Нація і націоналізм: курка і яйце чи навпаки?

Декларативні гасла українського політичного бомонду протягом останніх двох десятиліть свідчать нібито про опікування мало не всіх поголовно тутешніх можновладців (з-поміж них і тих, що «понаїхали тут», як-от Азаров зі своїми «кровосісями») питанням «розбудови української держави». Щоправда, ціну цим гаслам українці пізнали вже досить давно, дещо заднім розумом після того, як до них дійшло усвідомлення, що таке PR-технології й у чому полягає основний мотив публічних виступів та висловлювань будь-якого політика, надто ж українського.
 
Український політик (чи то пострадянський політик взагалі) – це вам не дипломат, котрий, за твердженням Двайта Ейзенгауера, отримує добру платню за те, щоб він довго думав, аби нічого не сказати, або ж котрий, за словами Вінстона Черчилля, двічі подумає перед тим, як нічого не сказати. Навпаки – український політик (він же державець, «розбудовник України») – це людина, яка за не менш ніж дипломатичні гонорари може (чи то пак зобов’язана) взагалі не думати, аби тільки говорити, говорити, говорити… Тому будь-яка спроба забудови історичного ландшафту на наших культурно-географічних та геополітичних теренах обертається на елементарне словоблуддя й забалакування (в облагородженому варіанті – «риторика» ба навіть «дискурс»), єдина мета якого полягає в забезпеченні прикриття для «тіньового рукоблуддя» тих, хто має реальне відношення до Realpolitik.
 
У 80-х роках минулого століття така доля спіткала «перебудову», а після розвалу (замість розвою) СССР, до якого ця «перебудова» довела, вже протягом двадцяти років така сама доля довліє й над нашою «державно-національною розбудовою». Тож будь-які порухи з наміром щось там «забудувати» скидаються в кращому випадку на побудову «нульового циклу», тобто риття котловану під фундамент хмарочосу безхмарного українського майбуття, що насправді більше схоже на «Котлован» Андрія Платонова повним абсурдизмом процесу та мети й загрожує зрештою перерости у «вялотекущую» (еквівалента цьому епітетові за межами російської мови просто не знайти) трагедію суспільного буття – ту саму трагедію знедоленості, що стала майже звичним станом української суспільної свідомості протягом попередніх століть.
 
Сумні наслідки цієї «запеклої» боротьби за українське державю (тобто реінкарнацію державно-політичних міфів різних часів – від Володимира Ясного Сонечка до Михайла Грушевського й Степана Бандери), що до анекдотизму нагадує не менш «запеклу» боротьбу за врожаї часів Совєтського Союзу, мимоволі наштовхують якщо не на висновок, то бодай на запитання: а чи потрібна комусь узагалі ця «боротьба», якщо вона не здатна набрати інших форм, крім суто симулятивних і камуфляжних? Кому, зрештою, буде хоч якийсь зиск від існування певної національної ідеї, а від її реалізації – й поготів? Тим більше, що світом чи то плине, чи то суне глобалізація з модернізацією, і нам, аби не відстати назавжди (є ще такі оптимісти, які сподіваються, що наше пасіння задніх – це ще не остаточний присуд історії), конче необхідно якнайскоріше дістатися кроною до неба в діамантах (пам’ятаєте – Lucy in the Sky with Diamonds?), а не борсатися, копирсаючись у пошуках власних етнокультурних коренів? Чи не час відмовлятися вже, нарешті, від свого споконвічного провінціалізму народу з історичного узбіччя й тихо-мирно входити в «сім’ю великих європейських народів» – сказати б, входити «по-англійському навиворіт», не здоровкаючись, тобто не акцентуючи увагу просвічених європейців, а за сумісництвом «аусвайс-контроллерів» на кордонах жаданого нами ЄС, на тому, що ми за одні й звідкіля отут взялися? Чи потрібні нам ще слова «ще не вмерла України…», як полякам потрібне їхнє «jeszcze Polska nie zginęła»? Може, на краще продовжувати собі «симулякрити» національне питання на внутрішньому політичному ринку й розігрувати виновий націоналістичний туз, тобто туз пік, на піках виборчих змагань, а «серйозну» політику вальяжно творити собі у вбранні «космополітів безрідних» від Brioni, Louis Vuitton etc., видаючи себе за «громадян Всесвіту» (як тут не згадати анекдотичний епізод на одному з ефірів, здається, Шустер-Live, коли котрийсь із присутніх там журналістів запитав у голови Української Народної Партії Юрія Костенка, чи є на ньому зараз хоч одна річ чи аксесуар «від вітчизняного виробника», і отримав відповідь: «У мене українська душа і українське серце»)? Можливо, й на краще. Питання лише – краще для кого? Для «дуже окремо взятих» представників нинішнього українського суспільства чи для цього ж таки суспільства в цілому? Тим паче, що міжнародний досвід, у тому числі й досвід науково-теоретичного осмислення проблематики націоналізму, суперечить цьому приземленому й принизливому прагматизму.
 
Справа в тому, що спокуса відмови від власної національної ідентичності чи навіть від пошуків ще не набутої ідентичності у випадку з Україною виникає через низку обставин, завдяки яким націоналізм як такий у нас сприймається мало не виключно як страхітливий жупел, від якого потрібно сахатися якомога далі й назавжди. Найголовніша причина такої ідіосинкразії, безумовно, полягає в жупелі ще більш страхітливому, аніж сам націоналізм – «буржуазному націоналізмі» в «марксистсько-ленінському» тлумаченні та його нищівній «критиці», що точилася й інспірувалася ідеологічно та інституціонально впродовж усього циклу панування комуністичної ідеології, партії та «особисто» вождів згаданої партії. Друга причина – особливості самого українського націоналізму, особливо в його класичній, «інтегралістській», формі, про яку докладніше вестиметься в другій частині цієї статті.
 
Отже, задля неупередженого аналізу націоналістичної проблематики в українській традиції існує надто багато прихованих «скелетів у шафі», тому видається цілком виправданим звернення до чужих досвідів і чужих дослідів з цієї самої проблеми – хоча б для того, щоб, як казали стародавні римляни, «була почута й друга сторона». До того ж слід враховувати, що український націоналістичний дискурс фактично ніколи не досяг реального успіху, тож славнозвісну марксистську «перевірку практикою» й досі не пройшов, незважаючи на досить довгу й напружену історію змагань за право на існування в суспільній свідомості. Натомість європейському чи, ширше, західному досвіду не бракує літопису тріумфів у процесі розгортання національно-державницької ідентичності в монументальній формі національних імперій (Британської, Французької, Германської, зрештою СШАмериканської – якщо лічити лише імперії модернового кшталту), внаслідок чого тамтешні теоретики мали просто більше – і якісного – матеріалу для осмислення, тож навіть за умови рівних інтелектуальних можливостей вони неминуче випереджатимуть наших рідних політологів та історіософів.
 
Тут не місце для розлогих характеристик усіх аспектів досить суперечливої історії націоналізмознавства на Заході, дозволимо собі констатувати лише найголовніше, тобто співіснування й протистояння двох провідних тенденцій у поясненні феномена націоналізму й механізмів формування націй – примордіалізму, або ж традиціоналізму (що подеколи набирає форми історицизму й навіть перенніалізму), з одного боку (і з цього боку можна назвати імена К. Поппера, Е. Сміта, О. Данна), й «модернізму», найчастіше у формі соціального конструктивізму, з другого (на якому перебувають такі постаті, як Е. Геллнер, К. Дойч, Дж. Бройї).
 
Обидва напрями сходяться на тому, що нації є певним продовженням розвитку етносів на етапі виникнення стійких державно-територіальних формувань, тобто нація – це етнокультурна спільнота, що набуває ознак політичності за умов достатньо високого розвитку всіх систем комунікацій – економічної, інформаційної, культурно-освітньої тощо.
 
Але «модерністи» не можуть прийняти ідеї глибокої етнічної історії, що передує формуванню державно-національних інституцій у суспільстві, а тим паче – «вічного» існування етносів, а відтак – і тези про те, що нації поступово «проростають» із глибин тисячоліть, досягаючи фази, в якій вони стають спроможними «прокинутися» для державотворення. Згідно з модерністськими чи то соціально-конструктивістськими концепціями, етноси й еволюційно вищі від них нації не є чимось біоорганічним, а теорія спільності «крові та ґрунту» неадекватно пояснює механізми їх зародження.
 
Насправді процес формування націй відбувається за логікою «від зворотного»: не держави формуються тому, що на їхніх територіях довгий час мешкали представники однієї етнічної спільноти, в яких зрештою прокинувся дух націоналізму й прагнення оформити свою спільноту в термінах державного суверенітету, а нації починають формуватися внаслідок посилення держав і розвитку капіталістичної індустріальної економіки. Держави, починаючи з Нового часу, надають інституціонального статусу національним мовам, освітнім системам, військовій повинності, інвестують економічну інфраструктуру, контролюють пересування людей і товарів через свої кордони. До цього додається розвиток друкарських технологій, що сприяє розширенню культурного й комунікаційного середовища, у якому між людьми, що ніколи не спілкувалися одне з одним безпосередньо, стали виникати суспільні зв’язки. Аналогічний ефект справляє й розвиток економічного ринку. Відтак у межах кожної країни життя стає все одноріднішим, а між країнами наростають культурні й соціальні контрасти. Колишні (релігійні, племінні та інші) шляхи самоідентифікації виявляються порушеними, але через те, що люди продовжують відчувати в функціональну потребу в самоідентичності, вони поступово переходять до ототожнення себе з націями.
 
Оскільки процес державотворення випереджає процес формування націй, а державне управління забезпечується передовсім соціальними, а згодом і професіоналізованими (от тільки не проФФесіоналізованими) політичними елітами, то й відповідальність за націотворення також лягає на еліти, що й стають головними ініціаторами, якщо навіть не провокаторами, націоналістичних настроїв. Цілком зрозуміло, що високому політику з Парижа поза- чи просто минулого століття (особистий привіт Général) Франція як єдине ціле була набагато потрібніша, ніж неосвіченому селянину з якогось там Вандомського муніципалітету. Отже, саме інспірований елітами розвинутого до рівня державотворення суспільства націоналізм породжує нації, а не навпаки – сам факт існування націй має необхідним наслідком виникнення в «душах і серцях» націоналістичних почуттів.
 
Прихильники теорії «модернізації» давно вже зайняли провідні позиції на ринку ідей щодо націоналізму, витиснувши «примордіалістів» на узбіччя «наукового прогресу» – і недарма, оскільки обраний ними підхід дозволяє досить влучно пояснювати соціально-політичні та національно-культурні реалії західних країн (на мовах яких поняття «нація» зовсім не випадково позначає одночасно і народ, і державу). Але в контексті цього підходу український випадок виглядає щонайменше «нетиповим», якщо не аномальним: Україна як соціокультурне та етноісторичне ціле мала надто невеликий і дуже суперечливий досвід державності, а те, що можна назвати «національною елітою», не мало можливості вповні проявитися в цій якості в умовах перебування в державних кордонах інших країн (Росії, Польщі, Австро-Угорщини). Отже, для «західника-модерніста» український націоналізм не може бути феноменом, що має реальне підґрунтя в соціальних та економічних процесах. Україна вже в пострадянський період, після формального проголошення незалежності, отримала принизливий статус не лише країни-транзитера, а й перехідного суспільства, «сірої зони», суспільства, що вимушене через низку історичних обставин здійснити стрибок мало не з феодалізму (комуністичного в тому числі) в глобалізований світ – проминувши фазу націотворення, без якої не може існувати жодна повноцінна держава. Ось чому Україну постійно відмовляються сприймати як суб’єкт справді державного суверенітету, натомість об’являючи її чи то «окраїною», чи то «буферною зоною». Ось чому національне питання в Україні – не розв’язане й, можливо, принципово нерозв’язне – так легко загострити й перетворити на інструмент політичних маніпуляцій. І ось чому це загострення не варто вважати «штучно роздмухуваним конфліктом», оскільки воно є наслідком глибокого конфлікту розвитку, що його зазнавала Україна протягом більшості своєї історії.
 
Тож Україні – незалежно від того, що було раніше, курка чи яйце, нація чи націоналізм, – конче потрібно з’ясувати для себе природу національного – не «махрового» чи «буржуазно-націоналістичного», тобто не в зубожіло-пропагандистському ключі, а крізь призму більш-менш ґрунтовного наукового аналізу нинішньої ситуації з національним питанням.
 
Про це ми спробуємо поговорити в наступній частині.