Один шкандаль  у Савіка спочатку пройшов повз мою увагу.
 
В першу чергу через те, що переважну більшість нудних і таких же суспільно-корисних як мертвому клізма наших політичних ток-шоу, аби зайве не сумувати і вберегти і без того зденервовану повсякденням психіку, я давно вже дивитися припинив.
 
А от менш вибаглива в цьому сенсі і взагалі психічно стійкіша дружина Валентина передивилась те дійство декілька разів: в прямому ефірі, в повторі і кілька роликів в мережі. Потім, перемежуючи лайливо-веселими спогадами про одного із хероїв скандалу, переповіла його суть мені.
 
Певне, аби мова велась про когось іншого, я б сприйняв цю переповідку як  банальний і не дуже смішний анекдот, котрий почувши тут таки забуваєш. Але трапилось так, що один із його головних персонажів давно вже занесений до мого особистого чорного компуту, де за рейтингом паскудності і суспільної зловредності займає одне із чільних місць.
 
Нагадаю, що для мене існує низка персонажів (і не лише, хоча і переважно, із середовища вітчизняного політикуму), прізвища котрих я за жодних обставин не згадую і не згадаю у своїх матеріалах, а будь-які заходи за їхньої участі ігнорую.
 
Бо для людців, котрим ти ніколи не подаси руки, а стосовно деяких і взагалі виникає бажання відрехтували писок, забагато гонору честі буде.
 
А у голові тримаю їх імена лише задля того, аби у випадку чого не запам’ятувати здійснити одну із вищезгаданих процедур.
 
І мова поки не про Бузину. Хоча би тому, що прізвище його я вже згадав.
 
Втім, до слова. Особливих симпатій цей випещений завсідник TV політ-балаганів в мене не викликає, а навіть навпаки. Тим не менш. Нічого поганого мені особисто, ні, як на мене, суспільно-гидкого чи образливого він поки не накоїв.
 
Подейкують, що цей, як він полюбляє себе означати «пісатєль», щось там такого брутального накрапав про Кобзаря, тим самим завдавши образи усьому українству. Не знаю, не читав. Хотів був, але якось передивившись пару його передач якогось історично-пізнавального циклу, перехотів.
 
Бо нічого нового чи цікавого для себе не відкрив, а головне навіть натяку на присутність іскри Божої не вгледів. А витрачати зайве час на якісь там най і скандальні, але апріорі безталанні інвективи не вважаю за потрібне.
 
Та й то сказати скільки їх тих критиканів-паперопакосників намагались паплюжити генія. Ї хто їх прізвища загадає? А от Шевченка знають і пам’ятають всі…
 
Втіім не можу втриматися і зверну увагу ще на один нюанс.  
 
Якось я помітив, що та большевицька непримиренність і наснага, з котрими деякі відомі антипротивсіхи із інтелектуальної обслуги колись апазіції, а нині об’єднаної опозиції намагаються помножити на нуль Бузину порівнянні хіба що із їх запеклістю у контрапупленні бідолашних противсіхів.
 
Вже й графи такої у виборчих бюлетенях немає, а вони все довбуть і довбуть. І, мабуть невтямки їм ( а може якраз і навпаки?), що через оту критиканську запеклість вони свідомо чи несвідомо не лише зайве піарять  Бузину, але й ставлять його на один щабель із тими ж таки Оксаною Забужко, Сергієм Жаданом чи Юрком Андруховичем.
 
Чого тут більше недоумкуватості чи якихось заздрісних мотивів не відаю. Але повторюсь. Аби потрапити до мого чорного компуту Бузина допоки нічого такого не набешкетував.
 
А от його опонент по шканадалю давно і щільно  перебуває в тому списку. Спочатку він у мене значився як «гірший від найгіршого мента» (трохи згодом зрозумієте чому), потім як «найголубіший із нардепів» або ж «найдепутаніший із голубих», ну а опісля останніх виборів як «вар’ят чи ракло із вилами навперейми». Між іншим, таким ж доречним йому, як сільському свинопасу крокодилячі мешти.
 
(Надалі цей персонаж тутечки  переважно йменуватися просто як вар’ят).
 
Зауважу ще, що аби потрапити до списку тре’ к мінімум тричі або ж відчебучити щось суспільно-несприйнятне чи аморальне, або невмотивовано нанести образу мені особисто чи моїм близьким, або ж все вкупі почергово. Бо один такий фортель може бути випадковістю, два – збігом, а от три і більше – то вже система.
 
Так от, цей один «найголубіший вар’ят»  числиться у мене як системний мерзотник.
Доречно пригадались декілька його фортелів про один із котрих хотів би повідати.
***
Якось будучи у справах в столиці випала вільна година і я завітав до старого, ще по Харкову, приятеля Сергія, котрий редакторствував в одному із економічних видань.
 
Посиділи, потеревенили, під каву позгадували веселі часи середини 90-х  в «Харківських губернських відомостях», поспиталися одне одного хто куди потім подався.
 
Сергій – підкорювати Київ, я ж перерахував декілька видань, в котрих трудився власкором. Згадав і найопозиційнішу газетку  нашого хероя, із котрим (був такий 1.5-річний гріх, про який  в мене і донині не найкращі спогади) співпрацював десь наприкінці 90-х.
 
Аж тут при згадці прізвища вар’ята, Сергій якось зачудовано і одночасно скептично блимнув на мене.
 
Я поспитався, мовляв, щось не те бовкнув. Приятель якийсь час м’явся, щось бурмотів, але таки поборов інтелігентську тактовність і розповів, що більш-менш порядні представники київської медійної тусовки, котрі цінують власну репутацію не те що співпрацювати, але просто контактувати із нашим персонажем із етичних міркувань гидують і остерігаються.
 
І тут таки видав одну історію, про котру знав достеменно.
 
***
 
На початку 90-х, повертаючись із Одеси вар’ят познайомився із сусідом по купе – дембелем-строковиком. Випили за знайомство, розговорились і дембель пробовкався, що строкову тягнув у військах СБУ. У вар’ята  загорілись оченята. Почав розпитувати, зводячи все, аби попутник повідав про щось смажене, скандально-кримінально-корупційне.
 
Але що той юнак, просидівши усю службу на якійсь вахті та перевіряючи документи, міг такого знати чи бачити. Хіба що якогось підпилого начальника…
 
Та вар’ят все розпитував і розпитував, підливав і підливав. Та супутник ніц смаженого не пригадав.
 
Минуло десь півроку, колишній дембель вже й про зустріч ту забув. Аж от одного дня його під  білі рученьки тягнуть до СБУ і починають крутити на предмет розголошення держтаємниці.
 
Тому не в тямки про що ведеться, бо розголошувати він нічого не міг, позаяк в жодну таку таємницю не був втаємничений.
 
Аж тут йому тичуть під носа статтю за підписом вар’ята, в якісь ведеться про якісь там корупційні схеми, оборудки, торгівлю зброєю, наркотрафіки, в котрих замішані як одеські есбеушники, інші місцеві силовики і чиновники, так і київські високопосадовці.  
 
А уся ота писанина буцімто ґрунтується на інформації якогось есбеушного конфіденційного джерела.
 
Хлопець і далі не розуміє – а до чого тут він?
 
І тут трударі  щита і меча повідомляють, що коли вони, чи то через цю статтю, чи то через якісь інші подібні звитяги, взяли вар’ята за причинне місце і, поставивши в позу оленя, пообіцяли йому перебування в такій конфігурації в СІЗО до заговіння, він і назвав прізвище парубка в якості джерела.
 
Як ошелешений хлоп не відкараскувався, спростовуючи цю нісенітницю, тим не менш два роки умовно він отримав.
 
Я поспитався у Сергія, а звідки він сам ту історію чув. Виявилось від самого без вини винного хлопця, котрий якраз працював охоронцем у Сергія в редакції
 
- Хочеш у нього поспитай як воно було. Він якраз на зміні, - запропонував приятель.
 
Я поцікавився, хлопець все підтвердив.
 
А на прощання Сергій констатував:
 
- Навіть найпаскудніший, найпродажніший, найпідліший мент за жодних обставин не здасть правдивого чи вигаданого інформатора. Бо знає – це найостанніша справа і вчини він так, жоден колега йому більше руки не потисне, бо колегою більше не вважатиме. От і вар’яту мало хто руку подає…
 
***
 
Минули роки. Наш херой став нардепом. А я згадав один із законів посткомуністичного розвитку незалежної України, котрий ми якось вивели із Сашком Кривенком поміж третьою і четвертою чаркою, коли як відомо наступає момент істини.
 
Трапилось це невдовзі опісля виборів 2002 р., а формулювання було приблизно таке: «Із кожними виборами кількість лайнюків в українському політбомонді зростає у геометричній прогресії. Відповідно наш парламент все більше перетворюється на велетенський асенізаційний колектор. Як і в будь-якій вигрібній ямі там траплятися золотинки, які і зовні і внутрішньо можуть бути насправді золотими, але від того колектор як був так і колектором, а саме золото смердить як і інше лайно.»
 
З того часу трапилось ще п’ять  скликань ВР, кожне з котрих на жаль лише підтвердило правдивість нашого закону.
 
Як із цим боротися? Рецептів в тому числі і автором, писано перенаписано – від радикального зламу старої  системи влади і розбудови нової вкупі із розробкою і впровадженням Хартії вольностей, нової Конституції, зміною виборчих правил гри, люстрацією, реформуванням правоохоронної і судової  систем і до реалізації гасла «Кожному лайнюку по гілляці!»
 
Але як боротися коли нічого не змінюється. Частково його знайшли так звані противсіхи. Я ж дотримуюсь нігілістичної методи. Тобто ігнорування будь-яких політичних процесів, до котрих хоч якось дотичні хоч влада, хоч т.зв. парламентська опозиція.
 
Але це пасивний спротив. Виявляється мається і більш активна форма.
 
Маю ще одного давнього друга начальника бурової Василя. Він як і я позиціонує себе нігілістом.  
 
Але якось зустрівшись опісля останніх виборів він ошелешив мене звісткою,що цього разу сходив проголосував. На моє мовчазне здивоване запитання, пояснив:
 
- Розумієш, інколи бачиш в телевізії того чи іншого нардепа-брехунця і так кулаки сверблять. Але ж мені особисто він нічого поганого конкретно не зробив. Тому й вирішив проголосую за кого-небудь, натурально що обдурить, а я матиму моральне право хоч запотиличника принагідно відпустити.
 
- Ну, і за кого проголосував
 
- Довго обирав поміж отією панянкою із химерною мрією замість курячих мізків в голові та підором із вилами. Але подумав, що луснути по шиї жінку якось не шляхетно буде, от за радикала і голоснув.
 
Зауважу Василь дядько простий, але слів на вітер не кидає. Плюс до всього Господь наділив його рідкісними статурою, фактурою і силою.
 
Якось чув анекдоту: «В темному провулку стрілися Тайсон і Валуєв. Обіср*лися обидва».  Так от, аби ті двійко за схожих обставин пересіклись із Василем, то та неприємність знову із ними б трапилась».
 
Щодо до запотиличника, то якось до Василя на бурову приїхали стажери. Перевдягались у спецуху , насунули на голови каскетки, і повів їх Василь наочно показувати ту машинерію. І якогось простого нюансу один із стажерів ніяк не міг второпати. І тоді аби пришвидшити процес Василь, як він стверджує, у чверть сили луснув того нетямущого по потилиці.
 
В зарплату з нього вирахували і за розтрощену каскетку, і за тижневе лікування стажера.
 
Так от, ідея така. А чи не приставити нам хоча би до кожного нардепа по одному Василю. Невже на всю Україну таких 450  супровідників не відшукається. І най як і я рахують до трьох
 
А ви як вважаєте?...
 
Валерій Семиволос, 2012 р., село Губарівка, Харківщина