До Парижу ми прибули в один день  - я і Путін. Правда, у різних справах, хоча наші стежки перетнулися у досить дивний спосіб. Про те трохи згодом...
У мене було всього півтора дні, щоб подихати не те щоб загазованим, але п"янким повітрям Великого Міста. Так, у світі є два Великих Міста - Київ і Париж. Дивно, але у ті півтора дні я побачила інший Париж, незнаний досі. Париж без французів.
Склалося таке враження, що там є лише росіяни й українці. Дуже часто чутно російську мову. Частіше, ніж можна на те сподіватися.  На вулицях, у метро.
Ми стояли у черзі до фунікулера, щоб піднятися на Монмартр. Ось тоді я почула справжню російську мову, аж надто російську, ядрьоную - і побачила ЙОГО. Майже ЙОГО. Бо той турботливий батько сімейства був схожий на Путіна, як його однояйцевий брат-близнюк. Більш того, він був більш Путіним, ніж сам Путін, бо риси його обличчя не були розмиті ботоксом, були виразніші. Я не змогла сфотографувати обличчя символа "Росії, яка встає з колін". Але тільки наважилася увіковічити його зі спини, бо прогавити такий момент я не могла собі дозволити. Ось він
 

 

 
Він та його супутники піднялися у фунікулері за хмари Монмартру й розчинила в натовпі. Щоб потім знову стрітися на моєму шляху вже у ресторанчику.
 

 
Я не витримала й дружньо, як і личить виходцям з СРСРу, помахала рукою "Путіну" та його команді. Ось так і зав"язалась розмова -  "Ми із Москви. А ви ?"...  Звичайне щебетання птахів у вирію... Супутником "Путіна" був полковник у відставці. Ну "настоящій полковнік", скажу вам. Орел.  По народженню поляк, родом з України, по духу русак. Путі господні...
Ось що я дізналася з  розмови з "земляками" - вони голосували за Путіна (нічого дивного, двійник Путіна по кармі має голосувати за нього); Путім їм подобається; про Януковича нічого не можуть сказати; жалкують, що у Франції не переобрали Саркозі вдруге.
Так, вибрали Олланда.  А ость такі афіші "проти капіталізму" розклеєні у місті.
 

 
Нічого дивного нема - капіталізм бере реванш у всьому світі. Час "помірного капіталізму" пройшов...він знову всюди стає диким.
Ми продовжили свою прогулянку Монмартром. "Дивись, дивись який", - досить голосно привернула я увагу моїх супутниць до дивно одягненого чоловічка. "Який" був увесь упакований в зелене, неначе  ельф з ірландських легенд. Здавалось, навіть шнурки на його зелених черевиках були смарагдові. Я забула, що мою мову  можуть зрозуміти. Я забула, що з деяких пір Париж став російськомовним. Зелений чоловічок повернув голову і заговорив з кимось російською. Мені стало соромно за своє "дивись, дивись..."
 
Я не знала, що у Парижі є такі елекромобілі "на прокат". Платиш кредитною карточкою, сідаєш в ту машинерію й рулюєш по місту скільки й куди треба. Були вело-лібри, а тепер вже й авто-лібри (libre - вільний).
 

 
Недалеко від них ми побачили отаку парочку... Гарний рюкзачок...Знайомі кольори.
 

 
Заходячи під вечір в готель, ми почули "Ви разгаваріваєтє по-русскі ?" То була пані в літах, струнка, висока, з білим розкішним гарно зачесаним волоссям і блакитними очима. Вона дуже правильно розмовляла російською з дуже вираженим французьким "р". Та вимова якось ще більш підкреслювала її справжню породисту "російськість". Виявилося, що то дочка офіцера з білогвардійської еміграції. Вона була еталоном, яким повинна бути "аристократка  з тої епохи". То була жива ілюстрація до історії еміграції. Якись дивні відчуття жалю й ще чогось не залишали мене того вечора. Ніби я доторкнулася до далекого минулого.
 
Засинаючі в отелі, через прочинене вікно останнє, що я почула в той день, були слова двох чоловіків, що пройшли вулицею. Вони говорили російською. То були вже звичайні слова для зв*язку слів у реченні й речень між собою.   Ви зрозуміли, що то були за слова. Н-да.
 
А ось це відео з Монмартру. Якраз підійде до передфутбольних настроїв у Києві. Це було гарне й сильне видовище. Це був артист й спортсмен в одній особі. Я хочу, щоб і ви це побачили. (Увага ! Попереджую - за кадром не мій голос ).