Прочитав черговий репортаж з Горлівки під умовною рубрикою - з життя в підвалах бомбосховищ. Напевне, це якраз той випадок, коли не зможеш до кінця собі це уявити, поки сам не відчуєш...  
Чим Горлівка для мене відрізняється від решти міст і містечок донецько-луганської закваски? Фактично - нічим. Майже нічим. Єдине – коли ти знаєш, що там живе дуже конкретна людина, з якою ти б не проти після війни і посидіти, як це у нас, зазвичай, в Україні – за пляшкою якогось шардоне від Луї Жадо не раніше 2004-го...  
Чи та ж Попасна. Якось спокійніше, коли під час боїв звідти періодично надходять в нет сигнали. Ну, це для тих, хто in a yellow submarine...
 
Звісно, там всюди є люди, і ці люди зараз потерпають від війни. Але дуже хочеться, щоби до свідомості цих людей таки дійшло, що війна просто відгукнулася на їх коротку і щиру молитву – „Путін! Прийди!..” А що молитва була досить масова є свідчення місцевого єретика, пана Мрачного.  
Ну, прийшов ваш Путін по ваші душі. І по наші. Як абсолютно точно задекларував наш екс-президент-златоуст – маємо те, що маємо. Але якщо місцеві легковажні адепти ДНР не уловлять взаємозв’язок між ДНР і війною і не поміняють свою конфесію на про-українську, то що нас чекає в майбутньому?.. І чи є у нас спільне майбутнє, якщо звичайні мешканці Макіївки так радісно зустрічають бронетанкові війська країни-агресора?  
 
Відразу: немає у мене цієї радості від того, що когось із пришелепуватих адептів русмірства пошматує випадковим снарядом. Але і бажання щось почути від Донбасу, аби зрозуміти витоки їхньої радості від появи російських танків, дорівнює нулю. Вони добровільно зайняли своє місце в окопі напроти.
Моя здатність до співчуття сильно охолоджується усвідомленням, що цієї бійні могло б і не бути; що сотні молодих – і не дуже – людей змушені зараз віддавати свої життя за звільнення Слов’янська, Сніжного, Горлівки. Тисячі залишаться скаліченими на все життя – без ніг, без рук, без очей.
Всі ці люди, а також їх родичі, вже покинуті сам-на-сам зі своїми проблемами. Ні держава, ресурси якої зараз знаходяться в руках дегенератів, ні активні проповідники і спонсори кримінально-мілітарного русмірства, ніяк не реагують на постійні прохання в соціальних мережах допомогти пораненим. У них совість чиста.
Ахмет-паша, „патріот” України за калейдоскопічною шкалою  Юри Луценка, на цю тему сказав – як відрізав: „Я плачу податки!” Що ж, приємно мати справу з законослухняним громадянином і чесним платником податків. Все ж Ахмет Донбасович - це правильний пацан, а не якийсь там Аль-Капоне...  
  
Отже, життя йде своїм маршрутом: олігархи справно платять податки, волонтери збирають гроші на броніки, а хлопці продовжують гинути на війні, якої немає.
І от коли я дивлюся на вирази обличч загиблих наших добровольців і порівнюю з так званими „оплаченцями”, які наших хлопців вбивають з криком „Чєво ви прішлі на нашу землю!..”, то хочеться запитати: а чи усвідомлюють ці совєтізовані русмірці, що воно є таке - оті „западенці”, якими їх залякали до лютого сказу?
  Питання риторичне, оскільки я знаю на нього відповідь. Амвросієвка, Кутейнікове, ЗУГРЕС, Іловайськ, Маріуполь – це все надто знайомі мені місця. І вся безрадісна депресивність існування в тих блочних запилених кварталах, частково позбавлених асфальту, з понівеченими дитячими майданчиками і „затоптаною” колесами машин травою на газонах вже тоді викликала питання: чи мають уявлення ці люди про якийсь інший формат життя?..  
Вже і тоді, у 80-тих, впадала в око позбавлена логіки войовнича агресивність місцевого населення до отих „западенців”. І це при тім, що жоден, з ким доводилося в той час спілкуватися на цю тему, жодного разу не був на Західній Україні.
Тепер то я розумію, що промиванням їхніх мізків до стерильного стану дбайливо займалися в чотири руки як олігархат на рівні державних механізмів, так і місцеві пацани. І пасажі про злобних западенців виконувалися нон-стоп з драматичним мінорним надривом. Причому так довго, що ця нехитра партитура грає собі в голові самостійно, як невидима шарманка. Такий собі колективний „Органчик”...
 

Ну, то давайте я вам трохи про оту Західну Україну. Хоча я вже давно там не живу, але тільки з часом зрозумів: як мені повезло, що моє дитинство і юність пройшли саме в цьому маленькому прикарпатському місті – Коломия.
 
...В дитинстві я любив читати все, що так чи інакше вписувалося в тему „подорожі”. Моїми героями були Зігмунд і Ганзелка. А перед столом висіла велика географічна карта есесесеру.
Я дивися на неї і думав: от у нас, в Коломиї – 50 тисяч населення. Яке ж цікаве, напевне, життя у якому-небудь Маріуполі, чи Челябінську, чи Волгограді, Харкові, Свердловську... Адже це величезні міста, і отам!.. – я не знав, що саме є „отам”, але воно явно мусило бути настільки красивішим і цікавішим за моє маленьке містечко, наскільки ці міста фізично більші від нашої Коломиї. І така умовна екстраполяція в моїй фантазії була абсолютно логічною, адже якщо я й їздив куди, так це у Франківськ, Львів чи Київ. А ці міста були і більшими, і красивішими.
 
Прозріння, що розмір міста далеко не гарантує присутності всіх звичних для мене ознак цивілізації настало, коли я, практично після школи, переселився в Таганрог. Хрущовський мікрорайон, дві общаги хіміків. Це був екстрім. Після першого ж контакту з ножем мені пояснили, для чого на світі існують нунчаки і подарували одну на день народження. Текстолітову. З якою я й гуляв з сім’єю теплими літніми вечорами, пронизаними запахами акації, платану і алкоголю.
Ці люди, мої сусіди, абсолютно нормально сприймали мордобій, як традиційний десерт святкового столу, проте люто реагували на термін „західна Україна”. Вони били своїх жінок, били дітей, били один одного, боялися пройтися навпростець вночі через місцеву посадку, після найменшого дощику місили своїми моднячими гумовими чоботами непролазну багнюку, на яку перетворювалися умовні тротуари, при цьому вельми спритно стрибали кудись вбік від дороги, якщо там через калюжу проїжджала машина – це все було абсолютно нормально. Вони жили і не помічали цього всього.  Але на „західну Україну” збуджувалися, як мазохіст на шкіряний ремінець!..
 
...В дитинстві я не тільки любив читати про подорожі – я й сам полюбляв цю романтичну справу. Звісно, батькам не обов’язково було знати про такі дрібниці, як перехід взимку льодяної річки чи ще щось подібне, але звичайну температуру чи запалення легенів – то вже від них не сховаєш.
Ну, поклали в лікарню. Фігня питання. Запалення легенів у нас не вважалося чимось екстраординарним.
Зате воно таким вважалося в Таганрозі. І для мене був цивілізаційний шок, коли я узнав, що від цієї хвороби люди іноді вмирають. В лікарні.
Для мене був шок, коли я прийшов в дитячу лікарню і побачив там на всіх вікнах грати. Зовні стояли батьки і „спілкувалися” з дітьми. Як глухонімі, знаками. Тому що відкривати вікна було заборонено. Дихати отим всім можна, а відкривати – ні. Зустрічатися з дітьми у фойє – у строго задекларований час. Передачі – під контролем персоналу. Щоби покупати дитину, треба домовитися з уповноваженою особою, замовити таксі, привезти додому, покупати і відвезти назад.
І ці люди бояться бандерівців?!.  Так і хочеться сказати: люди, не того ви бійтеся!..  
Звісно, що у єдиному організмі, яким був есесесер, отой рускій мір, як і належить будь-якій заразі, розповсюджувався у всі боки. Тому я не знаю, як там зараз з цим питанням, проте в дитинстві всі лікарні Коломиї мали при собі зелену зону, куди вільно виходили гуляти всі, кому це не було заборонено. Купали нас, дітей, там же, в лікарні і досить регулярно. А вечором, коли в палаті вимикали світло, іноді ми уламували когось з чергових медсестер і вони нам розповідали казки. Звісно, що ні про які грати на вікнах не могло бути й мови.
А в самому-самому дитинстві я чітко пам’ятаю мого першого лікаря. І навіть її прізвище – Кадоб’янська. І це прізвище варте того, щоби його не забували. Це був той зразковий дитячий лікар, який особисто мені більше не зустрічався ніде.
Якщо вона приходила з морозу, то не торкалася дитини, поки не зігрівала руки і стетоскоп. Її рухи були плавними і якимись дуже акуратними, а голос – ввічливо-заспокійливим. І вигляділа вона, як класичний персонаж кіно – завжди накрохмалений білосніжний халат і шапочка, золотиста тонка оправа окулярів, аристократична осанка. Вибачте, пані Кадоб’янська, що не пам’ятаю Вашого імені, але Вас я пам’ятаю як людину, яка позбавляла дітей страху перед лікарем, а батьків - перед хворобою їх дитини.
Напевне, дитяча лікарня за гратами – це найсильніше враження від Таганрогу. Найсильніше, тому що по-південному загратований „а-ля солнишко” перший поверх школи вже не збивав з ніг своїм тюремним декором. І цей мізантропічний символізм можуть зацінити тільки люди, що виросли не за гратами.
Я не знаю достеменно, чи є у Маріуполі, Макіївці, Іловайську чи Амвросієвці загратовані лікарні чи школи. Але що декор „солнишком” на вікнах першого поверху я зустрічав досить часто, то факт.
Ну, і люди... - одна мова, інтонації, вирази обличчя, одні на всіх треніки, куртки і кепі. Це – суцільна зона люмпенізації свідомості. Я би цей стан назвав – люмпенізований космополітизм. Вони живуть у якомусь безмірному совдепізованому просторі без власного національного фундаменту під ногами. Вони називають себе русскімі, маючи на увазі – совєцкіми. Тому так агресивно ненавидять будь-кого, хто починає зафарбовувати оцю сірість свідомості своїми національними живими кольорами – країни Балтії, Грузію, Україну.
Так звані донські козаки досі стоять на захисті пам’ятників Леніну. І цим простим фактом на донському козацтві вже можна поставити якогось вельми веселенького символічного хреста у стилі Ієроніма Босха.
 
Я не знаю, чи є сенс боротися за свідомість цих люмпенів. Навряд чи вони вийдуть зі свого про-радянського стану; для цього потрібно мати у своїй уяві якісь інші сенси, маяки для руху вперед. А там в перспективі немає нічого, окрім радянського минулого. І вся ота омріяна Росія у них вкладається у вузьке віконечко спогадів про часи Брежнєва, плюс – „братство народов”. А рецепт „братства народов” дуже простий – це рускій язик від Калінісберга до Ітурупа. Вони дійсно щиро вважають, що національні республіки захищають свої мови на зло Росії, адже „простим людям ета нє нада!”
Хто дасть їм гарантовано мінімальну пайку – той і буде довічно їхній цар, вождь і генеральний секретар. Ніякого етичного дискомфорту, що це може бути й вчорашній урка з банди „Люкс” у них не виникає.
 
То чи є ще якась надія, яку, як відомо, добивають останньою?
Що може бути тим сенсом, заради якого варто вести війну? – молодь. Оті фани Шахтаря, які кричать в Донецьку „Слава Україні! Героям Слава!” От в них є сенс вкладати енергію і ресурси. Їм треба розповідати про справжню історію Донецька, відкривати в їхній свідомості невідому до того Україну, яку так старанно ховали від них ахметови, єфремови і януковичі.
 
А тепер, для тих, хто „не був, але знає”, я хочу показати два фотоетюди з західної України.
Перший – це прогулянка по Коломиї. Пару фоток моїх, решта – з нету.
 

Музей "Писанка"
 

 

Зліва, під черепицею - драмтеатр.
 

 

 


Гімназія.
 

 

Римо-католицький костел. При совдепії - склад меблів.
 

 

 

 

Моя школа.
 

 

Музична школа.
 

 

Раніше - будинок офіцерів. Зараз - Народний дім.
 

 

Як можна здогадатися по запаху креазота, на фото - вокзал.
 

 


Новобудова.
 

 

Приблизно такий горизонт відкривався з мого вікна. А ми жили аж на четвертому поверсі п’ятиповерхового хмарочоса.
 

 


А в цьому клюбі були та-та-та-танці!..
 

 


Колись це була пошта...
 

 


Музей Гуцульщини.
 

 

 

 

Отак вигляділо місто, поки не обрізали крони дерев. Ніколи не розумів сенсу цієї варварської процедури. Таке враження, що це робиться тільки заради того, аби менше було підмітати восени...  
 

 

Що в цій будівлі зараз - не знаю. А при совку тут був міськом велекаесем. Як то кажуть – скромно і з легким буржуазним присмаком.
 

 
Отже, це була прогулянка містом. А тепер ще один короткий фоторепортаж з весілля у прикарпатському селі Космач. Я не буду коментувати ці фото. Все одно кожен побачить щось своє...  
 


 


 


 


 


 


 


 


 


 

Ну, ось і все ))  Отакий він, бандерівський край.