Патріарху Кірілу просто нікуди більше їхати, адже 80% парафій російської православної Церкви тут – в Україні. Точніше, в Україні і Білорусі, згідно з даними РПЦ. В заяві Філарета сказано, що в самій Росії – 50% парафій РПЦ, але, я пригадую, що публічно оприлюднені дані РПЦ інші. Можливо, маємо справу з якимось дипломатичними міркуваннями УПЦ КП.
 
Сам патріарх Кіріл, тобто Володимир Гундяєв, походить з родини, за нашими поняттями, інородців. Він народився в Ленінграді, але це не показово. Його батьки родом звідкись з-понад Волги. Здається, чуваші. Він, як не помиляюсь, так само чуваш, як і відомий актор Олег Табаков – єдиний хто не приховує своє походження, пишається ним, на відміну від решти які «косять» під етнічних росіян.
 
У самій РПЦ – явний дисбаланс етнічного представництва у вищих ешелонах керівних органів. До 80 відсотків членів синоду – такі ж інородці, або навернені кучумці, як і патріарх Кіріл. Натомість не менше 80% єпископів етнічні українці або українці в Росії – руські.
 
Така ж проблема і щодо національно-етнічного представництва в політикумі Росії. Остання руська людина в керівництві РФ, Росії – Михайло Горбачов, етнічний українець. Володимир Путін, наприклад, також, хоч і народився в Леніграді, але не є руським. Є свідчення, що його предки були земляками Распутіна і на початку минулого століття спростили прізвище, щоб не мати проблем з малоосвіченими матросами-чекістами.
 
Розподіл посад за такою пропорційною квотою завжди провокувало низку проблем у Вирішується ця проблема по різному. Наприклад, відома справа Ленінградського обкому партії 1949 року, коли було розстріляно низку керівників достатньо високого рангу, зокрема і секретаря обкому, як не помиляюсь Олексія Кузнєцова, котрий пропонував виокремити Російську республіку окремо як суб`єкта СРСР. Не в складі Російської Федерації тоді РСФСР, а як окрему республіку. Пропонувалися, що до складу російської республіки входитимуть північно-західні області тодішньої РСФСР від ленінградської до курської і до Поволжжя на схід. Ці кордони приблизно повторюють обшири східних завоювань Київської русі до 12 століття, до часів хана Кучума і Єрмака. Змовники також пропонували утворити відповідно російську компартію, якої, до речі, так ніколи і не було.
 
Руські і неруські – постійна проблема усіх органів управління східної федерації. Нещодавно, наприклад в Росії відбувся самміт руських і так званих росіян федерації. Це було на початку червня. Серед рекомендацій цього «круглого столу» - утворення партії за національною ознакою – це буквально дослівно повторює вимоги «антипартійної» групи Кузнєцова.
 
Щоправда державницькими апетитами нинішні руські в Росії і близько не можуть порівнятися із змовниками групи Олексія Кузнєцова, бо, за даними звіту про самміт «русских и россиян», нинішні руські в Росії не претендують ні на що більше, крім як на національно-культурну автономію в межах федерації. Їхні опоненти вміло каналізують образы упосліджених «русских Росии» на їхню ж балаканину та істерику «против зверств УПА», «искусственных украинцев Вассермана», «городов русской славы Севастополя и Одессы» та інші штучно підтримувані і виразно протиімперські ідеологічні проекти. Нещодавно одна з лідируючих гравців ПР-ліги України Олена Бондаренко засвідчила, що з проектами, подібними озвученим на самміті «русских и россиян», до неї зверталися провідні політтехнологи Російської Федерації. Її колег цікавила її компетентна думка «щодо створення партії «русских в Украине».
 
Природно, Олену Бондаренко при цьому не повідомили, з якою метою цікавились її думкою, інакше вона не вважала цю ідею такою потішною. Принаймні такий висновок напрошується, коли співставити час проведення «круглого столу» політтехнологів Росії та самміту «русских и россиян» у тій самій Росії. Бо ж очевидно, що маємо до справи типову політтехнологію гасіння прагнення до самовизначення «русcких в России» – проектування стурбованості «руських» на імітований об`єкт стурбованості на терені колиски імперії – в Україні.
 
Про те, що коїться у таких сферах як захист «прав «русских» в Украине, і говорити не варто – виразне дзеркальне відображення того, що приховує цілковито кучумський Кремль у духовно-культурній сфері самої Росії.  На відміну від балаканини про захист «російської» в Україні та надання їй державного статусу а також захист «російськомовних» в Україні, які до «русских в России» взагалі жодного стосунку не мають – типові тисячолітні інтриги кучумців – «агентов хана Батыя у лагере «русcкого героя» Александра Невского». Власне, всі помаранчеві ідеологеми не мають нічого спільно з синьо-жовтим в Україні і взагалі руським.  
 
Подібні ідеологічні проблеми існують і у збройних силах сусідньої федерації. Раніше, за часів СРСР весь вищий генералітет був майже цілковито «руським» і навіть власне українським. Нині ж у верхівці армії є самі нащадки хана Кучума, а «русский» генерал «російської» армії – такий самий виняток як єврей у шахті, бо зустрічаються лише в популярних «патріотичних «русских» телесеріалах.
 
Звісно, всі ці актуальні ідеологічні проблеми не оминули і Російську православну Церкву. Кіріл насправді не є патріархом росіян, бо його одноплемінники масово перетікають до язичництва чи будь-чого, що подалі від російського православ`я. Парафії РПЦ на селах у понад Волгою швидко порожніють. Такі самі парафії навіть у містах-мільйонниках Росії перетворюються на секти «русских в России», які вже років з 50 інтенсивно розкладають ззовні ідейками на рівні Філофея, ченця дезертира з Києво-Печерської лаври. Хто стежить наприклад за київською публіцистикою відомого втікача з Москви Анатолія Стрєляного, звісно, звернув на це увагу (див газету «Комментарии» від 24 липня).
 
Може б Кіріл і не їхав до Києва, але на його «малій батьківщині» майже не залишилося православних, а змінювати віру йому вже запізно.
 

Віталій Чечило,
президент Центра імперських досліджень «Євразія»,
спеціально для ІА «Депомаранч»
http://depomaranch.at.ua/news/2009-07-25-263