Давно и бескорыстно люблю фантастику. Не ту, которой сегодня зачитываются молодые и забита доверху чуть ли не половина полок в любой книжной лавке. Это все - именно что «фэнтези», а не добротная фантастика моей юности, начинавшаяся с Жюля Верна, Ивана Ефремова, Герберта Уэллса, Алексея Толстого, Александра Беляева.
Конечно, и сегодня есть поклонники Рея Бредбери, Айзека Азимова, Станислава Лема, братьев Стругацких, Роберта Шекли, Артура Кларка, Клиффорда Саймака, Курта Воннегута. Но я не уверен, что их больше, чем фанатов «фэнтези». Дай Бог, чтобы я ошибался в своих предположениях.
А еще я очень ценю юмористическую фантастику, признанный мастер которой – Генри Каттнер. У этого славного автора есть цикл рассказов о семейке Хогбенов – бессмертных мутантах, ведущих свой род с доисторических времен, обладающих сверхъестественными возможностями, непременно селящихся где-нибудь в горах и прикидывающихся, для конспирации в современных условиях, дремучей деревенщиной.
Мне показалось забавным сделать попурри на украинском языке, используя русские переводы рассказов и поместив Хогбенов в Украину нашего времени.
Напомню, что у Каттнера эта семейка состоит из Дедули, Мамули, Папули, дяди Лемюэла, дяди Леса, Крошки Сэма и Малыша Сонка, от имени которого ведется повествование.
Сегодня представляю Вам первый рассказик из пяти задуманных. Если кому-либо из авторов ДД понравится моя идея, и он/она захотят ею воспользоваться, - не буду настаивать на своем копирайте. Ибо никому не возбраняется писать «по мотивам», хотя бы и Лесю Подервянскому.  
 
***
 
Та ні, пане лісничий, що Ви! Ніякі ми не цигани, просто іноді, так - не частіше разу на п’ятсот років, - переїжджаємо з одного місця у друге. Та хіба ж то не можна? Просто шукаємо кращі пасовиська для худоби, ну і краєвиди теж. Така собі кочова сімейка Хобенюків.
 
В тих мандрах, дійсно, трапляються деякі цікаві історії. Наш Татко доволі часто їх розповідають. Особливо, коли надудляться своєї улюбленої самогонки з очерету. Тоді Татко стають напрочуд веселим, гопцюють подвір’ям, горланять з усього голосу і навіть невисоко злітають у повітря, схопивши Матусю за боки. А коли отримають від неї за це ляпаса,  то зразу тихішають. У Матусі рука важка, вони не так вже й давно розкидали по Тевтобургському лісі пару-трійку легіонів Квінтілія Вара, бо ці пихаті римські центуріони взяли собі за звичай матюкатися на стройових вправах зі списами.
 
Отож Татко сідають на ганку і розповідають мені і дядькові Лесю про чудернацькі дива, які були ще до мого народження.
 
Взагалі то я молодий. Матуся кажуть, що мені ще й тисячі трьохсот років нема. Напевно, воно так і є, бо коли ми жили не у Карпатах, а в Альпах, то короля франків Карла Великого з вусами я ще пам’ятаю, а от  Хлодвіга бачити вже не довелося.  
 
Дядько Лесь Хлодвіга точно бачив. Та й не тільки його, бо Матуся кажуть, що дядько Лесь – то її старший брат, і йому вже точно гайнуло за три тисячі. То ж, як бачите, не такий вже й старий, - куди йому до Дідуся чи навіть до Татка. Але він весь час видає з себе літнього, як його...  пен-сі-о-не-ра, тому й засинає раз по разу і спить не менше, ніж сім років поспіль. А все тому, щоб не поратися у свинарнику і не доглядати кіз на пасовиську. Ще й гіпнотизує уві сні все живе довкола, аби йому несли їжу. Татко розповідали, що за це дядька Леся якісь древні шумери мали за бога Ваала, то й з піснями і танцями пхали йому харчі просто в шлунок. Але я не про те.
 
Того вечора, отримавши ляпаса від Матусі, Татко заходилися розповідати, як мандрували колись пустелею разом із народом Ізраїлю на чолі з дядьком Мойсеєм. Той дядько, як казали Татко, мав таку собі штукенцію на голові, схожу чи то на роги, чи то на очіпок, через яку спілкувався з Тим, кого називав Господом (на ділі ж, як Татко клялися, то був наш Дідусь). Татко ще гордовито розказували, як незадовго до передостаннього нашого переїзду, коли такий собі Мі-кель-ан-дже-ло заходився вирубати із мармуру Мойсеєву постать, то давали йому різні корисні поради.
 
Ви питаєте мене: а, може, наш Татко із народу Ізраїлю?
 
Та ні, ми усі Хобенюки. Просто Татко дуже полюбляють усілякі подорожі, то й потяглися за дядьком Мойсеєм, хоча зовсім незле було і в Єгипті, де Татко знічев’я, якось вночі, склали Сфінкса перед пірамідою Хеопса, що її єгиптяни будували мало не тридцять років. А потім невидимим літали навкруги і реготалися... цим, як його ... уль-тра-зву-ком. Татко самі так казали, бо дуже полюбляють усілякі чудернацькі слова, які виловлюють з мізків розумних людей. І називають це те-ле-па-ті-я. Напевно, таке слово походить від слова ”телепень”, бо й насправді – коли Татко нишпорять в мізках якогось розумника, то в нього вигляд при цьому - ну зовсім дурнуватий.
 
А реготалися Татко... ну, отим звуком, ... бо очманілі від того дива єгиптяни гепались перед Сфінксом навколішки, а їхні спритні жерці щось верзли про нове божество, що потребує нових жертв.
 
Та ні, пане лісничий, що Ви... Ні, ні, Татко не з ізраїльтян. Так і перекажіть Ратушнякові, коли його побачите, бо він ще почне тут, у Карпатах, облави на жидків збирати...
 
Звідки я знаю за Ратушняка? З те-ле-ві-зо-ра? З якого те-ле-ві-зо-ра? Я навіть слова такого від Татка не чув. Ні, просто Дідусь казали, що дядько Лесь, коли засинає, то ловить своїми мізками якісь... е-лек-тро-маг-ніт-ні коливання і перетворює їх на картинки та звуки. А оскільки усі ми, Хобенюки, вільно порпаємося у будь-яких мізках, то й... ну..., самі розумієте. Знаємо вже не тільки Ратушняка, а й ще сімнадцятеро, що їх якась тітонька ЦВК кудись зареєструвала.  
 
До речі, Татко всі сорок років у пустелі вешталися десь поблизу Мойсея, навіть коли той поперся на гору Сінай, де Дідусь дали йому оті дві... дис-ке-ти із десятьма заповідями.
 
Потім Татко розповідали Матусі, що дис-ке-ти були дуже старовинні, величезні і малої ємності. Тільки десять заповідей і вмістилося, хоча Дідусь мали на меті заповідати людству десь так під чотириста.
 
Але для того, казали Татко, треба було б силу-силенну отих дис-кет, та ще й якогось... ком-п’ю-те-ра. А Дідусь на той час вільного того..., ком-п’ю-те-ра, - не мали, то й послали за ним дядька Леся в найближчу... Га-лах-ти-ку. Ну, а ви ж розумієте – дядько Лесь, хоч і був тоді значно молодшим, заснув вже на третьому кроці, навіть до Венери не діставшись.
 
Отож Дідусь чекали-чекали дядька Леся із ком-п’ю-те-ром, а потім розлютували -  і з того бевзу вдарили якимось променем по якомусь кущу, запалили його, напустили диму на горі Сінай - та й нагнали Мойсея долу, зваливши йому на горба дис-ке-ти, аби він хоч ті десять заповідей народу доставив. Мовляв, для того й ком-п’ю-те-ра не треба, аби їх запам’ятати. А потім ще не раз лаялися, - бач, оті людці навіть десяти заповідей не виконують. Хіба що найбільш праведні.
 
А Татко біля скелі Хорив ще й пиячити привчилися. Не вірите? Чесно кажу – ото коли дядько Мойсей гупав дрючком у скелю, аби добути води народові своєму, то Татко десь поруч знайшли шпаринку, тицьнули якусь гілляку туди і наточили собі чистісінького вина. З тієї пори, рахуйте, вже п’ять тисяч років ніяк Татка від випивки не відігнати. Татко навіть самі почали її творити з усього, що під руку попаде. Як ото – з очерету. Ще й вихвалялися – я, мовляв, ще до Христа вино з води робити вмів.
 
Хоча взагалі-то ми, Хобенюки,  не хвалькуваті.