Мене цікавлять проблеми українців. В українців зараз немає своєї держави, немає свого законодавчого органу, своїх судів, своїх правоохоронних органів. Що аналізувати?  Руїни минулого, чи повітряні замки майбутнього? Про що писати, про безчинства окупаційної влади – так це робота для хронікерів,  мене цей жанр не приваблює.  Повчати нову владу, як діяти правильно, щоб вона була кращою, ніж попередня українська влада? – Ну, в жанрі фельєтонів я тоже себе пробувати не хочу.
         Українці зараз – раби, прислуга чужинців на власній землі. Ви цього ще не зрозуміли? - Не біда, вони прийдуть  до вас і приведуть до тями .  Аналізувати українську культуру, українське мистецтво – це цікаво, думаю зараз буде певний, але дуже тонкий ренесанс української музи на мотиві протистояння окупації та нищення всього українського. Просто українці дуже не люблять втрачати те, що мають. От лежить у них яка річ, так вони нею і не користуються і про неї не згадують ніколи. Але, не дай бог, спробуй ту річ у них забрати: ґвалту буде більше ніж тої речі. Ось на той ґвалт і розраховую, коли передбачаю активізацію українського культурного життя. До речі, саме тому, що ми так не любим розлучатись зі своїм старим хламом, у нас таке засмічене законодавство, такі засмічені мізки, такі засмічені балкони в квартирах. Хочете сказати, що це все не поєднано? –Спитайте в найближчого великого психолога, - і він вам все розкладе по поличках. А чому в нас така захланність, така дрібничність в думках? Чому така хронічна неспроможність правильно оцінювати минуле, адекватно розуміти сьогодення і тверезо передбачати майбутнє? Дуже просто: з покоління в покоління українці слугували чужинцям, ніщо серйозне від них не залежало. Не було смислу щось серйозно і надовго планувати, в любий момент міг прийти чи лях, чи москаль, чи ще який татарин і сказати: будеш робити так!  І українець мусив ламати свої плани і в черговий раз прогинатись під чужою силою. Зрозуміло, що в таких умовах центри стратегічного мислення просто атрофувались.
      Українцям потрібно провести курс реабілітації після віків духовного та інтелектуального рабства. От американці, міцні хлопці, повоюють рік-два на війні в Іраку чи Афганістані, так їм потім мізки на місце роками спеціалісти вправляють. А в нас навіть думки не склалось про реабілітацію народу українського після століть політичної та культурної залежності.  А який результат: вирвались українці на простори незалежності як ті пацієнти Дурдому, начудили, напсували, пішла голова обертом, що вже немає наглядача з нагайкою, влаштували собі свято непослуху і свободи від здорового глузду, а коли схаменулись, то вже знов чужинці з нагайками стоять, знову все не ваше… До речі, більшість до тями ще досі не прийшла, вони думають, що нічого не сталось, що просто в черговий раз помінялась команда дерибанщиків при владі. І це ще один доказ домінування есдеків в гущі народу.  Он, Андрухович м”яко так епітафії  Україні по інформаційному просторі розставляє, а есдеки крутять йому пальцем біля скроні. Українці настільки тупі, що їм потрібно спеціально сказати, що вони вже в рабстві. Причому, це повинен сказати сам рабовласник, тому що українець українця не слухає, він для них не авторитет. Чужинець для українця – авторитет, а українець українцю – ніколи, він так, лайно, конкурент за право прислуговувати хазяїну.
     Як то кажуть, нема лиха без добра.  Тепер, коли українці звільнились від клопоту управління власною державою, у них є достатньо часу, щоб подумати про своє життя-буття. Звичайно, для цього потрібно звільнити свій здоровий глузд. А якщо його немає, якщо батьки не заклали? Тим не менше, хотілось би в спокійному режимі проаналізувати окремі дебілізми української натури, думаю, що це зацікавить читача і він підкине в форум купу своїх власних спостережень та зауважень.
Для початку пояснимо одну істину на простому, зрозумілому кожному есдеку прикладі. Щоб людина виросла повноцінною і по життю виявилась успішною, їй потрібно весь час готуватись і здавати іспити, весь час боротись , відстоювати свої права, працювати  і вчитись. Їй ніколи не можна занадто розслаблятись,  покладатись та надіятись на інших, вона – хазяїн власного життя і ніякі батьки чи опікуни їй життя не зроблять. По життю виникає багато спокус, багато дешевих принад, але потрібно завжди пам»ятати, що нічого не буває такого дорогого за наслідками, як дешева розвага. Абсолютно така ж логіка  працює і для народу в цілому: народ повинен постійно трудитись і боротись за своє майбутнє як цілісний організм, так живуть всі нормальні, цивілізовані народи, в самодисципліні і цілеспрямованості. І тільки тоді буде успіх і достойне місце в світовій спільноті.
Є в нас такий міф: український народ– божий помазаник. Можеш критикувати президентів, міністрів, депутатів та інший чиновний люд, але не смій чіпати нарід, бо то святе! Як ти смієш смерде поганий, чіпати своїми брудними руками святе –нарід український!  Тобто має факт не раціональне відношення до спільноти з усіма її достоїнствами, вадами та негараздами, а якийсь містичний блок «Не руш святе!». Нарід український не може бути винуватий в поразках і провалах апріорі. Звідки взялась така традиція і чим вона підживлюється –питання до істориків.  Думаю,  це такий продукт-симбіоз меншовартості та віри в щасливе майбутнє, яка резонно пов»язувалось в свідомості  поневоленого народу  з самим народом. Таке ж містично-захланне відношення сформувалось до іншого постійного елементу існування народу – до рідної землі.
Далі буде про жалісливість, про дрібничність, про заперечення головного.