Завдяки своєму природньому скептицизму українець схильний повірити у щось чудернацьке лише помацавши ту чудасію пальцями рук, або коли оте щось не торохне його лантухом по макітрі.
 
Я особисто як мінімум двічі мав щастя спостерігати т.зв. НЛО.
 
Першого разу, ще в голозадому дитинстві, помандрувавши без дозволу на річку мене на болотяних луках атакувала якась вогняна куля. І хоча ця штукенція  потріскуючи лише облетіла мене декілька разів,  від переляку я заледве не напудив у штанці, а потім біг неоглядаючись аж до самого дому.    
 
Вдруге із з чимось непізнаним мені довелось зіткнутися у більш поважному віці на Підкам’яній Тунгусці. Мій геологічний загін нидів тоді декілька тижнів на річковому острівці в очікуванні гвинтокрила, котрий б перекинув нас на іншу пошукову територію.
 
Але повітряні таратайки геть усі були кинуті на тушіння тайгової пожежі, а ми переймались удень хто до чого сподобався – полюванням там , риболовлею, читанням або й простим нахабним байдикуванням. Увечері ж ми різались до одурі в деберц чи преф.
 
І якось глупої місячної ночі ми перервавши картярські забавки гуртом вибралися із прокуреного намету дихнути свіжого повітря і подзюрити. Не знаю, чи помічав хто чи ні, але багато-хто із чоловіків здійснюючи цю фізіологічну потребу  частенько поглядають догори.
 
От хтось один задравши голову до зірок зарепетував:
 
- Ти диви фуйня яка! А ну, гляньте – мо’ мені ввижається? Так влупіть хто-небудь по спині, аби та мара зникла…
 
Ми теж поглянули догори і угледіли якусь округлу машинерію, що зависла прямо над нами. Агрегат той мовчки і нерухомо повисів ще хвилин із п’ять-десять, потім неквапно і беззвучно рушив через річку до найближчої сопки, і вже майже поминувши її різко рвонув строго перпендикулярно попередній траєкторії руху  вбік і зник.
 
Потім усе повторювалось кожної Божої ночі. Відтоді ми позакидали усі інші справи і в очікування нічної вистави,-  бо ота фуйня опісля півночі заявлялася кожної ночі,  - вирішували дві проблеми. Одну теоретичну – що то за НЛО? Іншу практичну – чи варто повідомляти про цю чудасію на базу.
 
І якщо перша не тягла за собою жодних наслідків, то друга – таки стала чималенькою головною болячкою.
 
Хлопці трохи помізкувавши, стали напосідати на мене аби я радіозв’язком повідомив на велику землю про те кляте НЛО. І рухало моїми волоцюгами зовсім не палке прагнення хоч якось послугувати совєцькій науці, а більш приземлене бажання на якийсь час вирватись до іншої цивілізації із усіма її принадами  - душем, пивом, горілкою і шльондрами.
 
Хід думок у них був приблизно наступний. Якщо я повідомлю на базу, а то й в експедицію, а хлопці підтвердять, мовляв,  у нас гостює якесь НЛО, то начальство вирішить, що у нас поїхала стріха  у вигляді масової  галюцинації. І тоді «Прілєтіт вдруг валшебнік  в галубом вєртольотє…». Тільки чародії будуть у білих халатах і нікому нічого дарувати не будуть, а просто заберуть нас до божевільні. Там хутко з’ясують, що ми нормальні, випустять і ми декілька днів розважимось.  
 
Я ж був трохи іншої думки.
 
По-перше, із божевільні можуть швиденько і не випустити.
 
По-друге, в дурдомі, який і сам по собі є далеко не найкращим надбанням цивілізації, з усіх омріяних її принад нам нададуть хіба що душ-шарко та чисту постіль, без котрих моя золота рота і так чудово обходилась.
 
По-третє, як тільки-но з’ясується, що ми нормальні, нас можуть звинуватити в симуляції  та неправдивому виклику  санрейсу із усіма супутніми наслідками.
 
Принаймні для мене, як начальнику загону.
 
За грати  б не запроторили, а от змусити оплатити виклик гелікоптера могли би запросто. Мене не дуже тішила перспектива декілька років потому дурно працювати на нашу доблесну авіацію, а тому я під загрозою позбавлення преміальних заборонив до кінця польового сезону будь-що базікати про ту чудасію…
 
А позаяк, ні в далекому дитинстві, ні пізніше на Тунгусці помацати руками ті дива мені не довелось, а навзаєм оте невідоме мене по голові не торохнуло, то я  до цих пір такі явища сприймаю досить скептично.
 
Хоча знаю людей, котрі у дива, в провидіння чи щось потойбічне вірять. Мало того, знаю таких, що зіткнувшись із чимось невідомим не просто увірують в дива, але й увіривши кардинально змінюються – світоглядно, переглядають власну філософію життя-буття, змінюють поведінку, ламають власну долю. Хто на краще, хто на зле…
 
Як то, наприклад трапилось із сусідом Олегом, котрий увіривши в різдвяні дива, різко змінив своє життя і змінився сам.
А сталося таке…
 
***
 
Як і годиться Святвечір того року ми зустрічали у тісному суто родинному колі. Тобто, я, дружина Валентина і пес Арчибальд.  Вже не пам’ятаю чи стояли на столі усі дванадцять страв, але дещиця була. Бо в очікуванні розговіння, я гриз тараню запиваючи її узваром, а дружина споживала пророщене зерно заїдаючи його кутею та капустяними пирогами.
 
Аж тут хтось грюкнув у двері, спіткнувся об щось в сінях, тихо лайнувся потім мовив: «Господи прости!» і з цими словами на порозі з’явився Олег із здоровезною торбою на плечі.
 
Олег не лише наш сусіда, але й якийсь дальній родич Валентини, а тому його поява на традиційно родинному святі нас не здивувала. Здивувало інше. Він спочатку розгледівся по куткам, а потім побачивши в одному із них іконку істото тричі перехрестився, чого за ним раніше ніколи не помічалось.
 
А потім підхопив торбу і, поминувши святковий стіл, підійшов до глибоченького фотелю і вивергнув її вміст прямо в його пащеку. А опісля цих маніпуляцій якогось так милостиво мовив: «Із Різдвом Христовим вас сусіди. Це вам святкові подарунки.»
 
Ми зачудовано оглянули ті дарунки, що заповнили фотель. Чого там тільки не було, хіба що Вакулиного чорта не вистачало.
 
По супермаркетовому запаковані у целофан сири, ковбаси, якісь нарізки, риба вперемішку із явно базарного походження декільками кілечками домашньої ковбаси, ковалками буженини, шматками сала та безліччю якихось пакуночків із невідомим поки що вмістом вкупі із апельсинами, мандаринами, лимонами,яблуками та якоюсь заморською фруктовою екзотикою, цукерки в розсип та декілька пляшок утворювали ту гірку. Кілька яблук та апельсинів не вмістившись у фотель скотились із тієї купи на підлогу.
 
- Де ти стільки наколядував? - запитав я Олега.
 
- Місця знати треба, - хитро стрільнув очима гість, але потім більш серйозно, майже урочисто промовив, - Усьо, оце розговіюсь і більше не краплини. Та й взагалі буду життя міняти. Вертаюся до додому навіки поселитись тутечки…
 
- Давно пора, - буркнула дружина, підіймаючи з підлоги розсипані фрукти.
 
***
 
І дійсно нашому майже 30-річному сусідові давно було пора щось у цьому житті міняти.
 
Він був сином найвідомішого на усю округу теслі Івана – чоловіка роботящого, майстровитого, безвідмовного і майже непитущого. (Для села така характеристика означає, що якщо хтось один опісля трудового дня повечеряє із чаркою-другою – то він майже тверезник.) Люди Івана поважали і шанували ще й за добродушність і поступливість.
 
А от матінка Олега  Майка оторва була – пошукати тре’ ще.  Сказати просто крадійкувата пияка – нічого не сказати. Від її походеньок реготало (це з тих, кого черговий наліт Майки обійшов стороною) і матюкалось (це з тих, кого вона навідала) усе село.
Цілий райвідділок міліції ловив її майже два роки. Було й так, що поки міліціянти в засідці сидять в неї в обійсті, Майка тим часом по-сусідству чергову комору чи льох обносить.
 
Поки Олег малим був усі гадали в кого ж він удасться – в тата чи мамцю? Коли ж трохи підріс побачили – начебто в батька. І Іванові в теслярні допомагає, і на городі бур’яни прополює чи картоплю саджає/вибирає, і батькові –діабетикові вчасно борщу наварить і нагодує того, і по господарству там підметушиться – чи свиням жерти дати чи у кролів із курьми вичистити, і сусідам у випадку чого допоможе. Одним словом – золота дитина.
 
Але опісля армії те золото перетворилось на справжнього вар’ята. Олега як підмінили.      
 
Спочатку він десь півроку не просихаючи гуляв дембеля, потім влаштувався водієм в колишній колгосп. Олегу дали новенького  ЗІЛ-а, але невдовзі він по п’яні розгатив його в брухт. Перевели в слюсарі – хмільний відремонтував гальма «Ниви» головного інженера так, що той замалим не розбився. Відправили до теслярні –  півлітра без закуски, цигарка, недопалок в стружку, палахнуло - майстерня мало не згоріла.  Випхнули скотником до телятника – продав і пропив теля.
 
До  того ж гострий язичок і патологічна нелюбов до начальства Олега зовсім не сприяли його більш-менш тривалому працевлаштуванню в інших місцевих вогнищах промислового та сільгоспвиробництва.
 
В ліспромгоспі він «випадково» впустив здоровезну колоду на ногу уїдливому і підленькому до противності майстру. На комбікормовому комбінаті не лише обматюкав, але й полив із брандспойту якусь високу відомчу комісію. На цукрозавод  його взагалі запросили влаштуватися знайомі хлопці із однією метою, аби він за три літри перваку і лантух цукру привселюдно відчортихав директрису.
 
Поки він так чудив, спочатку помер батько, сестра вийшла заміж  і подалась до Харкова, а матінку таки пов’язали менти і невдовзі вона шила рукавички на тепер вже всесвітньовідомій Качанівці.
 
Зацікавились менти і Олегом. Хтось із ображеного начальства замовив його. Принаймні, двоюрідний брат Олега, котрий працював водієм в райвідділі випадково почув, що Олега хочуть закрити за наркоту.  А позаяк сусід ніц окрім горілки і тютюну не вживав, то планували через когось із знайомих пияків підкинути Олегу пакунок з коноплею.
 
Він не став чекати, допоки його підставлять і слідом за сестрою гайнув до Харкова. Ключі від оселі та іншого господарства залишив Валентині, аби приглядала. Город теж здав їй в оренду за можливість інколи затарюватися плодами врожаю з нього.
 
З’являвся потім не часто – раз на два-три місяці. Набивав торбу харчами, вициганював у дружину сотню-другу і знову щезав. Аж тут явлення.
 
- Так  якою голоблею  тебе огріло?  Що за чудасія така трапилась? - знову запиталася  дружина.
 
- Трапилось таке – не повірите.
 
І Олег повідав свою історію, що трапилась із ним якраз в в день перед Святвечором…
 
Закінчення буде
 
Валерій Семиволос
 
ІНФРПОРН