Перший раз я пишу щось оптимістичне... І не тому зовсім, що все йде добре. Зовсім навпаки. Зараз у сусідньому примешканні сплять наші вояки. Їм нелегко було сьогодні. Навіть дуже нелегко.  Ворог, щоб там не писали в новинах - ще й близько не здоланий. А кожна наша втрата - втрата на віки. Весь день, що пробіг, як мить - спілкувався з мешканцями Львова, Стрия, Радехіва. Хай не брешуть усілякі паскуди, що не може львовянин знайти спільної мови с донетчанином.  Брехня це все. Якщо є спільна мета та спільний ворог... Та навіть не так.  Спільної мети вистачає. Знаєте, як люблять цитувати Кіплінга - "Захід є Захід, Схід є Схід", забуваючи про продовження, коли немає вже не Заходу не Сходу, але є люди. Сильні, що відстоюють спільну країну. Чогось подумалось - увесь день спілкувався українською мовою - можливо с помилками - хлопці переправляли - але не бачачи в цьому ніяких для себе та інших проблеми...
Йшли удень навпростець - поля сонячника. Сергій встав - дивиться - й каже "Боже ж ти мій, як гарно. Чого оце вони полізли, невже їм дома не сидиться, не робиться." Питаю, чим він займався до всього цього. Каже, що ветерінар. Петро - будівельник. Зовсім цивільні люди. Робили б і робили собі. І діла, здавалося б, не було їм щодо отого далекого Донбасу. Але ось вони, поруч зі мною. Що сказати ще... А те, що не вірю я, що зламають нас, поки є в нас в країні отакі Сергії та Петри. Ось навіть і все.
Сиджу собі, дивлюся на небо та й лізе у голову всяке... Ні, не здолають нас. Попри все. Попри те, що робиться у Києві, попри генералів, що собі гешефти роблять, попри отих падлюк, що на нашу землю полізли. Бо завжди є просто люди. Українці.  І радісно чомусь на душі. Аж вірші українською складаю, поки всі сплять.
        Чомусь Господь сказав тобі,
        Країна долі і недолі,
        Щоб невеликим ти цабе,
        Була у світі, тільки молю,
        Щоб не страждала ти віки.
        Були руїн лихі століття,
        А щастя мирного роки,
        Зірвались знову в лихоліття.
        Життя твоє по колу йшло.
        Від волі до забуття злого.
        І це було, це вже було.
        І не підправиш тут нічого.
        І хай немає вже того,
        Що не зуміли відстояти.
        Полтавський бій і клич монгол -
        Це коло зможем розірвати.
        Ми переносимо усе,
        Що випадає нам на долю
        Серця безмежнії людей
        І нездолане Дике Поле.
        Ми різні всі на цій землі
        І різна доля, різні судьби
        Блукали довго ми в імлі,
        Та Україні жити й бути.
 
П.С. Прошу пробачення, якщо я роблю помилки українською. Ще більше прошу пробачення у колег, що коментують мої імхо, а я навіть здебільшого відповісти не можу. Звиняйте, зовсім рідко вай-фай ловить, а щоб стаціонарний - як сьогодні - це справжнє свято.
П.П.С. Не хочу навіть нічого казати про проблеми та злидні. Світанок. Сонце всходить. Вірю у сьогоднящній день і що всі його переживуть. Десь так.