явити готовий повноцінний патріотичний продукт – і тоді її можна буде навколо чітких орієнтирів згуртувати і серйозні справи  з нею вирішувати. Нації потрібні чесні лідери, а не інтригани. Нації потрібні не гетьмани, а солдати національної ідеї. Національна ідея живе незалежно від того, яка політична погода надворі. Хто розуміє про що мова, той відгукнеться. Хай це буде один з багатьох проектів, але це має бути реальний проект, а не якась політичний «цап-царап». Не може такого бути, щоб на 45 млн. не знайшлось десятки світлих голів!