Я не належу до людей, яким цікаво розглядати результати аварії. Я не відчуваю естетичного кайфу від натуралізму розтину тіла в кіно.
Я не падаю в обморок від виду крові (в армії робив собі операцію перочинним ножем – зішкрябував гнилоту з руки до кісток).
Просто я не розумію того зацікавлення, яке викликає спостерігання чийогось болю.    
Коли декілька днів тому я натрапив на це фото, то першою реакцією було переключитися – настільки жахливим було видовище закатованого обличчя.
Те, що зробили з цією молодою людиною в міліції – щось надмірне в своїй патології.
І ця надмірність викликає розгублений подив.
Напевне, це саме той випадок, який описав Толстой у "Хаджи-Мураті".  
Я не знаю, як на це реагувати.
А не відреагувати – відчути себе трупом.
Є така форма захисту психіки – звикання. Вона же – байдужість. А точніше –  омертвіння.
І люди часто приймають це омертвіння за силу.
Вони скидають чужі проблеми, як баласт.
Потім – скидають проблеми більш близьких, не маючи бажання напружувати свою психіку.
Врешті, замикаються самі в собі.
І в душі настає тиша.
Не гармонія, а тиша.
Люди не завжди усвідомлюють, що з ними відбулося.
Адже такий спокій...
 
А ще є форма захисту – цинізм.
Як правило, він спочатку приймає досить брутально-жартівливі форми.
Але в кінці – та ж пустота і безсенсовість існування.
Я не знаю, чого мене потягнуло.
Напевне, страх отого спокою.
 
Цей Артем – йому в міліції ніс розірвали металевим гаком.
Власне, от і все.
Ми живемо з ним в одній країні. Я буваю в Криму, і міг би так само попастися тому міліціонеру, який це зробив.
Мені повезло. Поки що.
Я не знаю, що я можу зробити.
А поки що я роздрукую це фото і буду мати при собі, щоби вручати при нагоді міліціонерам.
Щоби вони дивилися собі в обличчя.