Записки из Дурдома.
Новейшая история Украины. Краткий курс. Очерки.
№ 1
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/6193.phtml
№ 2
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/6234.phtml
№ 3
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/6251.phtml
№ 4
http://deddon.livejournal.com/2358.html
№ 5
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/6262.phtml
№ 6
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/6283.phtml
№ 7
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/6339.phtml
№ 8
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/6444.phtml
№ 9
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/1328/user_id/4044.phtml
№ 10
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/6466.phtml
 
Очерк одиннадцатый.
 
Роки «конспірації» світоча української національної демократії.
 
А чи знаєте ви, що тре задля того, щоб весь світ пишався вами, як світочем української національної демократії? Отож. Місця тре знати та й друзів мати.
По перше – це обов’язково записатися у 1977 році у лави КПРС, та приходити на всі партійни сходки й голосувати, голосувати й ще раз голосувати. За те, щоб гнобити Марченка, Стуса, щоб ганяти по тюрмах Чорновола, щоб гнати наших парубків до Афгану, щоб усі кияни вийшли з дітлахами на першотравневу демонстрацію після Чернобиля.
По друге – тре своєчасно швиденько змінити комуністичну ідеологію на релігійну й, як це не дивно для українського національного демократа, прибитися до московської патріархії.
По третє – наразі, якщо тобі партія доручила охороняти гроші у банку, а сама кудись щезла, то, почухавши потилицю і поглядаючи навколо, зрозуміти, що можна красти, та не просто красти, а, як казав товариш Ленін, красти, красти й ще раз красти. Може десь не так, але щось схоже казав.
Четверте - щоб увесь світ пишався вами, як світочем української національної демократії, зовсім необов’язково вивчати українську мову, згодиться й суржик. Все одно чужинці нашої мови не знають і вважають, що ти говориш саме українською, а свої…
Свої – це такі гарні люди. Їх лише раз треба переконати, що в тебе руки, які нічого не крали, і як тільки вони один раз скажуть: «Ющенко – ТАК!», можна з ними робити, що тобі завгодно, вони рогами впруться і з «пути пройденого» їх вже не звернуть, тут тільки поспішай лапшу варити.
Окрім того, щоб тебе визнали свідомим українським демократом, не можна ж тільки важко працювати і працювати, відпочивати теж потрібно. А де? Бо ми ж люди темні, ми, «сосно нездешние», ми з Хоружівки. Та друзі підказують – відпочивати тільки у Криму. Є там така собі людина на прізвище Мешков (Егеж, той самий, що хотів Крим до Московії «оттяпать»), в нього є свої фонди та установи. На рахунки ціх фондів та установ перераховувалися мільйони, але тепер наші добродії, тобто, пани Ющенко і Мітюков,  приїздили до Криму розважатися на комуністичних умовах, тобто «по потребностям».
А якщо ж у вас слідчий спитає, що це ви, відпочиваючи у Криму, не сплачували за це, то тре вибачитися й наступного разу на допит принести документа, що ви сплатили у касу аж 5000 карбованців, за які у той час можна було купити тільки шкарпетки.
А тут у зв’язку з розвалом Союзу у братній Росії тяжке фінансове становище. Що ж це – український національний демократ не допоможе братньому народу? Ось перерахували туди рубликів на суму біля двадцяти двух мільйонів меріканських президентов. А потім ще на суму біля двохсот тридцяти трьох мільйонів такихож президентів.
Але ще одне правило – cправжній український національний демократ повинен мати дах. На той час таким дахом був Вадим Гетьман. Тому справу закрили.
Тут знов звуть до прокуратури.
- Що там у вас знов негаразд, заважаєте працювати.
- А де ж оті майже двадцять два мільйони меріканських президента?
- Так тут таке діло. Був у нас папір, з яким ми у суді мали б повернути ці кошти, але один з моїх замів той папір одав нашим партнерам, а вони виявилися шахраями й папір не повернули.
- Та як же він такий папір одав?
- Ну, він думав, що вони узяли з добрими намірами.
Отакої. Я колись вже чув щось схоже. Ага, ось.
- Маню, давай гроші, вирішив цю корову купувати.
- Та ось щось немаэ.
- Чого там немаэ.
- Та грошей немаэ.
- То як же це немаэ? Де ж ти їх тримала?
- Та ось тут попід кохтою. На грудях.
- А тепер де вони?
- Ой, батьку, не знаю. Мабуть, отой, чорнявий там щось шарився.
- А ти ж чому мовчала?
- Та я ж думала, що він з добрими намірами.
Не знаю, як ви, а я милуюся з нашого шановного українського національного демократа – ну такий він же демократичний, тобто народний, та ніби-то ота Маня.
Ну, що з них узяти, чи то з Мані, чи то з демократа. Так прокурор й цю справу закрив.
Але всі протоколи у архівах лежать, якщо ще не попалили, і на всіх протоколах на питання «якою мовою маємо розмовляти», відповідав: «російською».
Отакий справжній український національний демократ.
А тут знов напасть. Та ні, не на пасть, на голову. Таки причепилися – чого банк «Україна» збанкрутував»?
Та збанкрутував й збанкрутував. Що ж я сторож банку своєму? А Гетьмана то вже нема. Та на нього останім часом надія була мала. Дуже він перейнявся сімейними цінностями. «Ти, - казав, - воротися до жіночці своєї, досить з американкою наскакавсь, а то я тебе зничтожу».
Та РАПТОМ воно он як повернулося, царствіє йому небесне.
Але справжній демократ знає, що без даху неможливо, а він вже маленько акцій подарував кому треба.
У Верховній Раді Іван Степанович – такий був оратель, такий оратель, ого-го! Тю, а чого ж був? Він й досі є. Є-то він є, але вже не оратель, його наш демократ радником до Януковича ракомдавал.
Так ось Іван Степанович соловейком:
- А від чого усі наші біди, бо нема в нас гарного Голови Нацбанку. Що нам японця кликати, як колись варягів? Ні. Є в мене кандидат. «И пустили козла в огород». Звиняйте, за вставочку. Але ж воно так і було. Прокуратура тут про банк «Україна» забула.
Все б добре. Так ні. Де отой Чорновіл взявся. До нього «ходоки», мов до Леніна та всі з компроматом, та усім той клятий банк «Україна» спати не дає. А Чорновіл усіх вислухає, а всі папери своєму секретарю Бойчишину віддає, а той у папочку, й береже її, навіть до сейфу не ложить, з собою носить. Та, небоже, якось РАПТОМ, як пішов з офісу та й додому не прийшов, і де він ходить з тою папочкою й досі ніхто не знає. Це бува таке.
А друзі завжди потрібні. Задля цього записався до НДП. А там багато хорошого люду. Та їх якщо спитати – ні, якщо б хто спитав, як там наш український національний демократ, то ніхто б і не зрозумів, про кого ви ото теревените. Замаскувався він добряче. А якщо просто спитати, наприклад: «Павло Івановичу, а як Вам із Ющенко працювати?» «А як, скаже, все окей». Він вже тоді до американських розмов звикав. «Окей, - каже, - з ним легко домовлятися». «А Ви, Єфиме, що кажете?» - «Скажу, наш хлопець, порожняк не гонить». Всі його люблять. Як до столу, а де ж наш Вікторе Андрійовичу?
А він поміж них ходить поважно, усі їм милуються. А йому усі наливають. "У Ющенко так сложилась судьба, что он всегда шел по столу, заставленному едой. Ее были горы".
Це  каже один з підручних, який усюди його супроводжує й харчується недоїдками зі столу шефа - Олег Рибачук.
От ви кажете, що, якби ви на грошах сиділи , то й вами б милувалися й вам би наливали. Та так то воно так, а тільки, якщо б ви на грошах сиділи й нікому нічого «не отстёгивали», то хто б вами милувався та хто б вам наливав. Отож.  А гроші ті народні, тобто народу України, а позаяк він народний та й ще український національний демократ (тільки на той час ніхто того не знав, навіть він сам – я ж кажу – замаскувався, конспіратор!), то мав повне право цими грошами розпоряджатися. Й розпоряджався. Вам скільки? Надрукували. А Вам? Будьте так ласкаві.
А інфляція вже 400 відсотків. А він – а Вам скільки? А з Фимою як гарно працювалося! Друзям курс долару – шість тисяч крб., усім іншим – двадцять одна тисяча крб.  
Отака малина.
Потім Павло Іванович. З ним гривню розпочали. Теж непогано заробили.
Заходить якось один:
- Слухай, добре то воно добре, а ось чому міжнародного визнання не долучити до всіх регалій.
- Так-так, це було б гарно.
- То й у чому справа? Але дорогесеньке.
- Й скільки ж?  
- Не знаю, але язик до Київа…
- Що ж, одна нога там…
Через якийсь час.
- Що? Скільки-скільки? Та вони що, з глузду з’їхали?
- Та ні, таки тарифи, так п’ятим у світі станеш. Ти як отой жид. (Вбік – ну й рогуль!) Це ж імідж!
- Ну, то нехай вже.
Став п’ятим банкіром у світі по версії якогось журналу.
Про банк «Україна» вже й не кажуть. Немає Бойчишина, та вже й самого Чорновола РАПТОМ не стало, царствіє їм небесне.
Сидить п’є каву, хенесі підливає. Як справжній український національний демократ.
Ой, пригадалася мені така історія. Ще за часів Совєтів.
До кабінету міністра заходить чоловіче, рота розкрив, мабуть такої великої кімнати, такого великого столу в житті не бачив. Підійшов ближче. Й каже:
- Хаїм, невже це ти? Я на прийом до міністра три місяці чекаю.
- Я, я, проходь, сідай. Ми ж з тобою скільки рядком за партою сиділи.
- А як же ти можеш тут робити, це ж яку голову тре мати!
- Ай, Мойша, тут робити нічого, ось сиджу «груши околачиваю», все чекаю, може гарний співрозмовник прийде.
- А якже ж робота?
- Та яка там робота, мабуть, підписати щось. В мене одних перших замів сім штук, а ще просто зами, а ще  поми, а ще радники. Працювати міністром – то, звиняй, херня, ось стати міністром – о! тут ти спробуй. Ось.
Так і наш справжній український демократ. Першого зама – Стельмаха - йому покійний Гетьман заповів, той  оці авгієви стайні й розгрібає. Його ж справа вирішувати –акцептувати чи ні.
Так ні ж. Щось знов накрутили.
Ось ти їм довіряєш, а вони тебе підставляють. Перерахували майже мільярд зелених з допомоги МВФ на Кіпр в офшори. Справа серйозні оберти приймає.
Якщо подивитися Устав Нацбанку, то такі перерахунки можуть здійснюватися тільки за підписом Голови Нацбанку, навіть на підпис першого заму не можна ставити печатки. А тут платівку підписав помзама. Відповідність мала бути лише Голови Нацбанку. Але ви не забули правило справжнього українського національного демократа про те, що тре мати дах. Дах розстарався, підкотив до Кучми й запропонував нашого українського національного демократа у прем’єри. Прем’єра у суд не потягнеш, а справа на контролі у МВФ. Тож довелося сісти помзаму. Може, й досі там. Чим не запитання для наших журналістів – де він зараз, чи платили йому подвійну зарплатню, як тому Фунту? Та багацько чого можна запитати. Аж ні. Журналістам нашим це не цікаво. Та хай їм щастить!
Далі буде.