Стою, курю, п’ю пивко. Практично пустий парк навпроти Кінного ринку і лишень ген-ген побіля станції метро «Повстання» тудит-сюдит снують люди. Нечутно гамору базару та гучного, такого що виносить мізки ринкового шансону. Ліпота…
 
Прикро лише те, що призабувши який сьогодні день тижня, я у понеділок приперся на базар аби прикупитися тютюном. Аж воно трапився вихідний. Стою, курю, міркую: що ж його робити.
 
Ми з дружиною димимо обидва, а тому із метою економії кожного приїзду до Харкова принагідно закупляємо цигарки оптом на котромусь із харківських базарів (Кінному чи Благбазі) – вона контрабандні, але на відміну від російських, більш-менш якісні молдовські, я ж вітчизняні, але обов’язково ментолові.  
 
Отже курю собі, стоячи побіля здоровезного пенька спиляної  липи, вигнилу серцевину котрого місцева публіка прилаштувала під таку собі урну. Стою і міркую, вирішую дилему. Чи то закупитися в тютюновому кіоску, але ж це і витратніше буде та й звичних сортів там не придбаєш. Або ж ризикнути і змотатися на Благбаз – мо’ там, попри вихідний, на побіля базарних стихійних розвалах торгують контрабандним тютюном.
 
Я про сорт не даремно. Курці зі стажем мене зрозуміють. Зміна марки сигарет не є гут для курця: це супроводжується не звичним, традиційним для курця, а надсадним, що інколи вириває бронхи і легені кашлем, знову  ж – не звичною, такою що вже прикурилася задишкою, а  потужною задухою вкупі із головним болем. Так що проблема зміни сорту тютюну чи марки цигарок для курця не пуста.
 
Бачу вже наперед в коментарях  писаних чи  подумкових  іронічне: «Нам би ваші проблеми»  або ж  «А кидати палити не
пробували?».
 
Неодноразово. Але все виходило, як по Марку Твену, найлегше усього кинути курити – сьогодні кинув, а завтра знову почав.
 
Отже стою курю, нікого не чіпаю та й причепитися немає до кого, бо десь в радіусі метрів зі сто – жодної живої душі. Допив пиво, пусту пляшку поставив біля пенька, аби збирачі склотари підібрали її, не порсаючись в імпровізованій урні. Хоча один біс попорпаються. Не усі ж такі турботливі як я.
 
Вирішую, щас докурю і махну на Благбаз. Коли бачу з іншого боку парку мететься зграйка людей у синій формі.  Невже, менти? І куди їх стільки на пустий базар? Ціка-а-а во…
 
Аж виявилось, коли пробігли повз, - курсанти сусіднього університету внутрішніх справ . Судячи із перемовин поміж собою - випускники.
 
Підбігли до кіоску, купили пивка та цигарок, попили хмільного, перекурили, закупили геть усі квіти у одинокої бабусі-торговки і вже не поквапом  рушили назад. Аж тут порівнявшись зі мною, один із гурту весело так суворо запитується:
 
- Дєд, а ти что ето закон нарушаєш. В абчєствєнном мєстє диміш.
 
Мо’ і змовчав би, закосивши під такого собі провінційно-недолугого старого, але оте фамільярне «ти, дєд…» роздрочили… Але глибоко вдихнувши-видихнувши, і дорахувавши для заспокоєння до п’яти я пожбурив недопалок у дупло пенька і зі знанням ситуації зауважую:
 
- Закон ще не діє, гарант бо не підписав.
 
Ошелешеного ментьонка аж заціпило. Аж завмер. Колеги тягнуть його за рукава, мовляв, ну чого причепився, біжимо, бо на вручення квітів генералам спізнимося. Але того затяло…
 
- Ти, что дєд, умний, да? Так ми тєбя по старому закону сєйчас забєрьом.
 
- А ти навіщо сам закон-то  порушуєш. Звертаєшся до мене не державною мовою, сам  он дві  хвилини тому в громадському місті не лише палив, але й пивко попивав, -  вирішив я трохи попустити нахабу і додав наостанок спантеличуючи вже увесь гурт:
 
- Кажете, затримаєте? А може ще й оштрафуєте? Чи мо’ на швидку вирішили грошиків зрубати з діда?  Так ви ще необхідних затримувалок, штрафувалок і рубалок не маєте, - і я для наочності поплескав себе двома пальцями по плечу, натякаючи на відсутні поки на їхніх погонах лейтенантські зірочки.
 
Хлопці трохи отертіли від мого нахабства, але  хтось один, зрозумівши мій натяк, та начебто виправдовуючись і одночасно весело,
мовив:
 
- Ми ще не держчиновники ще, аби обов’язково спілкуватися українською.  От випустимося сьогодні, зірочки обмиємо - тоді і українською на службі обов’язково і затримувати право матимемо. Так що бувай здоровий діду, - і вони таки здвинули з міста свого впертого колегу і потягли за собою.
 
А я навздогін гукнув:
 
- Хлопці! – Декілька з них призупинились і повернули голови. – Хлопці! Запам’ятайте. Якщо дурні приймають ідіотичні закони – це зовсім не означає, що їх треба буде обов’язково і ретельно виконувати.
 
Не відаю чи почули вони, але наостанок лише прощально махнули мені руками і побігли далі отримувати свої зірочки.
 
***
Взагалі-то в мене давні і м’яко кажучи непрості стосунки із ментурою. Не з якимось там конкретними дільничним, начальником чи підрозділом, а в цілому із МЕНТУРОЮ.  Я намагаюсь її максимально ігнорувати як явище, а воно це явище повсякчас мене дістає.
 
Саме  мене…
 
Мо’ в мене на обличчі намальована уся внутрішня неприязнь до цієї структури та її представників, мо’ я продукую якісь антиментівські флюїди, уловлюючи котрі борці зі злочинністю реагують на мою особу як цепні пси на чужого. Не відаю.
 
Але будь-який випадковий вуличний патруль, з котрим мені трапляється пересіктись обов’язково прискіпається.  Я вже не кажу про вокзали. Навіть коротка перебіжка від перону до метро чи навпаки на Харківському центральному як правило завершується спілкуванням якщо не з вокзальним патрулем, то із метрополітенівськими стражами порядку напевне.
 
Сценарій спілкування стандартний і на перший погляд безневинний: «Документи? Що везете? Звідки і куди прямуєте?»  Інколи складається враження, що МЕНТУРА провадячи невпинну боротьбу зі злочинністю, саме в моїй особі підозрює найбільшого злодія.
 
Якось на Київському центральному, де мені по приїзді до столиці доводиться чекати години зо три допоки Київ, а з ним і потрібні мені офіси чи люди, остаточно прокинуться, я мав щастя спілкування із ментами аж п’ять  разів поспіль.
 
В якій би я компанії не перебував і чим би та компанія не переймалась, якщо на наш гурт звертає увагу ментура, то першим і часто-густо єдиним правоохоронці завжди смикають мене.
 
Втім, якщо моє обличчя  чи організм і продукують щось таке антиментівське, то вони аж ніяк не сигналізують, що людина я нудна і прискіплива до противності із надзвичайно гидким характером. І якщо маю натхнення і дещицю часу, то спілкування ментів зі мною, навряд чи залишає у них приємні спогади.
 
Достатньо попрохати представитись (чого вони майже ніколи не роблять), алаверди пред’явити документи (чого вони не роблять ніколи) і ретельно записати прізвища та звання на папірець,  пояснити причини уваги до моєї скромної персони і зацікавленості у наявності в мене документів, виказати готовність відвідати відділок і подивитися на той міфічний фоторобот якогось злодюги, на котрого я буцімто схожий, принагідно, якщо розмовляють російською, нагадати якою саме державною мусять спілкуватися, як запал надмірної пильності у патруля зникає.
 
Ну, а пред’явлення таких жаданих документів у вигляді журналістського посвідчення як правило відбиває у ментів будь-яку охоту у подальшому спілкуванні.
 
Втім, є ризик нарвавшись на дурня, потрапити до найближчого околотку. Але це так би мовити необов’язкові витрати спонтанного лікнепу, та й до того ж приймаюча сторона, як правило в особі чергового, виявляється розумнішою і, помуриживши тебе ще з півгодинки, відпускає з Богом.
 
Однак, особливого задоволення такі розваги мені не приносять.  Хіба що певна втіха через відстояне почуття гідності. Але чому кожного разу стикаючись із ментами мені тую гідність треба або принижувати, або ж відстоювати?..
 
***
Я сходив до кіоску, плюнув на економію і затарився цигарками. Знову попиваючи пивце побіля пенька-урни, подумки пожалкував курсантів. Непогані буцімто хлопці, на весь гурт один сволотний відшукався.
 
Але ж  отримують зірочки, стануть до служби і незабаром спаплюжать ся. І будуть ці, нині симпатичні хлопці, і справи задля галочки порушувати, і апріорі невинних «на показатєль» оформлювати, і розводити на гроші як терпил, так і злодюг, і плановим бабловидобуванням за негласною вимогою начальства перейматися, і кришувати, і пресувати…
 
Самі не схочуть система змусить. А не змусить, то викине геть, або й просто знищить.
 
Зараз багато-хто торочить про феномен грузинської правоохоронної реформи. Мовляв, от би і в нас так. Але свого часу екс-міністр МВС Могильов сказав, що в Україні така реформа не можлива. Мовляв масштаби не ті. І він правий – реформа a la Géorgie в Україні не спрацює. Точніше за нинішніх умов ефекту не дасть. Але зовсім не через масштаби.
 
Треба сказати, що грузини не перші, котрі шляхом повного кадрового перезавантаження намагались реформувати поліційну структуру із одночасним викоріненням корупції в її лавах .
 
До них були аргентинці. Десь на початку 80-х уряд Аргентини відправив до США на навчання і стажування декілька тисяч молодих поліцейських, випускників їхніх поліційних академій, студентів-юристів. Повернувшись вони повністю змінили апарат їхнього МВС, отримавши при цьому, аби менш спокуси було до хабарництва, дуже, ну дуже солідні оклади.
 
Спочатку корупція в поліційній системі майже зникла, але років через три все повернулося  як і раніше.  Причина ж невдачі крилась в тому, що не була зламана існуюча до того система, і не лише МВС, а й взагалі – влади.
 
В Грузії ж системне реформування МВС відбулося паралельно із системними перетвореннями самої влади. Звідси і успіх…
 
***
Ну, а поки їдучи до Харкова, я виходжу не на вокзалі, а на першій перед ним зупинці. Якщо звичайно ж не маю зайвого часу і відповідного натхнення…
 
Валерій Семиволос, Харківська обл., село Губарівка, 2012 р.