В тексті використані уривки глави «ГКЧП як стимулятор Незалежності» із автобіографічної повісті «Мумуар».
 
Початок можна читати тут.
 
Сашко захлинаючись словами, деякі з котрих ковталися ним заразом із кавою, швиденько розповідав:
 
- Приїхав я 19-го від тебе до Харкова, а усі принишкли по норам: і номенклатура, і депутати, і рухівці. Забіг до Пасічника[2], той на телефоні із факсом висить. Все вказівок із Києва очікує, а звідтам нічого конкретного, мовляв чекайте і ніяких різких рухів не робіть. А Чорновіл зі Львову аж репетує: беріть під контроль обком, пручатимуться – захоплюйте його, збирайте депутатів, пручатимуться – силоміць тягніть до Рад, най облрада там чи міськрада., або хоч якась райрада засудить ГКЧП і прийме рішення про непокору путчистам. А Пасічник у відповідь: та з ким збирати і контролювати, людей ніц немає, а хто і є нажахані. А Чорновіл запитує: «Пане Володимире, ви ж декларували, що у вас понад 100 тисяч рухівців. Так як людей немає, де ж вони?».
 
Згодом, десь в році 94-му, В’ячеслав Максимович у приватній розмові згадував, що дійсно телефонував Пасічнику, але ні про яке силове захоплення обкому мова не велась (тут Павленко, напевне, щось перебільшив), а йшлося лише про збір депутатів хоч якоїсь ради аби ті висловили своє ставлення щодо ГКЧП. Він телефонував ще й Кушнарьову із такою ж пропозицією і, намагаючись подолати його вагання, переконував, що, мовляв, незалежно від того засудить той чи очолювана ним  міськрада ГКЧП, чи промовчить, один біс у разі перемоги путчистів сидіти йому на нарах. Але Кушнарьов вагався до останнього.
 
Що стосується чисельності Харківського Руху, то історія тут така.
 
Невдовзі після офіційного утворення обласної організації НРУ в 90-му році із Харківського обкому КПУ на низи була
спущена вказівка масово вступати до Руху. Таким чином обком хотів розмити своїми людьми організацію. До НРУ вступали цілими парткомами. Керівництво ж Руху вирішило цьому процесу на запобігати. З одного боку важелі управлцння організацією воно міцно тримало в своїх руках і навряд би цей процес якось міг вплинути на справжніх активістів (за висловом Пасічника – бійців), а з іншого боку відкривалась можливість безпосередньої пере агітації людей безпосередньо на заводах та в установах Харкова, двері котрих до того були зачинені для місцевих рухівців та для більш широкого розповсюдження агітматеріалів.
 
Сашко на хвильку перервався, запропонував по 50 коньячку, збігав до барної стійки, взяв, випили і він продовжив:
 
- Я потім метусь до себе в райраду[3], а там геть нікого окрім вахтера і прибиральниці, навіть Шумілкіна [4] на місці немає. Тоді я до міськради, Кушнарьов[5] як не дивно на місці. Каже, що  не може зібрати кворумну кількість депутатів, але видно що крутиться як в’юн на пательні – і лячно йому бідолашному, і розуміє, що має шанс вхопити фортуну за гузно. А от коли стало зрозуміло, що ГКЧП гаплик, то усі з усіх щілин окрім забумбулених комуняк – ті навпаки принишкли -  повиплигували, депутати засудили, підкорятися відмовились, а Кушнарь почав рвати наліво і направо, у свого другана Олежки Дьоміна[6] ключі від обкому та владних кабінетів відібрав привселюдно, прямо на східцях білого дому.
 
Слід зауважити, що найдостойніше у той непевний час повів себе легендарний принаймні для харків’ян голова облради, а згодом губернатор Олександр Масельський. Коли 19-го серпня до нього заявилась різномаста делегація із питаннями про його ставлення до ГКЧП і що ж його взагалі робити, Олександр Степанович випровадив тую делегацію зі словами: «То у вас ГКЧП, а в мене жнива. Працювати треба. От ідіть і працюйте.»
 
Ми ще трохи посиділи із Сашком у кав’ярні і я запитався у Сашка:
 
- А чого так не святково у місті, якось радості не відчувається та й мітинг якийсь малолюдний і недолугий.
 
- Та намітингувались вже за ці дні, нараділись. Пару випустили. Я тобі скажу таке – ми свою справу зробили, можна тепер чимось іншим перейнятися.
 
Я погоджувався із Сашком лише частково, в частині, що треба б зайнятися чимось більш творчим ніж політика. Правда, відходив я від політики досить довго, ще років із сім вона мене не відпускала та й потім час від часу відвідувала. Але рішення поривати із цією малоприємною панянкою я прийняв саме тоді. А Сашку сказав, що справу далеко не зроблено, бо все лише починається і запитав чи не гидко йому від того, що незалежність ми отримали фактично із рук комуністів, котру в свою чергу їм подарували росіяни. А як подарували, так і забрати назад можуть
 
Але Сашко перебував в якомусь ейфорійному стані і моїх доводів не сприймав.
 
- Та яка різниця звідкам і як та незалежність нам дісталась. Головне що дісталась. Що стосується комуністів, то діяльність парткомів вже заборонили, я вважаю, що і компартію заборонять, а у росіян зара’ кишка тонка щось назад відіграти та й не віддамо ми  їм назад нічого.
 
Згодом мене якось теж схожа ейфорія відвідала. Трапилось це опісля референдуму 1-го грудня. Результати мене  так вразили, що я на радощах зателефонував моєму польському приятелю  із «Солідарності» Станіславу Ольжиєвичу і поділився своїм щастям. Мовляв, гасло «За нашу і вашу свободу!» відтепер неактуальне, бо ми вибороли її. Але пан Станіслав остудив мій запал, як цебро холодної води на голову вилив:
 
- То ми вибороли свободу, а вам вона дісталась майже дурно. А так не буває. Незалежність виборюється із жертвами, кров’ю – часто великою кров’ю.  
 
Мудрий виявився поляк, як не менш мудрим виявився дільничний Микола, котрий на якомусь інтуїтивному, генетично закладеному рівні передбачив кінцеву криваву розв’язку.
 
Я його нещодавно стрів і нагадав про давню розмову та про його пророцтво. Але він тільки рукою махнув:
 
- Я ж тоді думав, що у випадку чого нам кров проливати доведеться, а випало нашим дітям. В тебе діти є?
 
- Дві доньки і вісім онуків.
 
- Ого! Пощастило тобі. А в мене єдиний син, онуків ще немає і сам він на фронті.
 
- Дембель скоро? -, поцікавився я.
 
- Який там дембель – він у мене кадровий офіцер. Ротація чи відпустка – і знов назад. Каже: «Тато, я і мої ровесники доробляємо те, що ви свого часу не доробили…»
 
***    
 
Ну, так від кого ж ми стали незалежними у серпні 1991 року?
 
Хтось скаже - від СССР, із якого вийшла Україна. Після чого Союз взагалі гикнувся. Але День Незалежності має до всього того дотичний стосунок. Бо СССР кінчився через те, що ще раніше із ним розпрощалися прибалти, а 1 грудня того року у нас трапився знаменитий референдум, спираючись на результати котрого рівно через тиждень Леонід  Кравчук у Біловезькій Пущі підписав із Єльциним і Шушкевичем епітафію «імперії зла».
 
А чи можна бути вільним від того, чого не існує? Питання риторичне.
 
А може ми того дня звільнилися із під Росії? Так, ні – від задушливих обіймів так званого «старшого брата» ми в кривавих муках нарешті звільняємось лише оце на Донбасі зі зброєю в руках, а головне звільняємось від руського міра в мізках.
 
Може ми тоді звільнилися від комуністів?  Так ні. Діяльність КПУ заборонили, і то лише на два роки – у 1993 діяльність КПУ симоненківського розливу відновилась. І лише через 22 роки в руслі процесу декомунізації  24 липня 2015 року рішенням Мінюсту усі компартії України припинили бути суб’єктами виборчого процесу, тобто фактично забороненими.
 
І то, як на мене, це стало можливим лише тому, що рівень довіри і сприйняття загалом компартії упав до рівня статистичної похибки. І ще я вважаю допоки діяльність компартії не буде заборонена судом, а її злочини не засуджені якимось міжнародним трибуналом радіти через звільнення від КПУ та її аналогів зарано.
 
А може  ми тоді звільнилися від совка. Так ні. Він продовжував буяти і квітнути ще майже чверть сторіччя, та й зараз раз від разу вилазить у різноманітних проявах.
 
За прикладами ходити далеко не треба. Згадайте святковий концерт 9-го травня на «Інтері» - совок у чистому вигляді та й те що готується цим телеканалом до Дня Незалежності, якщо вірити рекламним роликам, схоже, буде мало чим відрізнятися від згаданого дійства. І нічим іншим як знущанням та глузуванням  з тією ж таки Незалежності  назвати не можна.
 
Та й взагалі майже увесь контент цього телеканалу, включно з мультиками (мо’ намагаються виховати ще одне покоління совєцьких людей?) совковий, ностальгуючий за Совдепом.
 
У зв’язку із чим в мене виникає питання до Нацради з питань ТБ і радіомовлення, а чи не поспішили ви, панове, продовживши цьому каналу ліцензію на ефірне мовлення? А може в цій структурі теж совки засідають?
 
Або візьміть процес декомунізації і десовєтізації, котрий часто-густо провадиться совковими же методами.
 
Кричуще-совковим і абсурдним видається присвоєння звання Героя України, котре є нічим іншим як калькою з Героя СССР. А якщо врахувати що до самого звання з свогочасної  ініціативи Віктора Медведчука вручають орден «Золота Зірка» (якщо за мужність і назва прийшла з СССР) або орден Держави (якщо за трудові звитяги перелицьована Зірка Героя Соцпраці, тільки замість серпа і молоту тризуб, а червона стрічка замінена на жовто-блакитну), той взагалі можна констатувати – совок невмирущий! До того ж якось воно не тіє, коли справжні герої (Небесна Сотня чи вояки АТО) потрапляють до компанії людей не лише дійсно гідних цього звання – Б.Патон, Віталій Кличко, Л. Каденюк, знаменитий майор Вихор Є. Березняк, В. Чорновіл і багато інших, але й досить сумнівних, як то Є.Звягільський, В.Литвин  чи звинувачений свого часу М. Томенком у купівлі звання О. Бартеньов і ще ціла купа різного роду управлінців (більше половини усіх нагороджених).
 
А може ми отримавши незалежність позбавились від панівної  компартійно-номенклатурної верстви. І знову ні. Та публіка хутко перефарбувавшись та вдягнувши вишиванки мімікрувавши під патріотів у своїй більшості залишилась при владних важелях, а згодом частково трансформувавшись в олігархів, а частково поступившись новітнім скоробагатіям місцем під сонцем утворила постсовково-олігархічну панівну верству.
 
Саме із вищеназваних причин День Незалежності у народі сприймається досить прохолодно, і святкується в першу чергу владно-чиновною публікою. А розраховувати, що за нинішньої влади щось в цьому сенсі зміниться не варто. Бо щиро кажучи ця влада ніщо інше як один із сколків панівної олігархічної верстви. Щось може змінитися дише коли ми станемо незалежними і від неї.
 
По-справжньому загальнонародним День Незалежності стане коли:
 
- Помре фізично чи в мізках останній совок;
 
- Комуністична ідеологія буде офіційно засуджена і заборонена;
 
- Російський чобіт припинить топтати нашу землю, а навзаєм ми не потрапимо в обійми неоімперії дядька Сема;
 
- Олігархат як влада, як співається в пісні, «згине в імлі».
 
От тоді ми щиро зможемо одне одного вітати із Днем Незалежності…
 
Валерій Семиволос, Харківщина, село Губарівка, 2015 р.
 
[2] Пасічник Володимир  -  на той час один із співголів Харківського Руху та провідників  харківської Української Гельсінської Спілки (УГС);
 
[3] Дзержинська райрада м. Харкова, депутатом котрої в той час був Олександр Павленко  - активіст Руху, один із співзасновників Української національно-демократичної ліги (УНДЛ)  – організації спорідненої УГС;
 
[4] Шумілкін Володимир – на той час голова Дзержинської райради, в тодішньому місцевому демократичному середовищі вважався за свого, у 2002-06 рр. мер Харкова;
 
[5] Кушнарьов Євген – на той час мер Харкова, нардеп і лідер місцевої так званої Демократичної платформи компартії.  Перебуваючи дві каденції мером зарекомендував себе як реформатор у сфері місцевого самоврядування, був надзвичайно популярний у харків’ян допоки не був призначений Леонідом Кучмою спочатку головою АП, а згодом губернатором Харківської області. Після чого втратив тую популярність, а опісля помаранчевого майдану - і повагу;
 
[6] Дьомін Олег – на той час секретар обкому КПУ, згодом нардеп, заступник голови ВР, губернатор Харківщини