для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Неполітичні портрети


Неполітичні портрети
Онаніст Сеня
 
Сеня сидів у своїй шикарно обставленій кімнаті і думав про своє майбутнє. Вірніше, не так думав, як мріяв, бо це лише йому зробили такий імідж – імідж думаючої людини. Насправді ж думати вмів Сеня так само, як і більшість пересічних громадян цієї країни, в якій було так погано жити простим мешканцям і так добре таким як Сеня.
Дружина пішла до знайомої Сарочки і Сеня в цьому величезному просторому особняку залишався сам. Пересвідчившись по відеоспостереженні, що в жодній з чисельних кімнат дійсно нікого немає, Сеня взявся за свою улюблену справу. «Це легше, ніж рятувати країну», - з сарказмом подумав він і почав розстібати ширинку на штанях від модельєра, прізвище якого він ніколи правильно так і не навчився вимовляти. З ширінки показався малий непримітний цурпалок. Сеня пригадав собі, як дружина першої їхньої спільної ночі сказала йому: «Я знала, що в наших роблять обрізання, але щоб аж настільки!» і як йому стало тоді соромно, що природа його так обділила. Навіть Льоня Космос мав чим хвалитися, а от Сеня мав постійні комплекси з цього приводу ще з раннього дитинства, коли сусідні молдаван очки-підлітки знімали з нього брудні штанці та заходилися реготом.
Проте тепер, коли з дружиною вони все-таки знайшли позу Камасутри, яка задовольняла її хоча б частково, а Сеня став завдяки тестеві великою людиною, гнітючі спогади про дитинство можна було відкинути. Відкинути і взятися за улюблену справу…
Сеня почав лагідно гладити свій 4-сантиметровий цурпалочок і він поступово почав твердішати. Блідюшно сині прожилки починали бубнявіти і Сеня акуратно водив по них своїми ніжними (радше зманіженими) пальчиками. Відкинувшись на накидку з тигрової шкури, він почав діяти активніше і врешті досяг того, що його улюбленець збільшився до омріяних 8,5 сантиметрів. Скільки б не міряв Сеня і що б не робив, він знав – це межа, яку він переступити просто не  в силі. Сеня знав, що ще кілька секунд і він розпливеться на цьому тигровому покривалі тоненькою цівочкою брудно-жовтої слизі, яка заважала йому бути щасливим. Чому заважала? Та тому, що лише позбувшись її, Сеня відчував, що таке щастя.
Солодійством Сеня займався виключно тоді, коли знав, що його благовірна прийде не в настрої. А так переважно бувало, коли вона йшла «до Сарочки». Цю її подругу він дещо недолюблював, можливо через її пишні форми, які викликали в Сені страх, коли він порівнював їх зі своїми можливостями, а може через те, що вона готова була його дружині забезпечити алібі на всі випадки життя.
В Сениній голові вже не раз крутилися підозри, що його Лієчка мусить когось мати окрім нього, та це і не могло бути дивним, але залишки того, що називається «чоловіча гідність», гризли його сумління. Один з його охоронців був звільнений саме з цієї причини, проте усвідомлення того, що всіх не звільниш, а охорона для такої солідної персони мусить бути, змусила його вдатися до хитрощів, присутніх його народу. Він таки домігся свого і тепер завжди знав справжнє місцезнаходження своїх охоронців, а дружина зрозуміла це як натяк, що вона може з ким завгодно, лише не із їхніми спільними знайомими. І напевно користувалася цим негласним дозволом на повну котушку. Ну й грім з нею, вона свою справу зробила, чоловіка через свою чисельну та впливову родину змогла пристроїти так, що він в дитинстві не міг і мріяти…
Витерши рукою плямку на покривалі, а вірніше просто розтерши її двома пальчиками своєї ручки, яку потім обов’язково обнюхував (ось Я який!!!), Сеня почав мріяти про наступну зиму, яка могла йому принести посаду, яку тепер займав дядя Вітя. «Добрий цей дядя, хоча і дивний трохи, - думав з постійною після випорскування добротою Сеня. -  І такий незлобливий. Інший давно вже б озвірів, почувши, що його обзивають Прищавим Королем чи Тупим Пасічником. А йому хоч би що. Він теж мені немало допоміг, хоча і не задарма. Я ж то знаю про те, про що інші навіть не підозрюють. І про Пушкарьову знаю, і про тьотю Віру, а про самого дядю…» Сеня раптом передумав навіть у своїй голові згадувати про «самого дядю Вітю». Він згадав про те, з чого розпочиналися його мрії – як настає момент, коли дядя Вітя передає йому свою палицю і садовить на місце під шведським штандартом. Йому подобалося саме слово «шведський», адже ще коли він був студентиком, то завжди мріяв, що стане членом шведської сім`ї, де його недолік не буде аж таким непомітним.
Сеня встав і вийшов на кухню попити холодного узвару. «У-ух, смачно. Узвар зимний, аж зуби ломить, з наших буковинських яблук та сливок», - із задоволенням відмітив про себе Сеня і знову почав думати про Посаду. Не так легко буде її здобути, дуже вже багато претендентів є, щоб її посісти. І Вітя-пахан, і Вова Латиш, та й невідомо ще, що може стрілити в голову самому дяді. Адже він останнім часом став такий непередбачуваний. Але найдужче Сеню турбувала Юля. З цією просто так не домовишся, вона хитра і розумна («навіть від мене» - цю думку Сеня відкинув відразу, адже знав, що далеко куцому до зайця). Те, з якою наполегливістю вона добивалася влади над цією країною, яка стала справжнім клондайком для таких як він, Сеню насторожувало. Він знав ненависть дяді Віті до неї, знав ненависть інших «достойників», але і знав, як любить її простий народ, не знаючи всієї правди. Той народ, на який Сені було просто начхати. Або кінчити так, як він це зробив кілька хвилин тому на тигрове покривало. Що він і робив спільно зі своїми друзями. Любими друзями…
 
Вітя-пахан
 
«Изгиб гитары жёлтой я обнимаю мило…», - Вітьок бренькав на своїй семиструнній і насвистував під ніс мелодію. Одну з тих, яка мала його дещо отесати в середовищі, в яке він так несподівано потрапив кілька років тому. «Потрібно віддати належне цій хвойдочці, я не лише розмовляю так як треба в цій країні, але і думаю як культурна людина», - подумав Вітьок. Його Людка ніяк не пасувала до нового оточення, до його нового становища, взяти її з собою сюди означало те саме, що повісити зелені жалюзі в помаранчевій кімнаті. Вітьок відклав гітару набік і витягнув сигаретку. Позолочена попільничка з обрамленою косою була під руками і зробивши першу затяжку, він струсив попіл. Уявляючи, що іскорка, яка впала з попелом, пече не цю попільничку, а власницю коси, Вітьок лагідно посміхнувся. Він був вдячний хвойді, що вона навчила його так гарно говорити, так лагідно посміхатися, бути такою публічною приємною та впевненою людиною. І хоча знав він, що скільки вовка не годуй – він все одно в ліс дивиться, Вітьок відчував задоволення від того, що міг себе контролювати навіть тут, у себе вдома, де його ніхто не бачив.
Задзвонив телефон і Вітьок підняв інкрустовану діамантами «трубу». Коля доповів йому про ситуацію на цей момент і Вітьок залишився вдоволений почутим. Ще б пак. Його рейтинги незмінно високі, Пасічнику, який так обвів його навколо пальця кілька років тому, вже майже хана, і він отримає те, що хотів, залізе туди, вище від чого вже нікуди. Сентиментальну думку про те, що це буде зрада, адже запродує він сусідові-ворогу не що інше як Батьківщину, Вітьок відігнав одразу. «Ось що значить спілкуватися з цією дурою, - розсердився він. – Зразу лізуть в голову дурниці про якусь справедливість, честь. Чи то вже я старію, чи що? Такі дурниці в голову не лізли ні тоді, коли бігав за малолітками та притискав їх коло бараків, ні коли з пацанами стягували шапки, ні в зоні, ні в рідному степу». Честь, Батьківщина, совість… Тьху ти, як легко може бути зіпсований настрій – в один момент. І все через Юлю. І звідки такі беруться? З нею не домовишся, бо вона, бачте, хоче відстояти інтереси і третьої сторони – те, що вона називає народом, а він біомасою. Та ж той самий Пасічник, хоч як Вітьок його недолюблює, знає, що про «народ» потрібно лише говорити, а не думати. Вона, звичайно, баба не дурна, не до мене, почав філософствувати Вітьок, все ж як не як мала золоту медаль в ті часи, та і в бізнесі себе показала з позитивної сторони, але ж непоступлива. І звідки в неї та сила й завзяття, адже втричі менша від мене, змушений був визнати позитиви свого головного ворога Вітьок. Хотів Корєш її відправити на той світ, але тепер цього не зробиш, скрушно зітхнув Пахан. Адже навіть Старому це не вдалося, максимум, що він зміг – це на кілька днів її до тюряги запроторити, а тепер вона пані, а Старий хто і що? Сидить на «заслуженому» відпочинку, бренькає на гітарі як я нещодавно, мішає коньяк вірменський із французьким та закушує квашеними огірками. Не приведи, Господи, і мені так закінчувати своє життя, подумав Вітьок і перехрестився.
Те, що він був віруючою людиною, ні в кого не викликало жодних сумнівів. Життя його не балувало і він рано освоїв істину, що «на Бога надійся, а сам не зівай». І Вітьок не зівав, він був причетним до вбивств, ґвалтувань, крадіжок та шахрайства, якби не протекція, то сидів би він не двічі, а все своє життя. Проте як це часто буває з примітивними людьми, він не вважав це своєю провиною. В цьому світі кожен бореться за своє місце під сонцем, мета виправдовує засоби і Вітьок був радий і з того становища, в якому він перебував. Він був вдячний Богові не за це багатство, про яке простий хлопець-сирота не міг і мріяти, не за здоров`я та велику фізичну силу, а за дещо інше. Вітьок вірив, що саме Небеса не дозволили його опустити на зоні, що знайшовся серед зеків один, який взяв його під свою опіку. Він дякував Богові за те, що зустрівся з Корєшом, який і вивів його в люди, направив займатися публічними справами, бо все ж Вітьок був у цьому плані значно чистішим, ніж сам Корєш. Він знав, що саме знайомство з потрібними «божими» людьми майже привело його п’ять років тому на пост, зі здобуттям якого вже вітали Вітька його друзі-сусіди. І лише непередбачувані нюанси видерли з-під його дупи це крісло, в якому він намірювався возсідати.
Цей Прищавий Король як собака на сіні – і сам не гам, і іншому не дам, подумав Вітьок. Ну як можна було допустити його на таку відповідальну посаду? Ну воно ж тільки вміє що руками розводити та теревенити, а що конкретно? Завжди згадуючи цю болючу тему, Вітьок починав думати про Прищавого Короля в середньому роді. Оточив себе недоумками, які тільки і вміють що базікати, а сам в найгірші часи – або на пасіку, або в гори. А ще ця Пушкарьова…
Але тут Вітьок осікся, бо згадав, що Бос-Сусід  радив йому заморських не чіпати. Е-ех, а такий є компромат на цю Пушкарьову, подумав Пахан, але знав, що Бос завжди знає все краще, ніж він і знає, як робити, щоб надто себе не виказувати.
Знову задзвонив телефон і Вітьок за мелодією зрозумів, що це Корєш. «Заїжджати на пиво? Добре, за десять хвилин буду!»
 
Прищавий Король
 
Відколи дядя Вітя став знаменитим, для нього навіть природа догоджала, не те що оточення. Ясне сонечко не пекло нестерпно як раніше, а світило лагідно і приємно, а легенький вітерець немов чекав наказу – дмухнути дещо сильніше чи взагалі заглохнути. Пташки невимушено щебетали в гіллі вишень і так само знали, що дядя Вітя тут головний – та не тільки тут, а і у всій країні. Від заходу до сходу, з полудня до півночі всі тішилися, що дядя Вітя нарешті головний, що він робить свої перші кроки назустріч народу, що він такий красивий, мудрий, інтелігентний, освічений та ідеальний татко, чоловік і муж країни. Думаючи про це, дядя Вітя усміхнувся сам до себе, зняв крислатого капелюха та відійшов у затінок крислатої смереки на своєму подвір`ї – це дерево йому нагадувало про його буйну юність у горах, «бойове хрещення».
Бджоли роїлися, бджоли гуділи, бджоли давали йому мед і прополіс і відколи дядя Вітя став головним, то і кусали його значно рідше – все йшло як треба. Світ, який дядя Вітя створив для себе, влаштовував його цілковито, то чому ж він мав би не влаштовувати той народ, про який він завжди піклувався і якому завжди пояснював із терплячістю мудрого і доброго наставника ази премудрості та логіку життя країни. Як тут добре, - подумав дядя Вітя, але згодом зітхнув. Треба помаленьку підніматися і їхати звідсіль, тьотя Віра просила бути не пізніше п’ятої. Та й із Андрюхою треба буде переговорити, бо він, здається, не дуже усвідомлює, що і в нього повинно бути велике майбутнє, що і він вибраний так само, як дядя Вітя.
Перед виходом зі свого велетенського помістя дядя Вітя попробував глянути, що ж діється там, за парканом, проте п’ятиметровий паркан не був прозорим і це була єдина невдача Короля за сьогоднішній день. Але вона його не засмутила, він знав про все-все, що діється в країні, адже і тьотя Віра, і Чахлик Невмирущий і його численні куми та родичі завжди тішили його самолюбство розповідями про те, як добре стало в країні, відколи він почав нею правити і лише одна Юля інколи говорила про якість проблеми, що не все й гаразд. Можливо це й стало причиною того, що дядя Вітя не злюбив цю «вискочку», як він називав її про себе, адже хто за нею стоїть? І як вона може мріяти рівнятися з Ним, із Самим Королем, із Його Світлістю, Його Величністю? Як вона сміє говорити, що не все в країні в таких рожевих тонах, як йому представляють і що треба щось робити, щоб змінювати життя народу на краще? Та куди вже на краще? Хіба не робить він все для того, щоб народ його, Короля, любив та обожнював? Хіба Старий не для цього віддав йому свій трон? Д-да, Юля, а які ж то ми справи з тобою колись прокручували, ати захотіла тепер грати свою гру, «кинула» мене. Про те, як Юля вміло може кинути і обвести навколо пальця, про її хитрість та підлість Короля попереджали. Послухати б тоді…
І вже вдруге за сьогоднішній день дядя Вітя невдоволено хмикнув, знаючи, що обов’язково буде і третя неприємність. Він знав, що вона йтиме зовсім не від тьоті Віри, його вірної помічниці і порадниці, а від рідного Андрюші, тому вирішив, що спочатку переговорить із сином.
-  Привет, пап, я думал, ты будеш немного позже, - здивувався Андрюха.
-  Ну як, синку, справи? – запитанням на запитання відповів Пасічник і його добрі лагідні очі аж затуманилися від радості із зустрічі з рідною кровинкою, із синочком.
-  Да всё окей, деньжата есть, на здоровье не жалуюсь, а с девочками ты сам знаешь – у меня проблем никогда и не было. Вот только журналисты заколебали, ты б опять им наполнил о моей неприкосновенности и сделай, пожалуйста, чтобы у них отпала всякая охота лезть в мою личную жизнь. Да, кстати, там моего дружбана менты засекли, я б не хотел, чтоб у него были какие-нибудь проблемы через эту замухрышку, ну, ты знаешь, о ком идёт речь.
Дядя Вітя лише усміхнувся, чи ж це вперше син «відмазував» своїх «дружбанів». Його тішило, що Андрюха користується таким авторитетом, адже кожна його забаганка виконувалася без обговорень, а дівчата так і липнули до його чада. Витягнувши з кишені пачку «зелених», дядя Вітя простягнув їх Андрюсі і, поплескавши його по плечу, запевнив:
-  Це тобі на завтра, на кишенькові. А за «дружбана» не турбуйся…
Цього разу від Андрюхи неприємностей не було, значить щось у плані політичному. Невже знову Юля? З Паханом домовлено, перебазарено, як він любить говорити, Вова Латиш нічого страшного заподіяти не може, Сеня діє за вказівкою… Пасічник ляснув себе по лобі. Сеня! Він знав, що щось йому ще треба сьогодні зробити, але ж перебрав усе на умі – кумі Оксані виділити землю, кумові Юрі перерахувати фінанси, кум Петя за кордоном і в нього все й так гаразд, свій шматок він вже відхопив, а про Сеню він чисто забув. Якось душа дяді Віті прихилилася до цього хлопчика з ознаками пізнього статевого дозрівання, він був одним із фаворитів дяді, але одну справу треба було перетерти негайно. Те, що спільні вороги об’єднують, дядя Вітя вже не раз випробував на своїй шкірі, а ця косата таким ворогом і була. Найгірше те, що її він дещо побоювався попри всі запевнення любих друзів, що «мочити і ще раз мочити». Я ж не Бос-Сусід, який «мочив у сортірах», навіть Старий нічого з нею не міг вдіяти.
- Тьотя Віра, я за п’ять хвилин буду на місці, - і дядя Вітя нарешті зміг всміхнутися на повний рот. Це була одна з не багатьох штучок, якими він забавлявся на протязі багатьох років – сказати, що будеш за п’ять – десять хвилин, а прибути за півтора – дві години. З тьотею він жарт зводив до півгодини, на решта йому не дозволяли ті краплини, совісті, які ще в дяді Віті залишилися.
 
Рибини на гачку
 
Звіричу снився дивний сон. Ніби він знову голова апеляційного суду, ніби він знову переглядає список, який його благовірна накинула йому на сьогодні. Свою благовірну Звірич все ж любив, незважаючи на те, що займався любов`ю зі всім, що лиш рухається (на зразок Петра Першого, гордо думав Звірич) – від прибиральниці до дівчат, яким ледве виповнювалося 12 – молодших якось не пасувало тлумити такому поважному вусатому дядькові. І ще снилося, що в кабінет Звірича зайшов Олейнічак. Та ж ні, Олейнічак – це якийсь поляк, що про нього часто в новинах польське телебачення показує, а це хтось інший, такий до болю рідний і знайомий прийшов до нього, Звірича, як до давнього друга. Так це ж Петрусь, який показує дорогу посівальникам і Звірич обцілував дорогого гостя. Петрусь чомусь мав із собою замість барсетки три целофанові кульочки голубого кольору, а на голові будьонівку. В двері хтось постукав і Звірич невдоволено скривився – невже знову секретарка пішла на аборт? Але це власна і була секретарка, вона виглядала невиспаною і не в дуже доброму настрої, хоча це Звірича хвилювало якраз найменше.
- Пане Ігорю, до вас тут гості з містечка.
- Ти ж бачиш, я зайнятий, у мене з паном Петром ділова розмова.
В ту ж мить за секретаркою появилася Пушкарьова і Звірич мало не онімів від подиву. Але ще дужче він здивувався, коли за Пушкарьовою до кабінету зайшли дядя Вітя, Сеня і Чахлик Невмирущий. Всі у вишиванках і з цигарками у роті.
- Чи нині часом не День Незалежности? – подумав Звірич і раптом почув пронизливе скреготіння дверей. Його сон закінчився і відкривши очі, Звірич побачив свої нові калісони і чергового, який перервав його сновидіння. «Сніданок», подумав Звірич і пішов промити свої закислі очі. Бо ж сьогодні ще треба піти давати пояснення, а вказівок, кого здавати, а кого притримати від одного з персонажів його нещодавнього сну ще не поступало.
… А в той самий час в іншому СІЗО Альоша Пукович шкрябав необрізаними нігтями свою голову і думав про останні  чотири з половиною років, які він провів у мальовничому селі як на курорті, відійшовши від справ. Вірніше, його певною мірою від цих справ відсторонили, бо відколи розпочалася шумиха через одного журналіста, до вбивства якого були причетні і Старий, і Вова Латиш, Альоша навіть подумував, чи не краще йому тимчасово податися туди, де вже і так багато виїхало з його країни. Проте Старий запевнив його, що поки він у країні головний, до того часу Альоші і волосина з голови не впаде. А навіть більше – що і за його наступника, хто б ним не був, його не чіпатимуть, хіба лише треба буде провернути якусь справу. Не дуже вірячи в останні запевнення Старого, Альоша згодом і сам переконався, що боятися йому поки що нема чого. Чотири з половиною роки тому, коли головним став дядя Вітя, він особисто зустрівся з Альошею і лагідно сказав:
- Ми захистимо тебе, аж до виборів головного ти можеш не турбуватися. А потім буде видно. Поки що ти займися улюбленою справою і ні про що не переживай. Я Старому пообіцяв, що все буде в кращих традиціях нашої країни.
- Слухаю, Ваша Величносте! -  відповідь Альоші була зрозуміла і чітка. Він вирішив про себе, що займеться сільським господарством – так, виключно для свого власного задоволення.
Виходець із села, він завжди мріяв, що копатиме грядки, садитиме в них насіння, дбайливо поливатиме і бачитиме на власні очі плоди, вирощені своїми руками. І не просто буде їх бачити, але і споживати. Щоправда, слово «садити» він не дуже любив, частіше вживав «сіяти», а все тому, що за своє життя він насадився… Якби не журналіст, то і далі б садив, але на все свій час, до пори до часу дзбанок воду носить, - подумав Альоша.
І  ось час, про який попереджав Старий, надійшов, йому треба було трошки віддячити за те, що його не чіпали, що він тоді так провалив операцію, вірніше не прослідкував за її остаточним завершенням. Нічого, - подумав Альоша, - вся родина в безпеці, їхнє майбутнє гарантоване. А я в найгіршому випадку побуду на дещо іншому курорті. Серед таких як і я, головне, щоб Пасічник знову став головним, а не він, так хтось з його оточення, от хоча б Сеня, він хлопець свій, зробить все як Бог приказав. Хіба йому вперше робити «брудні оборудки»?
Пукович позіхнув і десь там в іншому СІЗО позіхнув і Звірич. Якась невидима нитка поєднувала цих двох людей, проте навіть вони не знали, наскільки ця нитка є довгою і скількох ще «діячів» цієї країни вона обмотала і продовжує обмотувати. Вся країна була обмотана цим невидимим павутинням, проте не було нікого, хто б міг звільнити її від нього, почистити та прибрати весь бруд. Вірніше, така людина була, вона вже знаходилася за крок від головної посади країни і, напевно, навіть не усвідомлювала, скільки «авгієвих конюшень» доведеться їй прибрати і  скільки ниточок, ниток, шнурів, воловодів і навіть сталевих тросів доведеться їй порвати, щоб дозволити дихнути жителям цієї країни на повні груди. Від цієї думки хотілося засміятися, адже і Пукович, і Звірич знали роль Матері-Героїні та Орлеанської Псевдо-Діви в тому, що конюшні царя Авгія були такі брудні, а країна вся була обплутана павутинням.
- Буду чесним хоча б перед собою, краще спатиму, - подумав Звірич. Для нього все, що відбувалося останнього року, було сном.
 
Вова Латиш
 
Вийшовши з університету, Вова не дійшов до машини лише два кроки. Падіння голубиного лайна на його дорогий костюм (на самісіньке плече), яке, тріснувши, розляпалось і навіть частинка його потрапила на добре вихолене лице Латиша, зовсім не входило у плани цієї знаної людини.
- Ах ти, чорт! – вилаявся Вова, а охоронець зразу ж підбіг із носовичком і почав витирати невинне добриво, виправляючи таким чином незручну ситуацію. Людей на вулиці було мало, а що найдивніше, так це те, що поряд не було видного жодного репортера. Вони не дуже шкодували Вову, оскільки підозрівали (і в цьому мали певну рацію) у причетності до брудної справи – однієї з багатьох в цій країні.
Ця справа стала майже легендою, про неї всі потрохи почали забувати, аж тут Прищавий Король знову почав порпатися у цім лайні і Вова мав чого нервуватися. Ух, виродок, ми ж домовлялися, що ударів нижче пояса не буде, - ще дужче впадав у гнів Латиш і лише в машині, під звуки улюбленої музики, його лице дещо посвітлішало, а гримасу гніву змінив вираз умиротворення. Кантрі для цього сільського хлопця з лісистої глибинки нагадувало про молодість, тому в машині обов’язково мусило бути кілька дисків з такою музикою. Неперебірлива, як і сам Латиш, швидка та в дечому одноманітна, але в той же час із різкими «викрутасами», вона повністю відповідала ритмові життя Латиша. В нього теж один день був подібний на інші – постійно домовлятися, лавірувати, маневрувати, а найголовніше – вміти швидко зорієнтуватися в поточній ситуації. Біля п’яти років тому голова його ще дужче посивіла, коли Старий відходив від справ, з новим головним все ще не було перетерто як слід, а Вова попри свій життєвий досвід наївно повірив, що будуть зміни.
Цих змін він хотів найменше всього, адже все було облаштовано, такий стан речей його задовольняв, а тут новий Король хотів щось змінювати. Проте побоювання Латиша виявилися марними, все залишалося, як за старих добрих часів, вірніше, як за добрих часів Старого, Латиш виявився потрібним, адже головне бути в потрібний час у потрібному місці, і тому взяття Пуковича облило його холодним душем.
- Як сніг на голову, як грім серед ясного неба… Це ж треба, така підстава… Тепер рейтинг падатиме як член після акту, - пофілософствував Вова, хоча в голову вже закрадалася нова крамольна думка, що той рейтинг ніколи і не піднімався до такої міри, щоб акт можна було розпочати.  І головне, ніхто ні шу-шу, ні Пахан, ні Юля, ні Прищавий. – Хоча б Старий міг подзвонити, Прищавий свого Татка тримає в курсі всього, що він заміряється робити. А навіщо я тримаю цих нероб, які мали б мені доповісти, лише така думка появиться в голові Прищавого?
Оскільки готове рішення, як же ж діяти далі, до голови Вови не приходило, то він вирішив майнути до Райки, яка вміло виганяла з голови Латиша найчорніші думки. «Е, будь що буде, - подумав Латиш, -  головним я не стану однозначно, а послуги мої знадобляться кожному, хто б ним не став. Я ж не Холод, щоб пролітати». Потішивши себе таким висновком, Вові ще дужче захотілося Райки і він дав вказівку збільшити швидкість. Машина із затемненими вікнами і броньованим склом понеслася як куля, а охриплий співак кантрі замовк, щоб не перебивати думки людини, яка теж мала вступити в боротьбу за головне крісло країни.
 
Гнилозуба Інночка
 
Поголившись попід пахвами і в пахвині, обмастивши гінкго-білобою свої обвислі груденята, Інночка кокетливо глянула в дзеркало.
-  Свет мой, зеркальце, скажи, да всю правду доложи, я ль на свете всех милей, всех румяней и белей?
Цими словами Інночка завжди розпочинала кожен свій день і тішилася, що дзеркальце з нею не сперечається, бо аж цього Інночка не любила найдужче в світі. Повернувшись до дзеркала задом, вона з жахом помітила, що з дупки вилізли дві неслухняні волосинки і майже панічно вхопила епілятор, а потім кинувши його назад, потягнулася за бритвою від «Джіллєт». Інночка дбала про свій вигляд в інтимних місцях, адже сказавши якось здуру, що вона в сексі «хараша», треба було бути завжди готовою до того, що хтось їй цей секс та й запропонує. Але час ішов, а вона й далі мусила користуватися послугами молодих альфонсиків, які їй впарювали на всі сто, але за це треба було платити. І річ була зовсім не в тому, що Інночці було шкода грошей – вона навіть не змогла б порахувати, скільки в неї доходів, скільки витрат. Річ полягала в тому, що Інночку чомусь ніхто не хотів по-справжньому палко і пристрасно. Вона в юності якось прочитала дві чи три книжки, серед яких одна була про палку любов від якоїсь англійської письменниці і завжди мріяла, що ця любов прийде і до неї. Але з часом стало зрозуміло, що за щастя треба платити, винятки становили лише окремі вечірки з колегами по роботі, які, напившись до втрати зору і пам`яті, могли на неї клюнути. В календарі була навіть червоним підкреслена та дата, коли її обійняв та поцілував у щоку сам Пахан, але коли наступного дня він попросив її більше ніж на погонний метр до нього не підходити, Інночка не на жарт образилася і вирішила піти.
-  Піду попробую свої сили на виборах головного. – І Інночка почала в голові перебирати тих жінок, яким вона заздрила чорною заздрістю і які могли йти на цю посаду. А заздрила вона всім особинам жіночого роду, навіть Пушкарьовій, хоча навіть їй було зрозуміло, що Пушкарьова дальше свого фонду «Кількасот» рипатися не буде. – Так-с, так-с, - Інночка пробувала наслідувати «барскіє» звички додавати «с» в кінці всіх слів, - Юля-с піде-с, Наташа-с із-с Конотопа-с піде-с, може-с і-с Райка-с піде-с.
ЇЇ втішило, що вона стала авторкою каламбуру «Срайка» і вишкіривши всі свої 19 гнилих зубів, Інночка зареготала на повен рот. Її сміх був неприємний для людського вуха, але тупуватість Інночки, яка в такі моменти була чимось схожа на Еллочку Людоїдку, не могла навіть цього допустити. Слина бризкала на дзеркало та ванні причандалля, а Інночка продовжувала сміятися зі своєї винахідливості та досконалості.
Саме своєю винахідливістю вона пояснювала те, що її запрошували на різні шоу, в тому числі «тальк» (так вона спочатку читала англійське слово), а те, що вона досі не ввійшла хоча б в першу тисячу найкрасивіших людей країни, вона пояснювала «продєлками» ворогів – Прищавого Короля, Юлі, Вови Латиша, та навіть Петі Перця.
Сміх Інночки поступово перейшов у схлипування, їй заплакати – це було раз плюнути.
- Ой, зараз впісяюся, така злість бере мене на цих, на цих… - Інночці важко було підібрати слово, яким вона б змогла виразити свою нехіть та нелюбов до мужчин, які чомусь вперто не хотіли її помічати. В неї взагалі були проблеми зі словниковим запасом, а тут треба було подумати щось дошкульне та неприємне.
… Через півгодини Інночка вже у своєму улюбленому платті їхала до перукаря, адже треба було підготуватися до шоу Сіми Шустрого. Дебела постать погойдувалася на сидінні, рука плавно проникала попід плаття в найпотаємніші місця. Вказівним та середнім пальцями вона немов відкривала ворота, впевнено входила у двір і починала «промацувати» територію так, начебто це було вперше. Звиклий до всього шофер повільно збавив швидкість і Інночка могла пришвидшити свої рухи без ризику травмувати єдину та неповторну. По тілу пробіг «електричний» струм, кілька коротких поривів головою, протяжний стогін, подібний на вовче виття – і Інночка заплющила очі.
-  Слава Тобі, Господи! – шофер перехрестився, дякуючи Всевишньому, що сьогодні йому не доведеться лізти на цю, як він називав, «перерозвинену кобилу». Якби не гроші та розуміння, що кращої роботи йому годі знайти до кінця життя, він нізащо б не погодився кохатися з цією поторочею, але виходу не було. Проте сьогодні пронесло, Інночка була готова, тому шофер мило посміхнувся і включив передачу. Машина плавно рушила з місця, а Інночка блаженно зітхнула і полізла за дзеркальцем.
 
Юля-Аферистка
 
Найгірше було позаду. Їй вдалося зробити те, чого не міг зробити жоден мужчина в цій країні – взяти ситуацію під контроль. Коли Юля вперше потрапила на так звані «верхи», вона вжахнулася – це було щось на зразок театру абсурду. Купатися в розкоші, жирувати за чийсь рахунок, прикривати брудні справи – це було не для неї. Вона йшла сюди з надією працювати на благо цієї країни, на благо її народу, але постійно хтось їй стромляв палиці в колеса. Спочатку Юля думала, що проблема виключно в Старому. Її чоловік вже сидів за безглуздим звинуваченням, коли запроторили і її. Юля добре розуміла, що голодування ні до чого б не привели, якби не втрутився народ. Старий тоді відступив. Але до перемоги ще було далеко.
Вперше Юля відчула смак перемоги в ранньому дитинстві, коли своїм тихим, але вже тоді наполегливим і твердим голосом вирішила проблему на свою користь. Не так на свою, як на користь справедливості. Потім була школа і важка праця над собою. Самовдосконалення – це було легко сказано. Але що вдієш? Тоді її ціль була золота медаль. Юля знала, що цю медаль інші купували, але це були інші. А це вона. Та, яка не може допустити такого, допустити несправедливості. Юній дівчині тоді і в голову не могло прийти, що на неї буде покладена особлива місія – відстоювати справедливість в межах цілої країни. Тоді вона всупереч інтригам та недоброзичливості зі сторони окремих вчителів, все ж отримала золоту медаль. Згодом так само отримала і червоний диплом.
Лише в сімейному плані вона не докладала особливих зусиль – з Сашком все виходило якось дуже спонтанно, вона пам’ятає той день, коли він вперше подарував їй великий букет червоних троянд, а згодом все проходило наче у  сні – народження доньки, початок спільного бізнесу. І вже тоді Юля відчула, що з цією людиною вона пов’язана не просто звичайними людськими узами, а що є щось набагато важливіше, яке їх пов`язує. Але доказ цьому вона отримала значно пізніше, коли за спільну справедливу справу їм обидвом із Сашком довелося відчути на власній шкірі жахіття тюрми, куди їх запроторив Старий.
Юля, як і кожна людина, а тим паче жінка, теж мала недоліки. Одним із них була надмірна довірливість. Будучи сама чесною та непідкупною людиною, вона очікувала, що і її партнери теж будуть чесними. І навіть зрада Пасічника в 2002 не змінила цієї її думки. Лише після того як Пасічника почали називати ще Прищавим Королем і він зрадив її восени 2005, а згодом ще не один раз, коли замість просто порозмовляти з нею по-людськи, він писав безглузді листи і розсилав їх на цілу країну, вона почала робити певні висновки. Найдужче їй було боляче від усвідомлення, що від примх Прищавого терпить та страждає не так вона (ці примхи дяді Віті шкодили в першу чергу йому самому), а ціла країна та її імідж. Але вона продовжувала працювати на благо цієї країни, бо в цьому було її покликання.
І ось коли надходив час вибирати нового головного в цій країні, в якій вона мала щастя чи то нещастя народитися та жити, Юля вирішила – вона буде змагатися з цими безхребетними мужичками, яких і чоловіками не хотілося називати, вона буде змагатися та переможе в боротьбі з цією нечистю. А найголовнішою її підпорою в цій боротьбі мав стати народ.
Повторюючи, наче індійські мантри «народ, народ, народ…», Юля відвернулася від дзеркала. Дзеркало для неї було надзвичайно важливим, адже в ньому вона бачила всю свою красу, як на ній сидить одяг від Луї Віттона, яка в неї чарівна посмішка, коли вона говорить до «народу» «дарагі маї», саме дзеркало навчило її ненатуральність, штучність та інакшість перетворювати, маскувати під природність, робити її «своєю» при зустрічах із тим бидлом, якого вона і дотепер побоювалася у глибині своєї душі. Одного лише дзеркало не могло змінити – її холоднечі на  справжнє  людське тепло. Бо бути теплим душею треба хотіти, а не лише показувати.
 
Олежик в шоці
 
- Який дивний цей світ, скільки в ньому ницості та фальшу, скільки неправди і скільки терпіння для однієї нації, моєї рідної, - думав Олежик, перераховуючи гроші від Обрізаного за його провокативні гасла проти тих же обрізаних. – Я б віддав своє життя на вівтар моєї країни, а ще з більшою радістю я б на цей вівтар склав життя моїх ворогів.
А ворогів у Олежика було хоч відбавляй. Своїми непродуманими висловлюваннями він вмів їх наживати, хоча в цьому і заключалася його хитрість – заповнити ту нішу, яка ще була вільною та «качати бабки». Про те, що «бабки» стоять в нього на першому місці і він, як той Іуда, продав би і свою совість (вірніше, ті нікчемні рештки, які від неї залишилися), і свою матір, і свою країну, знали всі, хто стикався не лише зі словами Олежика, але і з його ділами. Відомий своєю цинічністю та безтактністю, вмінням «кинути» та ще більшим вмінням самому виборсатися з найбільшого болота, вкинувши туди свого ближнього, Олежик мав імідж великого борця та підтримував його за всіма законами піар-менеджменту. А оскільки для цього потрібні були кошти, а зі своєї кишені витягати йому ой як не хотілося, Олежик знайшов вихід. Вірніше, він знайшов того, хто міг їх платити – йому за його ж висловлювання. Щоправда, тепер кожен виступ треба було відсилати по мейлу на рецензування та редагування, але Олежика це обходило найменше всього. Як і те, що редагували його виступи ті, проти кого він так люто, зі слиною на вустах та піною між ногами, кидався у своїх, повних ненависті, «промовах».
Погладивши себе задоволено по животі, немов після ситного обіду, Олежиків погляд раптом впав на текст в газеті, в якій він приніс ці шелестячи папірці, які хоч і не пахнуть, але приносять задоволення не менші, ніж пахучі феромони після того, що він називав «гоп-гоп». Він знав, що чим ближче до виборів головного, тим більше ймовірності, що те, що так ретельно приховувалося ним та його оточенням, виплине на поверхні. А тим більше, коли йому довірилися мешканці «файного міста», планку ні в якому випадку не можна було опустити, тим більше тут, на «Дикому Заході», як любив називати свій рідний край Олежик.
- Падлюки, відкопали-таки, - процідив він крізь зуби, читаючи про вбивство хлопчини, до якого був причетний брат Олежика. Хоча це м’яко сказано – був причетний, насправді брат Олежика безпосередньо був вбивцею і лише те, що батько співпрацював з «потрібними» органами та гроші, яких ніколи не бракувало в їхньому домі – все це врятувало його брата від в’язниці.
- Як ти міг попастися, сволоч така, ти думай, що ти робиш, - Олежик запам’ятав на все життя вираз люті на обличчі батька. – Шкода, що не можна вже тебе перегнути через коліно та всипати по задниці сорок гарячих. А я ж мав на тебе такі надії, думав, що ти зробиш кар’єру, все вже було домовлено, - з жалем додав батько.
Від того часу Олежик став об’єктом особливої батькової уваги, в перехідний час саме йому було вручено «флагман» боротьби «за націю». Все йшло добре, Олежик досягнув висот, які були захмарними висотами порівняно з його куцим розумом, він навіть став меценатом щодо видання кількох книг та альбомів. Про вбивство давно забули, все було облаштовано, з Прищавим Олежик спільно домовлявся про те, як «мочити» Юлю, а тут раптом ця стаття.
Йому дуже не хотілося влазити у ще більшу залежність від його теперішніх спонсорів, але виходу не залишалося. Олежик набрав номер та став чекати. Довгі гудки змінилися короткими. Другий дзвінок збили так само. «Ось я і докотився, став таким самим холуєм, хрунем, як ті, кого я так «розвінчую», у своїх промовах. Але виходу нема. Потрібно просити їх втрутитися, інакше мені – амба», обхопивши голову руками, думав Олежик. Настрій, який у нього був ще кілька хвилин тому, коли він милувався хрусткими купюрами, пропав безповоротно.
 
Юрік-Вбивця
 
Ось уже кілька років підряд Юріку снився один і той самий сон – «КАМаз», який він «замовив» для свого колишнього шефа, раптом розвертається і мчить на нього. Юрік починає кричати, він бачить зловісні фари та чує скрегіт коліс, серце у нього починає шалено калатати, дихати стає нічим і він, весь облитий холодним потом, прокидається. Такі кошмарні сни йому снилися ще лише в ранньому дитинстві – то він падає з печі, то за ним біжить величезний ведмідь, який хоче його розірвати на шматки. Маленький Юрік верещав на всю горлянку і прокидався, біля нього вже стояла, похилившись, улюблена бабуся, яка заспокоювала онучка, як могла. «Це ти ростеш, Юрасику, золотко моє… Спи, спи, Бог з тобою…», - перехрестивши Юріка, бабуся повільно човгала до свого ліжка, а заспокоєний хлопець засинав…
Але це було так давно, що ці спогади здавалися якоюсь ілюзорністю, казкою, яка не могла існувати насправді. Юрік завжди був емоційною людиною, він міг плакати гіркими сльозами, читаючи про те, як «повія» Мирного відморозила собі ніс, він співчував козакам та опришкам, які боролися за бідний люд, він мав те, що, як згодом довідався із мудрих книжок, має назву «емпатія». Доля не жалувала його, проте наступив такий момент, коли цей простий сільський хлопчина зустрів свого Учителя, людину, яка докорінно змінила його життя. Славік хоча і був старший роками, все ж виявився не лише Учителем, але і справжнім другом, він ділився з Юріком найсокровеннішими таємницями, довіряв йому, можливо, більше, ніж власній дружині. А може і не більше, Славік взагалі багатьом довіряв. Що його і погубило. Не ставши головним, він не хотів іти на співпрацю з колишньою владою, не хотів миритися та брати подачки, які давалися, щоб тон його виступів був лагіднішим, а цих виступів було менше.
Знаючи, що він не піддався на вмовляння та погрози в складні часи, «професіонали» вдалися до надійного способу – розпочали переговори із людьми з найближчого оточення Славіка. Побоюючись, щоб його не випередили, а також переживаючи, щоб не упустити свою «долю» в прямому та переносному значенні, Юрік став першим, хто пішов на цю співпрацю. Слова «зрада» Юрік не любив, він щиро вважав, а може лише робив вигляд, що так вважає, що робить правильно.
Найгірше було з «КАМазом». Юрік довго не міг погодитися в душі із тим, що Учитель має померти такою смертю. Він розумів, що вбити Славіка звичайним способом – надто ризиковано, панькатися з отрутою чи ліками – надто непередбачувано, а тут все так просто – людина була і людини немає. А немає людини – немає проблеми.
І хоча пройшло вже кілька років, Юрік перестрибував з одного важливого поста на інший, не забуваючи при цьому посміхатися в об’єктиви камер та давати коментарі як справжній правильний «правий», але всередині у нього щось надламалося. Спочатку Учитель ввижався йому в темноті і Юрік, як колись в дитинстві, спав лише при ввімкненому світлі, а згодом Славік почав приходити до нього і в сни. «Ти мене й тут знайшов? Ну винен я, винен, але і ти винен, ти був наче не від світу цього», - виправдовувався у снах перед Славіком Юрік, але той лише мовчав і дивився своїм пронизливим поглядом, який пропікав до кісток, оголював душу і пере цим палючим поглядом Юрік дійсно відчував себе наче голий посеред багатолюдної вулиці – і закритися немає чим, і сором обпікає. А що поробиш?
Згодом постать Славіка ставала щораз дужче бляклою та невиразнішою, погляд його перестав бути таким яскравим і Юрік вже навіть припинив вживати «еленіум». Але появилися інші сни. В одних із них натовп біг за Юріком і кричав «Вбивця, вбивця!!!», в інших він бачив себе на похороні Славіка, а той раптом розплющував очі та піднімався з труни, вказуючи перстом, наче гоголівський Вій, на нього, на Юріка. І тут цей «КАМаз». Його гуркіт навіть після пробудження ще довго не вщухав у юрікових вухах, розсипана по дорозі пшениця наче муляла сідниці достойника, де б той не знаходився – чи то в затишному робочому фотелі, чи то в ліжку з дружиною чи коханкою, чи в авто.
Прищавий Король навіть хотів його відправити послом у Піднебесну, але Юрік знав, що і там спокою йому годі чекати. Він почав боятися, чи не зазнає він долі друга Васі, якого вбила блискавка, а Юрік не сумнівався, що це все за Васині гріхи.
«… Sancta Maria, Mater Dei, ora pro nobis peccatoribus nunc et in hora mortis nostrae. Amen” – словами молитви, якої його в дитинстві навчила ще добра та лагідна бабуся, Юрік нарешті заспокоїв себе. Він так і не зробив зусилля дізнатися, про що ж ці останні слова латинської молитви «Богородице Діво…», а марно. Бо «молися за нас, грішних, нині і в годині смерті нашої» дуже пасувало до його теперішнього становища. Гріх його був важкий, гріх, який кликав до неба про помсту – гріх вбивства. І Юрік, який теж хотів пробувати свої сили в змаганні за пост головного в країні, знав, що навіть якби і він виграв ці змагання, «КАМаз» і далі б переслідував його у снах, так само як і погляд Славіка, сповнений печалі та зажури від того, що один з найближчих друзів зрадив його.
Проте знав Юрік і те, що ці змагання ніколи йому не виграти. Найдужче він боявся, що виграє їх Юля, оскільки вона була по ту сторону барикад. А він уже один раз прислужився лукавому і став знаряддям у його руках. Врятувати Юріка з його теперішнього стану могла та ж молитва, якої навчила його бабуся, та ще сповідь. Але сповідь мала б бути щирою, а Юрік був щирий лише сам з собою і то не завжди.
 
Петя Перець
 
«Старий кінь борозни не псує» - це прислів’я стало для Петі одним із найулюбленіших, відколи він всупереч програмним засадам та статуту своєї партії розлучився зі старою дружиною та взяв собі нову. Секс оральний, секс анальний, масаж із медом, фруктами та морозивом від нової дружини доводили його до шалу, він навіть дещо схуд, як той молодий півень, який досяг статевої  зрілості і хотів це довести всьому курнику, потоптати кожну курочку, навіть 10-літню. І хоча Петя Перець був далеко не молодий, все ж нова дружина робила його відповідним своєму прізвиську – біля неї він дійсно рум’янився, а жирку на животі вже майже не було помітно.
«Бля, а тут ще й вибори, нафіг вони потрібні в медовий рік», - матюкнувся Петя, легенько погладжуючи промежину. Знову Віті, Юлі, Вови, Сєні, знову на його полі топтатимуться Конотопська Відьма і Саша Холод, знову треба одягати ненависні недорогі піджаки і йти в народ, бодай його… Для Петі не було проблемою «йти в народ», він навіть любив подерти горлянку, обійняти бабусь, з яких вже сипалося порохно і самі вони нагадували старі розігнилі гриби-калічки як своїм виглядом, так і запахом. Але це була звична річ, гель для душу усував старечі запахи, які тягнулися шлейфом за Петею після таких зустрічей. А ефект був, люди Петі, його бойові «штики» ніколи його не кидали і робили все, як він їм наказував. Але тут інша річ, тут лише треба буде «порисуватися», домовитися з іншими, бо Головним Петя ж не стане. Шанс, який нібито у нього був 10 років тому, коли зі Старим Рижаком все було узгоджено, більше не винирне, нема вже тих сил, що колись, та й електорат здихає, а молодь ставиться підозріло до «вічних ідей».
Згадуючи про старі шкапи, які його обслинюватимуть на «зустрічах з народом», Петя відчув,  що йому варто прийняти душ. Роздягнувшись, він став у звичну позу і під мугикання «Повстаньте, гнані і голодні…» спрямував струмінь теплої води на низ живота. Дякувати Вічно Живому і партії, у Петі після виконання «Інтернаціоналу» та теплої води «гнаний і голодний» дійсно починав «повставати», закликаючи до революції, але зовсім не світової, а звичайної сексуальної. Свіженький, наче огірочок, задоволений та розпашілий, Петя прожогом ввірвався у спальню, де ще ніжилась під променями теплого сонця молода дружина. Широчезне ліжко з великими масивними спинками наче відчуло свого господаря, воно прийняло його без жодного скрипу чи шуму, незважаючи на те, що вироблялися в ньому такі піруети, яким позаздрив би і 18-літній.
 
Вся банда в зборі
 
Наближаються Різдвяні свята. Вертеп. Радість. В нашій країні радості мало, бо в нас цього року – інший «вертеп», із самих негативних персонажів. Прищавий Король і Вітя-Пахан, Сєня-Гівнюк і Вова Латиш, Гнилозуба Інночка і Юля-Аферистка, Петя Перець і Юрік-Вбивця, а ще багато-багато інших. Можливо, хтось з Олежиків, Толіків і був би вартий того, щоб посісти місце Головної Людини в країні, але ж не дадуть, падлюки, не дадуть… Вся банда в зборі, все схоплено і канали для нормальних людей перекриті як горло під час безкровної вендетти. Лише чому ця вендетта здійснюється над моїм народом і чому я, як корінний представник цієї країни, представник титульної нації, маю бути під владою кагалу, прислуховуватись до порад (а останнім часом наказів) Боса-Сусіда, чому в моїх дітях і далі виховуватимуть  рабську психологію, а я нічого не зможу зробити?
Королі і блазні – все перемішалось, не країна тобі, а чисто пародія на дурдом, нехай і на інтернетівський. Вибирати нема з кого, всі вони працюють, всі вони нас чують. Всі вони прийшли, як перебранці з вертепу, щоб поколядувати, повеселити нас, взяти гроші і піти геть. Але справжній вертеп іде геть і приходить за рік, справжній вертеп бере стільки грошей, скільки ми дамо, а ці обдирають нас щодня-щогодини, а їхні смішки вже лізуть нам боком.
Дійові особи – Смерть (Юля-Аферистка), Чорт (Вітя), Ірод (другий Вітя), Жид (Сєня-Онаніст), Жидівка (Гнилозуба Інночка), хоча в процесі гри вони перемінюються масками і прибирають подоби Ангела, Пастушків, Трьох Царів, Козака та інших позитивних героїв. Бал під час Чуми? Про що ви говорите, в Україні все ж гаразд, жити стало краще, жити стало веселіше…
Не забудь прийти в січні і проголосувати. Бажано за мене, бо я – СУПЕР-ПУПЕР! Руки по лікті в крові, долярів непорахована кількість за кордоном, діточки-мажори, родичі всі при посадах, лише час від часу Звіричів чи Пуковичів виставляють ніби на поталу плебеям – нас так називають. Писати можна ще, але серце може тріснути від розпуки. За що вони так з моїм народом, навіщо вони так з моєю Україною???
Банда. Мафія. Злодії. Падлюки. Худоба-бидло. Бо бидло – це вони, а не ми.
Селюк
seneka [01.10.2009] | Переглядів: 4689

2 3 4 5
 Рейтинг: 23.5/18

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook