Головний ендокринолог області Катерина Юріївна Маляр - не ПІБ, а пісня. Правда, гарно звучить? Та й сама вона майже лялечка. А яка ж лагідна, люб'язна, чуйна, хоч до рани прикладай. Не лише інсуліном й крапельницями, а самим поглядом чарівним, словом ласкавим лікує. Ох і пощастило ж діабетикам Дніпропетровщини мати таку заступницю, благодійницю, борчиню за кращі здоров'я і долю хворих на нестерпно солодке життя.
 
Єдина проблемка - такою вона бува лише на екрані, коли її по "тєліку" показують. І зовсім іншою - на своєму робочому місці, в кабінеті, в ендокринологічному відділенні ДОКЛ ім. Мечникова, в спілкуванні з пацієнтами. Лікарка в них хіба що тільки не стріляє. Бо револьверу немає. Або є та поки що "чомусь" не ризикує чи соромиться.
 
Хоча, якщо бути до кінця відвертим і щирим, приємні моменти все ж трапляються. Не без "просвітлень". Все залежить від того, з яким настроєм Катерина Юріївна прокинулася, з якої ніжки встала, як доїхала на своїй персональній "маршрутці" - супер-пупер-позашляховикові, в якому все відділення могло би, в разі потреби, поміститися.
 
Це ж скільки хворих треба вилікувати, тим більше безнадійних, аби отримати від них, щасливих, такі щедрі подяки. Бо на одну зарплату, навіть якщо ти найголовніша ендокринологиня області, - навряд чи за декілька життів назбираєш. Хіба що десь наколядувати? Та й знати "рибні" місця.
 
Можливе й інше пояснення. Адже "рибонька" ця не проста, а, виходить, "золота". Бо ж з родини самого Сергія Чукмасова - колишнього гендиректора "Укрзолота", бізнесмена, екс-народного депутата України, члена майже всіх, по черзі, провладних партій. У достойника нюх на ці справи ще той. Приміром, коли вигідно було поруч з Ющенком бути - очолював його штаб на Дніпропетровщині.
 
А як чомусь не склалося, подейкують не віддячив його Віктор Андрійович губернаторською посадою, перейшов до соціалістів: змінив в своєму офісі опудало Ющенка на Сан Санича. Ну і звісно, куди ж такому цінному і без депутатського мандату. Пройшов у парламент вже під крилом СПУ.
 
Та й нині, судячи з того, як розкошує його рідня - чоловік не бідує. Мабуть, всім, чим може допомагає.
 
Рідна сестричка - Марина Олександрівна - завідує ендокринологічним відділенням, а її доця - Катерина - теж посадою, як бачимо, не ображена. Життя давно і набагато років вперед вдалося. І в професійному і в особистому смислах. Здавалося б, чим же можна бути ще незадоволеною, про що таке нездійсненне мріяти, аби поводитися настільки роздратовано з простими смертними діабетиками? Бог зна скільки їм взагалі років на життя відведено, навіщо ж його псувати, скорочуючи?
 
Бувають в Катерини Юріївни настільки, сказати б, критичні дні, в які до неї - не підходь, бо особливо небезпечна! Не знаєш, з якими втратами вийдеш від "мегери" в білому халатику. Бо пошматує, роздере, загризе заживо. Пацієнти відчувають такі загрози на клітинному рівні.
 
Може ці нещасні їй вже остогидли, а всієї люб'язності і доброзичливості вистачає лише на телевізійні інтерв'ю, зокрема, на Дніпропетровській ОДТРК?
 
Згадую, приміром, як я позаминулого року, коли мій, нею ж самою діагнозований, лабільний, який важко піддається компенсації, діабет І типу взагалі вийшов з берегів. Знову як у 2007, коли в мене його вперше виявили - надвисокий рівень цукру і ацетон, слабкість, спрага, нудота.
 
Поспішаю рятуватися у "рідну" лікарню ім. Мечникова. Поступаю через приймальне відділення. Там, взявши відповідні аналізи, телефонують в ендокринологію. Звідти ж відповідають, як невдалому клієнту готелю: "місць немає". А з ацетоном що робити? Що хочете, те й робіть. Хоча в кожній настільній книзі діабетика чорним, навіть червоним по білому написано: якщо з'являється ацетон - ноги в руки і мерщій в лікарню! Негайно! Більше того, про це ж сказано і в одній з брошур, що вийшла під авторством завідуючої відділенням Марини Чукмасової.
 
Але це на папері, який все стерпить. На практиці ж, Марина Олександрівна, як немає місць, відсилає пацієнтів додому. Може якось минеться. Відчуваючи небезпеку для здоров'я, наступного дня у супроводі рідних, знову зробив спробу лягти під рятувальну крапельницю. Цього разу зустрів відсіч вже від доці - Катерини Юріївни: "Палати переповнені і в мене немає часу вами займатися!". Не казала, а кричала на весь коридор головний ендокринолог області.
 
Тоді ситуація була врятована тим, що знайшлися вільні ліжка поверхом нижче - в ендокринологічній хірургії.
 
Тому кожного разу планове обстеження, яке повинен проходити як всі діабетики, для мене особисто - справжній іспит: емоційний, психологічний, фінансовий. Це планове "оздоровлення" завжди неприємне, адже невідомо, які труднощі й випробовування спіткають цього разу і скільки й чого вони тобі коштуватимуть.
 
Першої робочої днини після Нового, 2012 року "пішов у розвідку": чи є "вільні місця", який настрій в лікарів. Виявилося, і перше і друге - в нормі. Але від того мені на душі як було кепсько, так і залишилося. Від перспективи найскорішої зустрічі з цими палатами, крапельницями, вічними протягами: у коридорах, під кабінетами і в них самих. Чому я, пацієнт, коли роблю, приміром, ЕКГ серця, завжди маю мерзнути під час процедури на ліжку. А в цей час вітер, коли на дворі ледь трохи вище нуля, або й навіть нижче, колихає жалюзі на вікнах. Це нормально?
 
Але як би там не було, прийшов останній день мого лікування. Не буду перераховувати різні дратівливі для пацієнта "дрібниці", на зразок безкінечних черг під кабінетами призначених для консультацій лікарів та багато чого іншого з "ненав'язливого" медичного сервісу, який, здебільшого, у "Мечникова", незважаючи на осучаснення будівель та обладнання, так і залишається, по суті своїй, "радянським". Що, в тому числі, проявляється і в ставленні лікарів до своїх "піддослідних".
 
От який випадок трапився в день виписки. Катерина Юріївна призначила зустріч не пізніше 9 години. Я був під її кабінетом вже о 8:15. Тоді ж прийшла і Маляр. Вона мала виписати мені направлення до ангіохірурга. Це без перебільшення хвилинна справа - декілька слів в "історії хвороби". Дуже важливо отримати їх та потрапити до реєстратури якомога раніше, бо черги до цього спеціаліста - космічні.
 
- Я тільки переодягнуся і за 15 хвилин зайдете, - мовила вона.
 
Що ж, добре, нема питань. Тільки от не встиг розгледіти її настрій. В якому гуморі прийшла?
 
Невдовзі, хвилин за 5 та виходить з кабінету. Зустрічає ще якогось дядька у верхньому одязі, бажаючого потрапити до неї. Запрошує його. Бесідує. Знову виходить. Я продовжую сидіти. Вона мене бачить. Ходить туди-сюди. Час теж собі спливає. Знову з кимось розмовляє. Я ж - ніби розтанув у повітрі, став невидимкою. Подивився про всяк випадок в дзеркало. Ніби все так, як і було.
 
Бачу, цього разу блондиниста жінка представницького вигляду середніх років явно націлилася на омріяний мною кабінет. Чекаю, що буде далі. Щойно Катерина Юріївна зустрічається поглядом з новоприбулою, обидві аж мліють від солодкого передчуття душевних теревень, у що, забувши про все навколо, вони із задоволенням і поринають.
 
Я вже втрачаю спокій. Починаю нервуватися. Ходжу взад-вперед. Обіцяні Катериною Юріївною 15 хвилин минули вже близько як півтори години тому. Ні, думаю, точніше відчуваю, з мене досить. Не можу більше. Ані хвилини. Тому що їх вже стільки було... І кожна, сподівався, буде останньою. Ні, не судилося. Вже немає нервів. Повністю. Нуль. Це ж треба, думаю, останнього дня таке випробування пройти. Про чергу до ангіохірурга і подумати страшно. Будь-який, бодай найменший, шанс на талон у другому десятку номерів, я втратив остаточно.
 
Та чорт вже з ним, але до цієї Катерини Юріївни, я колись таки потраплю? Нарешті, ще почекавши, наважився. Увійшов, запитавши, хіба не минули обіцяні мені 15 хвилин очікування?
 
- Ні! - різко відрубала Юріївна. - Вийдіть негайно, я розмовляю з колегою!
 
Ось тут мене і прорвало. З відчаю і розпачу з силою кинув з'єднані аркуші "історії хвороби" на підлогу в напрямку хамовитої, безцеремонної й зверхньо-зухвалої до неможна КАТерини. Вони впали поруч з її кріслом, розкрившись від подорожі повітрям.
 
Після цього пішов до головного лікаря закладу. Мене прийняв його молодий заступник - Юрій Скребець.
 
Коли я назвався і сказав причину звернення, той явно і дуже посуворішав. Повідомив, що чудово в курсі моїх, як він висловився, деструктивних статей про заклад, в яких немає нічого, окрім ненависті до медиків. І додав, що хороші журналісти розповідають про лікарню або добре, або ніяк.
 
Дізнавшись, що саме сталося і те, що я лікуюся на денному стаціонарі, пообіцяв негайно покарати Катерину Юріївну, тільки не за те, що довела пацієнта до нервового зриву, а за те, що дозволяє відлучатися з закладу додому.
 
- Навіщо ж перетворювати лікарню на казарму? - запитав я, - в чому необхідність робити з медичного закладу об'єкт суворого режиму і не піклуватися про комфорт пацієнта, в тому числі психологічний?
 
На це почув, що такі "відпустки" є грубим порушенням наказу міністерства, а це неприпустимо.
 
- Я так прохожду лікування кожного року і ніяких проблем, всім добре і всіх все влаштовує, - зауважив заступнику головлікаря.
 
- Все, більше не будете, - мовив той. - Надалі лежатимете як годиться.
 
- В чому ж необхідність такого суворого поводження з пацієнтами?
 
- Коли ви в лікарні, то ми за вас відповідаємо, - пояснює Скребець, - а раптом з вами щось на вулиці станеться?
 
Тобто з дорослими, виходить, як зі школяриками. Та ваші колеги-хірурги людей на операційних столах зарізають, швидкі не встигають добиратися чи зовсім відмовляються виїжджати - і то ніхто проти вас нічого не може ніде, ні в якому суді довести, а тут - на тобі, бач, які турботливі!
 
- Ну якщо так, то тоді і щодо пацієнта мають виконуватися всі конституційні норми, зокрема про безоплатність медичних послуг в державних закладах. Чого це я маю оплачувати свої крапельниці і уколи? - поставив я контр-запитання.
 
Але лікар не розгубився. Він почав цитувати 49 статтю Конституції. Я перервав його своєю реплікою про фінансування державних медзакладів пропорційно місцевим бюджетам. На що у підвищеному тоні несподівано отримав зауваження в повній відсутності в мене бодай найменшого такту і вищому ступені хамській поведінці. За що? За те, що я випередив лікаря, процитувавши те саме, що і він мені трохи згодом?
 
Хоча насправді, висловлене не є аргументом і легко б'ється. Бо якщо така норма закріплена самою Конституцією, то значить вона має бути захищеною! Значить відповідне фінансування комунальних закладів повинно бути забезпечене. А як ні - то це не проблема пацієнтів, і не можна її на них перекладати. Медикам слід добиватися цього від влади, уряду, держави. Якщо ж ситуація не змінюється, то тоді міняти вищестоящих начальничків і можновладців, а не рюмсати: "в нас не вистачає, ідіть купуйте системи, шприці, бинти". Добре що хоч прооперувати самим себе не пропонують, та ще й за користування столом й хірургічним інструментом заплатити.
 
А то "вілкулами" й "удодами" (голови Дніпропетровських ОДА й облради) весь вестибуль обвішали. Та й про патріарха РПЦ Кирила не забули (а цей якого дідька тут, в нас, в Україні?). А на вату - не вистачає. От які спритні молодці.
 
При цьому заступник головного лікаря категорично заперечив будь-які фінансові зловживання з боку своїх підлеглих, поставивши у приклад себе.
 
- От ви, на якій машині їздите? - звернувся він до мене, мабуть бажаючи підловити. Медик не припускав думки про єдине джерело моїх "статків" - пенсії у 800 гривень в зв'язку з ІІІ групою інвалідності,  яка, до того ж, вся на тест-смужки йде, для глюкометра, аби вимірювати рівень глюкози в крові. Та й на це явно не вистачає.
 
- В переповненому "Богдані" та інших маршрутках! - гордо відповів йому я.
 
- І я теж, - порівнявся зі мною замголовлікаря.
 
- Але ж у вас все попереду, - мовив я, - маєте відмінний шанс надолужити і поправити своє становище, тим більше, будучи заступником по хірургічній частині!
 
Таку фразу Скребець розцінив образливою для себе і навіть зажадав від мене повернення виданої ним раніше візитівки.
 
А я при цьому згадав моє інтерв'ю з колишнім головлікарем Володимиром Павловим, який довірливо повідав, що за вдалі операції, коли дійсно пацієнтів витягували з того світу, бували такі випадки, що від вдячної рідні врятованого лікарі отримували у подарунок навіть автівки. Звісно, що віддячували ескулапів не "Запорожцями".
 
До речі, може це саме так свій всюдихід і отримала Катерина Юріївна? Хоча і не оперує. Одначе ріже словом як скальпелем, та ще й без анестезії.
 
Цей текст направляю зверненням до облздраву та Міністерства охорони здоров'я. Вимагаю проведення службового розслідування описаних інцидентів з залученням всіх сторін, а ще - вибачень від головного ендокринолога області Катерини Маляр за недостойне поводження з хворим на діабет пацієнтом, демонстративну зневагу до нього і завдання серйозного нервового і психологічного стресу.
 
До речі, виклавши скарги на "гарячу лінію" облздрава, я згодом почув, що, виявляється, я кинув на підлогу не "історію хвороби" (5-6 склеєних аркушів), а запустив в Юріївну… якусь книгу. Тільки не сказали, як та називалася, бо, мабуть брехлива мегера ще не вигадала назву. Може, якщо сама не допетрить, їй хтось підкаже про "Войну и мир"? Оце буде…
 
А ще, нехай мені сама завезе мою "історію". Бо коли я був у неї, то не вийшло. Її всюдиходом від "Мечникова" до мене - не більше 20 хвилин. А мені стояти на зупинці, соплі морозити - "Богдана" очікувати чи ще якогось "Спринтера" - чортзна скільки, а потім по три гривні - туди і назад платити. Для мене це задорого. Не наїздишся.  Кожну гривню доводиться берегти, позаяк не маю такого золотого дядечка, як КАТерина Мегерівна.
 
Єдине, в чому не відчуваю дефіциту і чим можу поділитися - цукром в крові. На багатьох "кровосісів" вистачить. І ще залишиться...
 
Олексій Мазур,
Дніпропетровськ.