Побіжно слідкуючи за процесом над Тимошенко та усіма перипетіями навколо нього я дійшов висновку,  що невиправдано гіпертрофований медіа-ажіотаж навколо досить посереднього мелодраматичного «мильного серіалу» під робочою назвою «Суд над Тимошенко», в першу чергу обумовлений талановитою грою головної героїні. Талант котрої на фоні бездарної гри інших акторів, виглядає і зовсім геніальним.
 
Втім, за великим рахунком запроторення Тимошенко до буцегарні зовсім не означає, що в  протистоянні влади і апазиції є переможці і переможені, як не буде їх і у віддаленій перспективі. Кінцево програють як Янукович із компашкою, так і Юля із прибічниками.
 
Ну, а коли мова починає вестися про ті чи інші глобально-катастрофічні наслідки для України геополітичного, історичного чи навіть цивілізаційного штибу у зв’язку із іменем Тимошенко та її подальшою гіпотетичною долею на рівні: кінцево посадять/не посадять (візьме/не візьме участь у виборах), мені чомусь пригадується одна дискусія, свідком котрої я став майже 30 років тому.
 
Якось тісною геологічно-військовою (таке сполучення пояснюється тим, що моя геологічна партія якраз працювала на совєцьку армію, що розгортала так звану передову дивізію на курильському острові Ітуруп) комапшкою зібралися підвечеряти, хильнути чарку-другу і потеревенити.
 
Розмова точилась навколо Фолклендського чи англо-аргентинського конфлікту, що якраз розгорівся тоді.
 
Тему звичайно підняли військовики. Хтось жартував,  що незабаром ми будемо репати якісну аргентинську тушонку.  Мовляв, конфлікт затягнеться, бо могутній СССР надасть аргентинцям допомогу сучасною зброєю, помінявши її на їхню знамениту яловичину.
 
А хтось чортихався, що мовляв аби не клята Тетчериця із її непримиренним характером, то фіг би Англія так різко дала би відсіч латиноамериканцям.
 
Аж тут у розмову втрутився мій напарник Коля Маковський.
 
Треба зауважити, що Коля був людиною надзвичайно ерудованою, освіченою і творчою. Але головне мав дуже цікаву біографію.
 
Він походив із родини українських емігрантів з Черніговщини, котрі свого часу осіли саме в Туманному Альбіоні,  де, власне, Коля і народився. На початку ж 60-х, на хвилі хрущовської відлиги родина Маковських повернулась на батьківщину.
 
Яка нелегка занесла Колю аж на Сахалін із Курилами один Бог відає. Але це і неважливо.  Важливо інше – тема Фолклендської  війни колишнього підданого Королеви надзвичайно зачепила, тому можливо як на ті часи він наговорив і дещо зайвого
 
Та, втім, він зауважив військовим, що справа тут не в залізній леді. Хто б не опинився на її місці на той час, чи то попередник Тетчер лейборист Джеймс Каллаган, чи то один із найвдаліших серед прем’єрів-лейбористів Гарольд Вільсон, чи то прем’єр-консерватор Едвард Хіт – результат був би однаковим. Велика Британія відправила би воєнно-морський експедиційний корпус на Фолкленди.
Бо в іншому випадку значна частина суспільства просто б не зрозуміла свого лідера і його державницька кар’єра невдовзі б ганебно завершилась.
 
Тоді хтось із військових поцікавився – тема на той час була для людей в погонах надзвичайно актуальною - чи поліз би Союз в Афган аби на місці Брежнєва був хтось інший?
 
Маковський відповів, що швидше за все «так»
 
Бо, по-перше, міжнародний розклад був такий, що аби СССР не увів війська в Афганістан, там невдовзі вигулькнули америкоси.
 
По-друге, такі рішення навіть в Союзі приймаються не одноосібно, а колегіально, тобто Політбюро.
 
По-третє, СССР підійшов до тієї межі, коли країна потребувала, най і невеличкої, але переможної війни.
 
А ще хтось один, напевне із політпрацівників, в’їдливо запитався, а мо’  Коля заперечує роль особи в історії?
 
На короткостроковому відтинку історичного часу роль особи має місце, але на довгостроковому відтинку, не кажучи вже про загальний хід історичного розвитку роль особи мінімальна – була відповідь Маковського.
 
- А як же тоді бути з такими особами як Ленін, Сталін чи то й же Чингізхан? -, причепився як реп’ях уїдливий.
 
Але Коля, певно, аби з’їхати зі слизької на той час теми, замість відповіді переповів одне фантастичне оповіданнячко. Мова в ньому велась приблизно про наступне:
 
"Нстаають часи, коли людство досягає такої висоти висот цивілізаційного розвитку, а наука із технікою, відповідно, такої глибини глибин пізнання і досконалості, коли наші нащадки починають вештатись у часове минуле в якості туристів-мисливців за екзотичною дичиною. Ну, приблизно так, як деякі наші заможні сучасники на сафарі до Африки.
 
Але полювання це має певну специфіку. По-перше, відстрілювати різноманітних там динозаврів-тиранозаврів, дозволено лише за короткий проміжок часу до їх заздалегідь відомої загибелі. Ну, наприклад, за дві-три хвилини до того, як на них гепнеться смертоносна тогочасна деревина чи вони вляпаються в якусь іншу летальну неприємність.
 
По-друге, самі  мисливці  перебувають в певному силовому полі, яке повністю  виключає будь-які прямі фізичні контакти мандрівників у часі від тогочасного навколишнього середовища.
 
І всі ці запобіжні заходи приймалися не тільки з міркувань безпеки мисливців чи з міркувань екології. Головно через те, аби мисливці вбивши ще не приречену на скору смерть тварину чи розчавивши якусь комаху, не могли змінити хід історичного розвитку планети.
Але трапилась неприємність – на якусь мить поле ослабло і один із мисливців, оступившись таки роздавив метелика.
 
Весь шлях додому туристи страшенно хвилювалися, боячись потрапити в зовсім інший світ, ніж той, котрий вони покинули.
Але в світі майже нічого особливого не трапилось. Принаймні мандрівники в часі повернулись у світ, що перебував на тому ж етапі цивілізаційного, історичного і науково-технічного розвитку, яким вони його покинули.  З тими ж самими геополітичними розкладами як і раніше: там де буяла демократія – вона продовжувала квітнути, там де панував морок диктатури – вона і далі тоталітаризувала люд, там де палали війни – їх полум’я не вщухало, а там де панував мир – мирне життя продовжувалось, успішні країни залишились таким, а країни-лузери так і залишились невдахами.
 
Тобто світ яким був таким і залишився. Окрім одного нюансу. В деяких країнах змінились їх лідери. Тобто, покидаючи сучасний час і повернувшись назад через пару-трійку годин у сучасному ж вимірі мандрівники з’ясували, що в деяких країнах помінялися їх керівники.
 
Так, наприклад, в Штатах президент і віце-президент-жінка помінялися посадовими місцями".
 
Навіщо я це все тут викладаю і до чого тут Юля? Наберіться терпіння, щас скажу…
 
Справа в тому, що будь-яка країна (як, втім, і людство в цілому  -, але це трохи інша тема) на певному етапі цивілізаційного розвитку в залежності від економічних, суспільно-політичних, культурницьких, загальноосвітніх, ментальних, геополітичних обставин, рівня науково-технічного розвитку,  що склались на той момент, отримують той тип національного чи державного лідера, котрого на самий верх виштовхують вже згадані та деякі інші чинники.
 
Наприклад,  вже згадуваних вище включно із Тетчер прем’єрів Великої Британії, попри їх усю несхожість, попри різну партійну належність, об’єднувало одне – усі вони належали до типу лідерів-реформаторів.
 
Нагадаю, що всі вони очолювали уряди в 70-ті рр.. м. ст., в часи коли Англія вкупі з іншою Європою переживала дві гострі кризи – фінансово-економічну і енергетичну. Окрім того, тоді ж  надзвичайно гостро постала Ольстерська проблема.
З усією цією бідою треба було щось робити. Країна потребувала реформ і, відповідно, уряди очолювали прем’єри-реформатори. Просто Тетчер виявилась найвдалішою з усіх інших…
 
А той же Чингізхан був продуктом пасіонарного вибуху, який трапився в 10 ст. серед степових племен Монголії.  І вибух той виніс на самий верх не його одного, просто Темучину пощастило більше від інших лідерів  такого, пасіонарного штибу - Джамухи, Ван-хана, Хубілая чи Субедея.
 
А якщо взяти ближчі часи, то, наприклад, на місці Леніна, міг опинитися і Троцький, і Сталін, і Каменєв, і Зіновієв чи навіть Бухарін.  А на місці Сталіна будь-хто із названих і не названих лідерів-більшовиків.
 
Але хто б не очолив свого часу чи то монголів, чи то більшовиків, а згодом СССР, розвиток історичних подій був таким яким він був. Трапились би об’єднання степових племен і великі завойовницькі походи монголо-татар аж до Східної Європи, або відбулась би Жовтнева революція, громадянська війна, виник би СССР із усіма його тоталітарними «принадами»
.
Якщо ж взяти двох сучасник українських лідерів на ім’я Вітя і Юля, то попри усю їхню зовнішню і статеву несхожість – як типаж державного і політичного лідера вони дзеркальне відображення одне одного.
 
Я не відаю, можливо, хтось із далеких наших нащадків мандруючи в часі і розчавив десь там в мезозої замість метелика якогось хробака і ми отримали собі на голову не Юлю, а Вітю.
 
Ну, явімо собі що той нащадок розчавив би «правильну» комаху і на Банковій сьогодні царювала б Юля.  Окрім цього нічого іншого концептуально не змінилось би. Ми б усі сиділи по самі вуха в тому самому лайні, в якому сидимо нині, сиділи би за гратами Вітя і дехто із його поплічників, Європа, США і Росія тиснули б на Україну, точнісінько так як вони тиснуть на неї сьогодні.
 
І за великим рахунком той стан речей, що ми маємо в значній мірі на нашій совісті. Ми маємо тих лідерів, на котрих заслуговуємо.
Згадаймо Ющенка. Як ми його кляли і клянемо за безхребетність, безвідповідальність, бездіяльність, безтолковість і ще купу без…  Але ж самі винні, бо випхнувши його на саму гору, потому махнули руко. І розійшлись з Майдану по домівкам. А він махнув на нас і подався бджілок розводити.
 
А тому слід затямити, що все треба робити своїми руками і доводити справу до кінця власноруч. Бо якщо ми цього не зробимо сьогодні – завтра це зроблять зовсім чужі дяді.
 
Ну, а що стосується Юлі, то як політик вона мені сьогодні нагадує розчавленого метелика. І що найприкріше для неї – її політична смерть ніц не змінить для України ні в найближчому ні в далекому майбутньому.  Ні в геополітичному, ні в цивілізаційному сенсах
Хіба що колись Україною таки керуватиме жінка,  а не чоловік.  Але не в оглядовому майбутньому…  

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Товариство «Малого Кола»