Ти не жінка українська, а лярва патлата,
Що навчилась клясти й бити – замість лікувати.
Замість гоїти-плекати – кОпаєш ногами?
Не забудь тоді й своїми вмитися сльозами.
По тобі зітхає тужно шостая палата,
Нерозкаяна садистко, ганьбо Гіпократа.
Ні до себе, ні до інших не маєш пошани.
Та й хіба тебе у гості просять харків’яни?
 
Неполохані релікти, гопниці совкові,
Чом в серцях у вас немає світла і любові?
Ідіотки Патріотки чужої держави,
ІдетЕ на «героїзм» сумнівної слави.
Ні закон, ні Заповіти вам не до вподоби,
Чхали ви і на пости, і на дні жалоби.
Милосердя й співчуття – то порожні звуки.
Ваш буденний інструмент – битки, палки, дрюки,
Галас, рейвах, матюки, кігті, як в дракона.
Звідки тут ви узялись, скажені матрьони?
Де склепали вам гидкі, істеричні пики?
У якій норі зростали, духовні каліки?
Чи не був тривожним сон ваш серед крові й крику,
Як мерців ми проводжали на той світ без ліку?
 
У Неділю вербну смієш ближніх лупцювати.
Як накажуть – то підеш Христа розпинати…
Скніти будеш, доки Бог клепки не позбавить.
А проте таких, як ти, лиш могила справить.
 
Нам же – думати своє, вірити й робити, –
Щоб ніхто відмерле зло не зміг воскресити.
 
Квітень 2014.