Протоієрей Олег Ведмеденко
Наступна, друга неділя після Пасхи, називається за церковною традицією Антипасхою (від грецького “замість Пасхи” – друга, нова Пасха). Вона має іще назву Неділі про Фому, або Фоминої неділі. Служба цього дня присвячена спогаду про осязання апостолом Фомою ран воскреслого Христа. Антипасха, як оновлений спогад про Пасху на восьмий день, знаменує собою вічну радість християн, пов’язану з Воскресінням Христовим. Число вісім в біблійній мові символізує початок нового етапу, нового життя, нової седмиці.
Неділя після Великодня являється у нас також Неділею провідною, або ж Проводами. Проводи – це урочисті поминки, Великдень для померлих. Часто їх плутають з так званим “Навським великоднем”, відзначення якого, на відміну від Проводів, не освячене церковною традицією.
Сама назва Навський (або Наський) походить від старослов’янського слова “навь”, або “нав’є”, себто – мрець. Іншими словами, це Пасха померлих. В деяких місцевостях України таке поминання відоме також під назвою Рахманський великдень. Корені цієї традиції сягають сивої давнини, язичницької доби. Ще з дохристиянських часів ми маємо відомості про обряд поховання у слов’ян, відомий як “тризна”. Згідно з дослідженням митрополита Іларіона (в миру – професора Івана Огієнка), найдавнішу згадку про тризну у слов’ян подає візантійський письменник VII ст. Феофілакт. В Іпатієвому літописі змальована тризна по князю Ігорю у 945 році. Тризна – це поминки, на яких пили і їли, а на деяких могилах справляли ігрища та військові змагання, вірячи, що душі померлих, спостерігаючи за цими дійствами, тішаться з них.
З приходом на слов’янські землі християнства, православна церква розпочала боротьбу з язичницькими обрядами, в тому числі й з тризнами. Однак ця боротьба не увінчалася повним викоріненням поганських обрядів, хоча вони з часом й змінилися, набули інших форм та наповнилися новим змістом. Хоч “родимі плями” давніх язичницьких звичаїв залишились в народних традиціях і донині, безумовно, заслуга Церкви полягає в тому, що докорінно було змінене їхнє первісне поганське ідейне навантаження, і сьогодні ця обрядовість набула духовного християнського змісту. Таким чином за християнського часу з’явився обряд поминання померлих. Це православний похоронний обряд, панахиди, “батьківські поминальні суботи”.
В різних місцевостях України великоднє поминання померлих відбувається в різні дні. І часто через це маємо плутанину місцевих і встановлених Церквою традицій. Так Навський (дехто, не знаючи етимології цього слова, каже “Намський”) великдень святкується як народна традиція у четвер на Світлому тижні (часом це роблять в четвер на Страсному тижні, а в місцевостях, де він має назву Рахманський, – нерідко його взагалі справляють окремо і святкують у середу четвертого тижня після Великодня на так зване Переполовення, коли маємо половину терміну між Пасхою і Трійцею). А наступного тижня, тобто на початку Фоминого тижня (в неділю, понеділок або вівторок), урочисто справляють Проводи. І знову ж таки вони в різних місцевостях здійснюються не в один день (на Галичині бувають й другого дня Великодня). Це також Великдень для померлих, але вже в церковній традиції.
Що стосується обрядової сторони, то наші предки вірили, що на третій день Пасхи необхідно кидати шкаралупки з свячених крашанок у воду, щоб вони пливли до Чорного моря, в країну померлих, або ж в країну Рахманів, до якої вони і припливуть якраз в середу Переполовення. З цього, мовляв, мерці Рахмани й довідуються, що в нас, живих, уже Великдень, і треба й собі святкувати. Історично таке повір’я можна пояснити тим, що наші предки, подорожуючи, доходили до Індії, де були так звані касти брахманів. І, пов’язуючи ці чудові теплі краї з Раєм, “ірієм”, “вирієм” на Сході, розповідали оповідки про індійських йогів-аскетів, “рахманів”, що є “великі посники, і їдять крашанки раз на рік”. Про ці та інші вірування цікаво розповідає митрополит Іларіон у відомій своїй монографії “Дохристиянські вірування українського народу”. Зазначу тільки, що, згідно з народним повір’ям, в Навський великдень суворо забороняється копати землю, щоб таким чином не потурбувати померлих.
Проводи в Україні справляються урочисто. Люди всією сім’єю виїжджають на цвинтарі, ідуть на кладовища, щоб у ці радісні Великодні дні разом пом’янути своїх спочилих рідних та близьких. На могилки запрошуються священики, які освячують їх і служать короткі молебні-панахиди. Рідні та близькі покійних приносять паски, крашанки, святкові страви, і кожна сім’я біля могилки свого рідного, “на гробках”, поминає його за трапезою добрим словом, згадуючи епізоди з життя покійного. Існує також звичай залишати на могилах крашанки, щоб покійник з усіма розділив радість свята. Згодом ці крашанки можуть забирати діти та старці, промовивши молитву за померлого.
www.vedmedenko.org
