Понти…
 
   Що таке понти я знав ще у дитинстві. Ну, може ще і слова такого не було, але понти були завжди.
 
   Влітку батьки мене із сеструхою зазвичай транспортували у дірєвню. Аж до осені, коли в школу… Там жили дві бабусі, і одна прабабуся. Ото щастя було бабусям…
 
   Так от, коли Мрачне сімейство приїзджало у ті П’ятихатки, то починалися походи по гостях. То зараз набрав в інеті – однокласніки ру, і засилай в жопу згідно алфавіту. А тоді треба було особисто при зустрічі. Та і батькам треба ж було перевірити, в кого яка налівочка, чи вкуснінький самогончик…
 
   Я не любив ходити по гостях. Як причепляться оті дебіли, як живеш, як вчишся… Я  ходив тільки до дяді Колі. Дядя Коля був якийсь там перець у їхньому місцевому уряді. Навіть додому їздив на 21-й волжані. Але головне, шо він обов’язково дасть шакаладну канхфету. Ви ж розумієте ситуацію, не на Новий Рік, а просто так, влітку…  
 
   Так от, якось зібралися. Мати, батько та сеструха почовгали, а я не поспішав. Знав, що видача канхфєти буде тільки після їхніх трьох чарок…
 
   Треба зауважити, що нормальні пацани у П’ятихатках сандалі не носили. Пацани ходили босяком. І коли я прискакав у гості по саму жопу заляпаний чи то кізяком, чи то просто грязючкою, пробігся по килиму, та гепнувся прямісінько на диван, Євдокія Степанівна, дружина дяді Колі, (тільки так, і аж ніяк не тьотя Дуся),  начепила окуляри, та так ласкаво запитала – Володимир (дуже погана прикмета), а ти вдома теж із грязнючими ногами швендяєш по килимам?.. Так, кажу, у нас дома килимів і нема…
 
   І тут я зрозумів, що крякнув щось не те… Матуся взяла мене за руку, та повела, як виявилося, не на розстріл, а до колонки мити ноги. По дорозі пояснювала дурнуватому, що килимів в нас дома дуже багато, килими в нас і на стінах, і на підлозі, і Євдокія Степанівна має про це знати… І якщо я ще мекну що в нас і хрушталю нема, то плакали мої канікули… Оце так я зрозумів, що таке понти…
 
   Хоча нічого страшного не сталося. Дядя Коля видав канхфету як завжди. Тільки от обідна що і сеструхі теж…. Шо їй та конхфета, вона дилда, на три роки старша за мене, а в мене організм молодий, трєбуєть глюкози… Я от можу отих конхфет зразу п’ять штук у рота запхати, ще й вистачить місця для іриски…  А сеструха і не їстиме, заникає десь, а ввечері прийдуть її подруги Катька та Маруська, розпиляють оту канхфету на три частини, та будуть сидіти під вербою, плямкати та шушукатись…
 
   Потім сеструха фантік розправить, та наклеїть у свій альбомчик. В неї вже отих фантиків… Понти… Аби ото повикаблучуватися. Ви, мовляв, тама картоплю із цибулею шамаєта, а ми тута трюфелями закусюємо…
 
   А якщо знов пощастить поцупти її канхфету, то фантік їй я віддам. Я вже тоді був дуже справедливий…  
 
   Ну, понти то така річ. Тоді було понтовасто мати килими та хрушталь, нові шпалери та унітаз кольору блакитного ранішнього неба…
 
   Тоді ще не настала ера великих автомобільних та телефонних понтів…
 
   В нашому дворі був один автомобіль. Називався він – Пуздовик. То був Москвич 401, ботінок, кольору навозної кучі. Номер в нього був ще сталінський, жовтий, там було дві букви – ПУ і цифри. Тому і Пуздовик.
 
   І якось воно – оба – на! Зразу дві новенькі тарантайки Жигулі… Кольору баклажан та жовто-циплячий. Ото були понти!!! І хто хазяї? Завідуючий овочевої бази, та мутний крендель з 17-ї квартири. Моя мати так зразу і сказала – жулікі. Цілий місяць тільки і розмов було – як жулікі замість тюрми роз’їзжають у крутих лімузінах… А роботяги шахтарі вкалують, виконують план, працюють на благо вітчизни та рахують кожну копійчину…
 
    А ще жив у будинку дядя Міша. Працював воділой самоскида ЗІЛ. Ніхто дядю Мішу ніколи не бачив тверезим. Коли дядя Міша не взмозі був доїхати до гаража, він паркував свій ЗІЛ у різних чудернацьких позах прям у дворі.
 
   За стільки років дядя Міша знав, що Пуздовик паркується під акацією, а територія двору немаленька, то не дуже і морочився де йому притулити свій сарай. І от якось пізно ввечері дядя Міша не дуже вдало припаркувався, закотивши «баклажана» у дитячий садочок разом із парканом…  
 
   Отак дядя Міша став народним героєм. А баклажанові жигулі то так, понти…
 
   Та й дурнуваті були оті власники перших жигулів. Ніхто тоді ще і гадки не мав, що замість вихлопнячої труби можна приварити каналізаційну сотку, щоб гучніше гурчала. Або спереду причепити хроміровану рельсу… Ну, які автівки, такі і понти…
 
   Ну, а далі страшно і згадувати. Джинси, електронні годинники, відікі, норкові шляпи, сервелат на Новий Рік…  
 
   А от якби зараз заїхати на центральну площу на Пуздовікє, то було би пуздато…