Привіт друже! Вітаю тебе із Днем Свободи.
 
Свято, насправді неабияке, але для нас – цілком рідне. Святкуємо ж ми з тобою День Перемоги? Що з того що і твій і мій дідусі, ветерани війни та орденоносці, колишні солдати Червоної армії, ту перемогу без матюків майже не згадували? Про те як їм-сердегам воювати довелося, вони якщо й розповідали, то тільки під «відповідний стакан». Але – святкуємо. А День Свободи, що не кажи, - наше особисте свято. Самі зробили – самі й святкуємо. День, коли ми вийшли, аби захистити наше право власноруч впливати на долю держави.
 
Коли ж воно все почалося?
 
Та певно зранку 22 листопада 2004 року, у маршрутці, якою ми з тобою прямували на Майдан. Певно, по-очах ми упізнали одне одного, та зрозуміли що прямуємо в один бік. Слово за слово, ми розговорилися та пояснили одне одному, що штовхнуло нас на цей крок. Не дуже ми вірили Ющенку. Так, справді, приємний молодий економіст викликав у нас набагато більше симпатій ніж дебелий, неоковирний хам-прем’єр. Та разом із тим ми розуміли, що людина з колишнього кола президента Кучми, не могла не забруднитися у багні корупції. З іншого боку, не надто нас лякали судимості Януковича. У Києві тоді жартували - «вони всі там посадові особи». Плюс – мені, уродженцю Запоріжжя, та й не знати, як просто міг за совка потрапити за грати підліток?! Ми посміювалися над гаслом «Бандитам-тюрми». Хіба за Ющенком не було олігархів? Хіба за олігархами не стояли бандити? Він що, присягався пересадити все своє оточення?
 
Ми з тобою чудово усвідомлювали, що «Вибір-2004» був насправді вибором самого товстого серед чортів. Кого не обери – буде такий самий чорт. Ми не діти, ми знали - на тих щаблях влади чесних та шляхетних не існує.
 
Що ж нас штовхнуло на акцію громадської непокори? Аж ніяк не те, ХТО йшов до влади. Штовхнуло нас те ЯК ВІН ЙШОВ.
 
Пам’ятаєш друже, саме про це ми розповідали у маршрутці один одному? Підприємців, які перелічували гроші на штаб Ющенка, вже за добу душила податкова. Постраждало кілька моїх партнерів. Податківці під час перевірки радили нам самим списати ПДВ. «Є наказ, допомогти Януковичу», - казали вони відкритим текстом. Ми потім порахували, завдяки чудасіям «Єдиного кандидата» осінню 2004 моїй фірмі посміхнувся новий верстат і 5-6 робочих місць. А була ще й відверта кримінальщина. Знайома попросила мене заїхати поспілкуватися з її братом, аби заспокоївся. Хлопець роздавав на вулиці листівки за Ющенка, був за це затриманий ментами і кинутий на 5 годин в камеру до урок. Таких дурних очей в підлітка, я не бачив від часів останнього «маскі-шоу». Мій брат казав, що у Запоріжжі на заводах в цехах наказували працівникам принести відкріпні талони, інакше – звільнення по скороченню. І це було цілком серйозно, в часи коли я був у Запоріжжі заводським майстром, якось на моїх очах у потрібну партію прийняли всю зміну. А в 2004-му, у відділах, тих хто вішав на комп’ютери помаранчеві стрічки позбавляли премії. Про підготовки «каруселей» та автобусів з «робочими зі Сходу» я знав ще до першого туру виборів – родичі з Запоріжжя розповіли. Людей на заводах збирали, де ж це приховаєш? По селах з «агітбригадами» Януковича їздили молодики відверто бикувато-бандитського вигляду, які не криючись заявляли селянам: «Нє проголосуєтє как нада – на фіг хати попалім!» Все село те чуло. Пам’ятаєш, друже, ми розповідали одне одному все це і не могли зупинитися? Ми переказували НЕ страшилки з телека. Ми розповідали те, що чули від своїх братів, сестер, дядьків, батьків та інших рідних людей. І розповідаючи, ми знову й знову приходили до одного й того самого питання.
 
Якщо вони так починають, то ЩО БУДЕ ДАЛІ?
 
Ми бачили підготовку до масштабних фальсифікацій виборів. Ми бачили, що по всій країні людей залякують та примушують. Ми бачили, що нас намагаються зламати через коліно. А ми з тобою – не ті люди, яких можна вдарити безкарно. Ми не для того пішли з совкових заводів у приватний бізнес, аби нас знову заганяли у стійло. Ми не за тим недосипали та недоїдали, створюючи власні підприємства, аби потвора з влади вважала за можливе наказувати нам як нам жити, кому платити, та за кого голосувати. Ми не для того відбивалися від рекету, бандюг та ментів, аби дозволяти владі спілкуватися з нами у ТАКИЙ спосіб. Ми – не кріпаки мовчазні. Ми не підставляємо другу щоку - ми б’ємо у відповідь.
 
Ми – козацького роду. Ми – українці. Ми – люди, врешті решт!
 
З такими настроями ми вийшли на Майдан Незалежності ранком 22 листопада 2004 року. Вийшли і зрозуміли що таких як ми – море. Море, бурхливе людське море колихалося прямо перед нами. Це був перший крок до незабутніх трьох тижнів опору, боротьби та віри у перемогу.
 
Друже, а які почуття з Майдану тобі згадуються більше за все? Мені тільки два. Несамовита, бурхлива, відчайдушна радість і шалений, лиховісно-жахливий страх. Страшно було дивитися в очі спецназівцям під Адміністрацією Президента. Страшно було від почуття невідомого попереду. Але це був страх звичний. Якийсь буденний. Набагато страшніше  - коли боїшся за інших. А боятися треба було.
 
Боялися за підлітків з ПОРИ, що влягалися під колеса автобусів зі східняками. Боялися за хлопців які видряпалися на КАМАЗи з піском, біля будівель Адміністрації Президента та Кабміну. Боялися за дівчат, що ходили з квітами до бійців спецназу МВС. Боялися за студентів, що спілкувалися на вокзалі з прибічниками Януковича зі Сходу. Це було дуже страшно. Від напруги зводило щелепи. Сказати, що східняки були налаштовані агресивно – це не сказати нічого. Боялися просто за людей які були на Майдані. Ми знали що Київ було оточено військами. Ми не мали ілюзій стосовно потвор у владі. Їх вистачило б у разі потреби і на провокації, і на різанину. А далі – громадянська війна. Дитині було зрозуміло, достатньо було першої ж пролитої крові – і процес став би невтримним. Кров потекла б сто-ріками. На війні нема хороших та поганих – є свої та чужі. Це тепер прибічники Януковича твердять, що достатньо було одного «шахіда» і Майдан розбігся б. Де там?!
 
Ми з тобою, друже, бачили на Майдані зовсім інші настрої. Зовсім інші прагнення. Зовсім інших людей.
 
А пам’ятаєш, яке незабутнє відчуття братерства панувало на вулицях Києва протягом усієї Революції? Ми йшли містом і махали кожній зустрічній машині з помаранчевою символікою. А вони вітали нас у відповідь. Пам’ятаєш як біля будинку профспілок нас, замерзлих та втомлених, годувала пиріжками якась бабуся? А як хлопець бикуватої зовнішності і зрозумілої професії покликав нас, замерзлих під АП, пити каву та грітися у свій «бімер»? «А шо ви думали? Я тож живу у цій країні!» - сміявся він. Пам’ятаєш, як у багатьох приватних магазинах підприємці-хазяї ввели «помаранчеву акцію», себто 15% знижки кожному, хто заходив з помаранчевою символікою? А пам’ятаєш росіян, які стояли на Майдані разом із нами? Як вони скандували: «Росія – нє Крємль! Путін – нє Росія!» Вони нещодавно написали, що в них зараз з виборами робиться. А лікарку з дуже відомої приватної клініки, що працювала у медпункті на Майдані? А працівників ресторанів, що тягали на Майдан їжу? А підприємців, що за власний кошт купляли та привозили валянки, одежу, обігрівачі? А хлопців-програмістів з банку, які налагоджували лінії в інформцентрі? Отак пригадаєш таких людей і можна слухати теревені прибічників Януковича, що на Майдані всі стояли за гроші. Це скільки ж нам з тобою треба було заплатити, аби ми свої роботи в теплих офісах за повноцінну зарплатню, проміняли на зимову хурделицю, страх що аж по кістах водить, сирість та постійну втому? Зрештою, що їм іще казати?
 
А пам’ятаєш тих ментів, що говорили з якимось акцентом та геть не розуміли української? Які чкурнули від нас, коли побачили росіян з триколором? Ким же вони були насправді? Кримчанами, чи таки росіянами? Цього ми вже не дізнаємося ніколи. Точно знаю лише одне – вони були. Ми з тобою їх бачили.
 
А пам’ятаєш той вечір 28-го листопада, коли на Майдані стало відомо про рух на Київ внутрішніх військ? Краса й годі. Світло почало гаснути, мобільний зв'язок вимикало, чутки кружляли скрізь самі незбагнені. Хіба людей стало менше? Та більше, ледь не удвічі. Та ще й усі під’їзди до Майдану виявилися перекриті приватними машинами. Немов почаклував хтось. Хлопчики й дівчатка з ПОРИ рвалися зустрічати вантажівки військових ще на околицях міста. Добре, що до цього не дійшло. Війська тихенько відвели до місць дислокації. Тепер ми знаємо, що зупинені вони були завдяки позиції керівництва СБУ та ГУР Генштабу Збройних Сил.
 
А пригадуєш як я зустрів своїх земляків з Запоріжжя? Як вони нам горлали, що вони теж мають право на вибір і хочуть щоб з ними теж рахувалися?! А потім тихенько спитали де навколо можна дешево поїсти? Бо їх привезти – привезли, а нагодувати – забули. А на вулиці – мороз. Пригадую, як ти їх вів до нашої польової кухні і вони жахалися від людей с помаранчевою символікою. А ти знайомив їх з нашими, і представляв їх нашими земляками. Бо ми ж усі з України, хіба не так? Потім вони відтаяли, наїлися, слухали концерт і сміялися разом із нами.
 
Кожен зустрічний сприймався як брат. Кожен був рідним та дорогоцінним. Хочеш вір – я відчував себе тоді часткою великого народу! Великої нації. Я готовий був обійняти як брата кожного зустрічного, включаючи й наших опонентів з табору Януковича. Це було дивовижне відчуття. Аж інколи стає сумно. Невже аби люди стали рідніші одне до одного, треба підвести їх впритул до війни? Чого нам бракує у звичайному житті?
 
А тобі часто дорікають стоянням на Майдані? Мовляв, пишаєтеся? Привели Ющенка до влади? Ну й чого ви добилися? А я не соромлюся відповідати.
 
Так – пишаюся! Ми протистояли фальсифікації виборів. А фальсифікація була, це підтверджено рішенням Верховного Суду. Балачки про упередженість Київського суду не приймаються, Янукович визнав його рішення. Я надто поважаю Януковича, аби припустити, що він не зміг найняти вправних адвокатів. Далі. Саме завдяки нашому промерзанню на Майдані, в Україні існують свободні вибори. Існує змога замість одного кандидата, що не виправдав надії, обрати іншого. А деякі екземпляри – взагалі усунути від влади на віки вічні. Про Мороза чув? Більше так зраджувати виборців не наважиться ніхто – живий приклад стоїть перед очима. Може й небагато, але в декого нема й такої змоги.
 
Друге – ми маємо свободу слова. Влада не може бути ідеальною, бо не може бути ідеальною людина. Аби ми могли зробити про неї висновок – потрібна вільна журналістика. Звичайно і від свободи слова можна втомитися. Але краще вже так, ніж ОТАК чи ОТАК.
 
А до Ющенка у мене багато дуже неприємних запитань. Це НЕ завдяки йому ми маємо вибори, а завдяки тисячам людей, які вийшли на Київський Майдан та безліч майданів своїх міст, з ОБОХ БОКІВ БАРИКАД, аби відстояти своє право на вибір. Саме з обох! Без опору біло-блакитних, помаранчеві залюбки перетворилися б на українських Путіних-Медвєдєвих. Це НЕ завдяки Ющенку ми маємо свободну пресу, а завдяки сотням журналістів, які голодували проти утисків свободи слова, як на 5-му каналі, або не давали помаранчевій владі ні сну ні спокою від перших хвилин її існування. Завдяки їм ми знаємо про багато темних справ. А скільки таких справ завдяки журналістам було упереджено – знає хіба що Господь Бог. А що зробив президент який п’ять років тому користувався нечуваним кредитом довіри? Та й взагалі, яким боком причетний Ющенко до НАШОГО свята? Один з наших товаришів на Майдані казав: «Якщо переможе Ющенко – ми зможемо його переобрати. Якщо вони фальсифікують вибори – вибору в нас уже не буде». Завдяки нам же, вибір у нас є. І ми ним скористаємося.
 
Пам’ятаєш друже, як закінчився Майдан для нас? Скільки тоді було оптимізму?! Як ми грузили комп’ютери та меблі на свої машини, аби розвезти по численних офісах своїх фірм? Як ми бачили своє майбутнє, сповнене радощів, надбань та успіхів?!
 
За рік я зустрів тебе, і ти сказав мені фразу, яка дзвоном врізалася мені у пам'ять. «Якщо помаранчеві виявилися такими самими бридотами, як і ті – хай їм трясця в черево. Свій добробут я собі влаштую сам, хай навіть на зло їм. А своє ставлення до них я висловлю на наступних виборах. Наразі – маю таке право».
 
Ти правий друже. Завдяки тим незабутнім трьом тижням – ми маємо таке право. Ми обов’язково ним скористаємося. Одного дня ми зрозуміли, що більше не можемо лишатися байдужими. Ми вирішили самі взяти на себе відповідальність за долю своєї країни. І може перша спроба виявилася невдалою, та аби жити дорослим життям, треба почати самому відповідати за власні помилки. Зрештою, «критикувати країну може тільки той хто за неї бився». Шкода, що люди вирішили - задля побудови суспільства панування закону достатньо лише трьох тижнів стояння на Майдані. Не побачили ми ані зникнення «понятій», ані громадського опору безладу корупції. Люди, які перемогли на Майдані, часто-густо відновленню корупції сприяли самі. У нас на фірмі зразу після Революції, менеджери хапалися за голову. «Як це не беруть відкатів? Як же ми продавати будемо? Невже [з жахом у голосі] ЧЕСНО?» Все поновилося знову. Інакше й бути не могло.
 
Задля побудови справжнього громадянського суспільства треба не «праведника у владу». Треба переламати систему життя, побудовану на корупції та «поняттях». Боротьбу не закінчено, все ще попереду. Кожного дня треба відстоювати свої права у судах, вимагати ставлення до себе як до людини, капати на мозок можновладцям, що вони зобов’язані виконувати свої обов’язки. Вода камінь миє. Це набагато складніше, ніж один раз кинути бюлетень, або три тижні потанцювати на Майдані. Але ми готові до дії. Ми не боїмося труднощів. Бути героєм кожної днини набагато складніше, ніж зробити героїчний вчинок один раз. Але ми нікуди не тікаємо. Ми – тут, в Україні.
 
Зрештою «Лише той вартий і життя і волі, хто кожен день іде за них на бій».
 
Того дня ми не злякалися. Ми стали плече до плеча. Ми перемогли.
 
З Днем Свободи тебе, друже!
 
P.S. Шкода, я так і не записав твоїх координат. Та хіба усіх товаришів по Майдану можна переписати?
 
МИ РАЗОМ! БАГАТО! НАС НЕ ПОДОЛАТИ!