Відчуйте себе українцем. Фотопогляд.

Можливо, я буду розповідати дурниці, але в мене особиста любов до України. Напевно, вперше українцем я відчув себе в три роки, коли був відправлений батьками з голодного Дніпропетровська до бабусі Одарки в село Мовчанівка. Батько з матір"ю будувалися і всі кошти й ресурси йшли на будівельні матеріали. Тому  я й  прожив майже чотири роки на селі. За що й вдячний своїй долі...
Пам"ятаю, як бабуся мені розповідала українські казки й, наслухавшись про Івасика Телесика  і як його врятували гуси-лебеді,  сам заліз на височенну тополю. Ліз я на нєї і все виглядав гусей, які мене заберуть до матері. Дуже я сумував за нею. Та так високо заліз, що збіглося все село мене рятувати. А я сиджу на самому верху і в мене зовсім немає страху...а все село мене вмовляє злізти. Бо ніхто до самого верху не зміг залізти...
Давно то було, але дитячі спогади незабутні. Скільки     всього памятається і я вдячний своїй долі за ці спогади. І про ставок, і про вишневий садочок, і про огородину, і про домашню живність, і про хату під стріхою, і про піч, і про пиріжки...

...Я вже й сам дідусь. І позавчора народилася моя друга онука Василіса, а все згадую своє дитинство й мрію, щоб у моєй онуки дитинство було українським...
...Насмажили сьогодні пиріжків. Запросили свого зятя Івана й пригостили його...
А мені чогось так стало  сумно. Сумую за  Україною. Сумую за селом Мовчанівкою і за його мешканцями.
Нема вже того села. Остання людина померла в 2001 році і разом вмерло село...

Придивіться уважно. Посеред хати стоїть застелений стіл. Напевно, за ним помянули людину, яка жила в цій хаті, та й пішли собі...А хата стояла спорожніла дуже довго без людей, доки стіни не впали...

А це хата батьків мого приятеля з дитинства. З цьго колодязя старий Микита набирав нам води напитися, коли ми поверталися з вигону...

А на цій печі грілася в дитинстві моя мати до самого 1931 року. А потім прийшли односельці із комітету бідноти й забрали у моєї матері цю піч разом з хатою й життям її батька і мого діда Йосипа Литвиненка. І майже все своє життя моя мати не знала правди про загибель свого батька, бо їй весь час розповідали, що поїхав її батько до Маріуполя міняти свою гармонь на хліб, та застудився й помер у дорозі. А те, що його до смерті забили свої ж односельці, так ніхто й не наважився сказати. Було моїй мамі тоді три роки... А старшій її сестрі Мотрі всі сімнадцять і збігла вона с того села на Донбас, бо  не змогла дивитися вбивцям свого батька в очі...
Мати дізналась всю правду про свого батька, коли вже я був дорослим... Як вона гірко плакала й все мені розповідала, як вона дуже довго не вірила в ту смерть і як довго виглядала повернення батька додому з хлібом і гостинцями і все бігала до її бувшої хати і ніхто не наважився дитині сказати всю жахливу правду в очі...
Діда поховали на кладовищі над селом. Поховали й заборонили не тільки хрест на могилі ставити, але й відвідувати й поминати...Настало НОВЕ життя на селі Мовчанівка й започаткували нові "звичаї"...

А усього й відрізнялась хата мого діда від сусідських, що була на одне вікно більша... Та ще дід Йосип був дуже роботящим. Мав власну парову молотарку, коней й сам обробляв свою землю їі не хотів записуватись до колгоспу...
Хата дісталася предсєдатєлю Комбєда і його великій сім"ї... нащадків того "комбєда" я зустрів на сільському кладовищі, коли приїхав з двоюрідним братом вклонитися пам"яті баби Одарки і діда Йосипа в 2007 році... Сиділи ми за одним столом. Ми і вони і навкруги мертве село.

За що скільки горя та земля принесла в роки колективізації і чому тепер ця земля нікому не потрібна???? Але так не хотілося ображати людей, які й самі не менш мене сумували й за селом й за свїми родичами, що лежали на кладовищі над селом. За що боролися? За землю? Чи за наше майбутьнє?
Сидячи за тим поминальним столом, я вислухав розповідь, як в 1953 році повернувся з Сибіру мій батько Павло і яким він був роботящим. Як він побудував вітряний двигун до водяного насосу на фермі і це було диво, тому що в селі ЗОВСІМ не було електрики.. І як він розпочав будувати нові й нові господарські споруди для колгоспу...Я пам"ятаю його захоплення в в свої зрілі роки.Скільки всьго по Україні побудував. А тоді, після смерті Сталіна, він немов вдруге на світ народився. Коли йому зламали долю війною і після війни заарештували по сфабрикованому звинуваченні у Львові і заслали до Сибіру, здавалось назавжди... А він був студентом політеха і офіцером запасу. На війну він пішов з Каховки в 18 років... Скільки ж нашим батькам й дідам дісталось лиха... Заради нашого майбутнього?

І ці німі символи України, як докір нам, їхнім нащадкам. З Києва ні Верховна Рада, ні Президент, ні політичний Олімп цих символів не бачать...На жаль.

І на тому місці, де стояла бабусина хата, і де я і мій двоюрідний брат Олексій гостювали в дитинстві, тепер ростуть бур*яни велетенських розмірів. Земля там родюча. Тільки чомусь ця ЗЕМЛЯ, як і більшість земель України, втратила свою цінність. Особливо це відчуваєть в порівнянні з сучасними політичними "месіджами", які подають до столу українцям.
Пробачте мене, прихильники того чи іншого кандидата, чи противники "противсіхів", але я не чую нічого, як нам не втратити Україну. Не чую і не бачу. А бачу здебільшого руїну...
Хто там поближче до політичного Олімпа, нагадайте ЇМ, що так хочеться бачити квітучу Україну, а не їх похабні пики.

На календарі чітко видно 2005 рік. Ще чіплялись люди за життя в цьому селі аж до самої ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ. За що на Майдані волали?!

Уявіть сбі, що ПРИРОДА зрівняє колишні людські хати і тут буде звичайний гай в живописній балці. Колись сюди повернуться українці- громадяни України? При сучасних політичних гаслах -  навряд. Можливо, якийсь "інвестор" з ЄС або іншої "глобалізації" отримає від України за борги колишні землі Мовчанівки і побудує тут нову панщину? Як колись пан Мовчан?
Все повернеться "на круги своя" й спіраль Історії зробить новий оберт?
Ви думаєте, що Мовчанівка виняток? Та ні. Рядом село Скіліва і теж мертве. Землі Мовчанівки закріплені тепер за колись квітучим селом Талова Балка.По цій ссилці ви можете скористуватися супутниковою картою і, натиснувши на населений пункт Павлиш, здвинути карту вліво на пів-екрану й опинитися над Таловою Балкою. Орієнтир -ставок і над ним церква.http://www.firmi.com.ua/pavlish-c1621
Але й в Таловій заселеними зосталось трохи більше десяти дворів.

Талова Балка - це не просте село. Це колишня ТИЛОВА БАЛКА Війська Запорізького. Тут стояв зимник і нащадок запорожців полковник Боровський побудував Спасо-Преображенську церкву http://eparhia-alexand.at.ua/publ/13-1-0-28

 
Біля церкви ще залишився працюючий клуб. "Працюючим" -  це я занадто. Озірська сільська рада, якій підпорядковане село Талова, віддала клуб місцевій жительці і вона в підсобці обладнала щось подібне на магазин. Там можна купити ЙОГУРТИ, пиво й цигарки з- під поли (ліценція не окуповується а інших торгівельних об"ктів в селі немає) і навіть інколи оселедців. А ввечері вмикається ліхтарь на стовпі і вмикається музика. Молодь збирається поспілкуватись, бо світла більш ніде ввечері немає.
А в фойє клубу стоїть більярдний стіл і на ньому грають...

Цьому більярду більше 35 років.
...А ще на клубі намальований космонавт з словами "СССР" на шоломі. Слово "СССР" і памятник загиблим в Вітчизняній війні  старанно підфарбовують кожний рік перед 9 Травням...

А колись в цьму силі вирувало життя на повну. Не було жодного вільного "кутка" всіх ярів і балок без людського житла...Колись це було. А чи буде знову? Адже там такі мальовничі місця. І це все ПОСЕРЕД України.

Куди йти Україні? Та й взагалі, чи ми кудись йдемо?
(...ще з часів пащини ліворуч стоялп кузня, а праворуч цегляна споруда колективого зерносховища за часів земства. На пагорбі стояло приміщення сільського клубу, а вдалині дві ферми. Чи нам нічого не шкода, чи ми в такий спосіб землю звільняєм від своєї присутності...А природа все скрасить, як той ранковий морозний іній на траві...")

Якщо уважно придивитися на український прапор, то в ньому немає ніякої ідеології. А лише бажання мирного неба над Україною, добробуту та врожаю. Але ж скільки всьго НАМ ВСІМ РАЗОМ НЕОБХІДНО ЗРОБИТИ, щоб той бажаний добробут вродив повним колосом.
Що ми заради цьго робимо разом? Воюємо один з одним заради того, щоб привести до влади чергове розчарування?
Загляніть в себе, відчуйте себе українцями. Громадянами України. І дайте собі відповідь: "Чи не втрачаємо ми Україну, піддавшись на оману лиходіїв від політики?"
Чи не пора нам замість політичних партій окремих олігархічних зграй, започатковувати партію "Любові до землі і праці"?!
Щастя ВСІМ. Незважаючи на результати виборів.