Про ці лікарні не говорять вголос.   Їх знають за назвами вулиць і районів.  «На Броньовій» у Львові, «на Ломоносова» у Києві, «в Померках» у Харкові. Навіть непосвяченим і тому  таким безпечним, стає не по собі, коли вони чують про когось, хто «лежить на Ломоносова». У Львові можуть пожартувати про Кульпарків але ніколи намарне не згадають Броньову – це табу, навіть для просмалених циніків, є нездоланним. І тільки «іногородні» та «доїжджаючі», вихлюпуючись з тлумиська залізничних вокзалів так недоречі  збивають лункий ритм вулиці, - «Я перепрошую, а яка маршрутка до ракової лікарні?»…
 
… Там уже поміняли старі масивні підвіконня  на новомодний легкий пластик і, спираючись руками на податливу поверхню, не помічаєш, як перестаєш дихати, коли чуєш найстрашнійший у світі звук, звук, який лунав би радісно будь-де але не у цих стінах – дитячий сміх. Це не легко – вільно дихати у місці, де все концентроване. Біль, розпач, мука, віра, любов і надія розлиті у дозах, які роблять це повітря таким густим, що подих мертвотно спирає в горлі. Щоб привітатися, треба на мить затамувати подих і хрипнувши кашлянути – тоді вийде без сльози.  Дивовижно, але у цьому коридорі можна спокійно довершити розмову, вийти на двір, сісти в машину і уже, десь аж за пару кілометрів, коли поруч нікого нема,  закричати від майже фізичного болю. Коли з дитячих голівок «хімія» виїдає кучерики – боліти може не тільки дітей.
 
Тут відведено цілу кімнату під лікарняну капличку і Матір Божа тоне у квітах, які  ніколи не в’януть. Людські руки витягають з ваз ще вчорашні букети і ставлять нові й нові. Це якесь неймовірне змагання між тими, хто ставить у ці вази нові й нові букети і Тим що приводить сюди нових і нових людей. А приводить їх щодня. Тут ніколи немає вільних місць і, якщо, навіть, ліжко не зайняте, то це означає, що його теперішній господар просто пішов додому, щоб завтра знову прийти. Ці стіни неохоче відпускають своїх тимчасових квартирантів – тут слово «виписка» не завжди є словом з позитивним забарвленням.
 
Я не знаю більше місць, де між стін витає стільки надії. Сполоханим птахом вона кидається широкими сходами і тріпотить, тріпотить, тріпотить на десятках вій, готова зірватися долі великими-великими слізьми або полегшено розлитися у бездонних очах… Єдина річ, яку нізащо не можна втрачати у цих стінах. Єдина. Усе решта – фікція, блеф. І десятки пачок шалено дорогих препаратів, і швидкою ходою літаючі у зелених, короткорукавних сорочках, лікарі, і незграбно побілені стіни – все це антураж розпачу, нереальна, не гідна віри реальність.
 
Тим часом, там, десь далеко у тому світі, з яким нам дивним чином не по дорозі, де ніхто не каже високих слів про «соціальну державу» і «безплатну» медицину, є реальні підстави для надії, а лікування не є фікцією. ТАМ, де ми, українці, можемо успішно будувати, вчити і лікувати, у цих Єропах та Америках, уже давно існує кібер-ніж. Річ, яка дозволяє цілком спокійно вимовляти слово «рак», бо робить невблаганного вбивцю  просто діагнозом.
 
О! Вона дуже дорога, ця система стереотаксичної хірургії CyberKnife! Вона коштує десь приблизно, як 50 Лексусів  !  Аж  6,5 млн. доларів.  І наша влада – у пірамідках від Кучми Першого і до Ющенка, у кільцях від Януковича до Януковича, від Тимошенко до Тимошенко не спроможна вирішити дилеми – що ж потрібніше Україні, Лексуси чи кібер-ніж?
 
Укотре дивуюсь, які ж моральні і мудрі у нас є люди! Вони подовгу моляться на великих святах у найбільших храмах, вони безконечно можуть розмірковувати про мораль і добродійність і вони бояться, бояться вимовляти слово «рак» але не бояться вимовити слово «відкат». А й справді, чого боятись технічного терміну? Це ж не вирок і, навіть, не діагноз.
 
…А може, все-таки діагноз? Може, те, що ми називаємо «владою» здійснило переродження і стало злоякісним утворенням, яке так заважає життю країни? Пухлина жадібності, безвідповідальності і дурості пішла метастазами байдужості через животрепетне тіло народу, того народу, який завжди умів прощати та любити і який про себе говорив «щирий».
 
Та все ж,  простуючи однаковими коридорами фабрик страху, у які давно перетворились наші онкологічні лікарні від Луганська і до Ужгорода, ви там не знайдете байдужості. Парадокс – у місцях болю народжується здорове завтра нації. І скільки вас, тих, хто вірні Євангельській правді, чинять милостиню таємно, скільки вас, тих, хто й не чув про Нагірну проповідь, а робить надію на життя матеріальною? Навряд чи знатимемо. І тільки нові, вирвані з лабет хвороби, життя стануть вашим скарбом нетлінним…
 
Помоліться за нас, праведники незнані. Помоліться за нас, мученики з Броньової, Ломоносова, Померок і сотень інших вигадливо охрещених народними вустами лікарень. Бо вам не так сильно потрібна молитва, як нам – збайдужілим і нещасним. Незрівнянно важче ж бо тим, хто вбиває насамперед себе – байдужістю до інших. Тих, у кого найстрашніший рак - совісті.
 
Поможи нам, Боже, відати, що творити!
 
На час, коли я пишу ці рядки я вже знаю, що розрекламований недолугими піарниками  Ахметова «подарунок» Донецьку у вигляді того самого кібер-ножа, є нічим іншим, як фікцією. Ніякого кібер-ножа в Донецьку нема і не передбачається. Я вже знаю, що представники компанії Accuray були просто шоковані пропозиціями купівлі за 8-10-12-16 державних мільйонів доларів того, що коштує  6,5 мільйонів. Але я знаю й те, що за кібер-ніж для України хтось не знаний проплатив уже 10%-й аванс і цей ніж уже готують. Я ще не знаю, коли цей прилад, що дає шанс на життя, буде в Україні але я впевнений, що буде. Бо немає нічого такого у цьому світі, що завадило б зробити щось добре для всіх. Тільки б захотіти!
 
…Цікаво, хто з політичних партій, напередодні виборів, хоча б чимось ДІЄВО допоможе у справі купівлі кібер-ножів для України? Втім, про що я питаю? Це ж не «рускоязичних защіщать» і не титульну націю відстоювати. З раком можна і мовчки боротись.  
 

 

P.S.
Марно сподіватись, що держава зможе купити цей прилад. Питання не у грошах, а в принципі. Принцип простий - без відката у нас справи не робляться, однак, у такій справі, навіть відкат мав би бути у нормах пристойності. Коли розмір відката, який хочуть наші чиновники УДВІЧІ переважає вартість кібер-ножа - про норми пристойності говорити не можна. Тому, зараз є наступний вихід - за допомогою самоорганізації знизу ми можемо зібрати певні кошти через благодійний фонд, спеціально з метою придбання Кібер-ножа. Ось рахунок: № 26005230654101 в АКІБ «УкрСиббанк», МФО: 351005, отримувач: МГО "Українська Громада", код ЄДРПОУ: 36336655 с поміткою: «на Кібер-ніж». 10% аванс за ніж заплачено. Ким - не знаю. Тому кібер-ніж для України уже виготовляють. Обмовлюсь - я не знаю всіх людей, які здійснюють збір коштів, я знаю ОДНУ людину, якій маю підстави у цій справі довіряти. Власне, тому і наводжу тут реквізити. Проблематика по цій темі наведена за посиланнями у статті, докладніше - тут.
 
Це реальна справа. Тут не треба бити себе п'ятою в груди і кричати про любов до України - це цілком конкретне діло з конкретним результатом. Тому, прохання до політиків - поменше піару, побільше справи. Вітається конкретний грошовий внесок або дієве сприяння, на предмет озвучення прізвищ осіб, які гальмують придбання ножа. Все інше - на бігборди і до Шустера. Дебілів  в країні, які обиратимуть серцем, достатньо, тому - не партесь піаром з цього приводу.
 
Власне - це все. У міру одержання докладнішої і новішої інформації - інформуватиму тут. Організаторам збору коштів на кібер-ніж пропоную також звітувати про досягнені результати у нас на сайті або, взагалі - де завгодно. Я буду інформувати про процес у коментарях до цієї статті.