1943 рік. Весна. Він був простим хорунжим, вона була простою зв’язковою. Вони билися за свою країну і за своє щастя. Втім, мова трохи не про це…
      Була глибока ніч. У криївці сиділа Краля. Вона саме друкувала польові листівки. Аж тут скрипнули двері.
      – Слава Україні! – у дверях з’явився Сокіл.
      – Героям слава! Пізно ти сьогодні,  –  потягнулася Краля.
      – Війна все ж… Фріци, совєти… Все непередбачувано, – Сокіл втомлено сів на стілець і глянув на Кралю. – Я скучив за тобою…
      – І я за тобою скучила… Дуже хвилювалася за тебе… – Краля підійшла Сокола і ніжно обійняла за плечі.
      – Нічого, кохана. Скоро все закінчиться. Україна буде вільною, а ми будемо щасливими.
      – Я знаю. Ми зможемо, любий… – Краля з ніжністю та легким сумом глянула на коханого.
      – Ти така гарна, – Сокіл відкинув пасмо волосся з обличчя Кралі. Та зашарілася.
      – Там, у шанці,  – продовжив Сокіл, –я думав про тебе. Я згадував твої руки, твоє обличчя, твої бездонні очі… Твоє тіло… Тебе.
      Краля опустила очі.
      – Я теж про тебе думала, – прошепотіла вона, – Я чекала на тебе.
      Сокіл пригорнув кохану до себе і поцілував довгим, ніжним поцілунком. Провів рукою по її волоссю… Таке густе, м’яке… Тонка шия… Сокіл поволі спускався нижче, покрив шию та плечі цілунками.
      – Коханий… Що ти робиш… – Краля хотіла відсторонитися, але зрозуміла, що не зробить цього. Пристрасть захопила і її.
      Обійми ставали все палкішими, поцілунки все пристраснішими, дихання все важчим. Закохані повалились на підлогу, скидаючи одне з одного одяг. Волосся розпатлалось, дихання стало переривчастим, тіла сплелися в одне. Вони віддалися почуттю.
      – Кралю… Квітко моя… Яка ж ти у мене…
      – Любове моя, не зупиняйся…
      Світало…
      На підлозі серед розкиданого одягу лежали закохані і тихо розмовляли. Він ніжно пестив її обличчя.
      – Я кохаю тебе… Це було прекрасно…
      – І я тебе кохаю…
      Здавалося, нема ніякої війни, а є лише їхнє щастя.
      І не було на всім світі жодного свідка їхнього пристрасного пориву, окрім портрета Степана Бандери…
 

***
Андрійко давно задумав ідею твору, та все не наважувався його написати, тому ми зіграли в карти на бажання: хто програє, той пише твір і викладає його на ДД. Як ви зрозуміли, я програла.