Завтра свято. Хочеться згадати щось таке, сентиментальне. Та чомусь не згадується. Ота вакцина від "братства", вона таки болюча. Знаєте, колись, як відбувались президентські вибори (а вибирали ми, як завжди, між поганим та дуже поганим), я казав: зате у нас війни немає, тихо й спокійно.
 
   Та в отому тихому болоті наш сусід,методом мізково-фінансової селекції (є й така!), вивів цілком аутентичних чортів, які вірно зреагували на команду "Фас!". І наслав на нас війну.
 
   Згоден: ми багато на що закривали очі, мовляв, якось та буде. Тепер за оту нашу сліпоту ми розраховуємось страшною ціною. І, кров’ю та потом будуючи нову державу, чуємо від сусідів, що вперто називають себе нашими братами (звісно, старшими!): "Фашисти, штоб ви сдохлі!". Вони радісно підспівують пісеньці "Путін, дєйствуй", що її написано на гарний мотивчик гітлерюгендівського маршу.Вони викладають кліп: "Я окупант!", в якому показують, як вони, культуртрегери, витягували з віковічного безкультур’я народи колишнього Сересеру. Ну да, ну да... Культурниє ви наші. Ви з такою радістю себе називаєте окупантами, що я таки візьму на душу гріх та з гордістю назву себе фашистом.
 
   І аргументую.
 
   Це ж у нас при владі хунта у самому прямому та грубому сенсі слова. Наше керівництво, майже як один, або вихідці з КДБ, або з Радянської армії. Це ми із задоволенням цитуємо Гебельса, згадуючи "націонал-прєдатєлєй" та читаючи мантри про "український мір". Це наші духовні провідники вбивають в наші слабкі мізки, що нація повинна нарешті "встать с калєн", що "український мір" є там, де є хоч один українець. Це ми погрожуємо сусідам, що захищати етнічних українців, громадянами якої країни вони не є,- наш обов’язок і право.
 
   Це українці, що живуть не вдома, коли хочуть жити в Україні, не збирають чамайдани, а читають мантру: "Порох, пріді, Порох, ввєді!"- і оберфашист Порошенко надсилає їм зброю, інструкторів, гроші та й просто солдатів побільше. "А что: імєєм право!"
 
   Це ми палимо книги, що написані російською. У Севастополі, он, пам’ятаєте? То ж українці, фашисти...
 
   А мені цікаво: от ви, сусіди, слиною зтікаєте, волаючи, що тут вас "угнєтают". Колись ось так верещала одна ватна особа на мою знайому. Та їй: "Та де ж, блін, "угнєтают???"- "Так могут!"
  
   І що тут скажеш? Тут до ветеринару треба. Психіатр почепиться на гілляці. А у мене до вати питаннячко: а чому ж ви не захищали своїх улюблених "язичних", коли їх, коли стусанами, а коли й ножами, виганяли з Середньої Азії? Чому? Аааа, зрозумів: бо місцеві вожді продали вашому Красному Х"йлишку наперед, на багато років, свій газ. А бізнес, він, звісно, біфор плежа. І взагалі: цареві видніше, бйот- значить любіт.
 
   Ось ще мені цікаво. На минулому тижні, начебто, ОМОН розігнав у Москві дітлахів. Ну й що? Втерлися й мовчать. А я пам’ятаю лютих тіток та дядьків на Поштовій площі: "На Майдан! Там наших дітей б’ють!". Ось вам і різниця, як кажуть, у менталітеті. Причому, я маю на увазі українців незалежно від їхньої національності. Як, до речі, не розрізняю рашиста-росіянина та рашиста-єврея чи того ж українця, є, на жаль і такі.
 
   Вам, сусіди, не вистачило трохи терпіння. Ще б трохи, ще б ну зовсім трішечки- й влипли б ми в Тайожний союз, чи ще в якесь гівно. Та "взиграло рєтівоє", та здалося вам, що Бога вже вхоплено за бороду. Що тепер можна нас нахилити.
 
   Еге ж, щас.
 
   Я не ідеалізую нашу владу. Та й ніколи українці на владу не молилися, а терпіли, як необхідне зло. І матюкаюся за повільність реформ. Інколи навіть про всепропало та зраду згадую, чесне благородне. Та царя у нас не буде ніколи. Це вам, там, за парєбріком, без царя, який би крав, жер в три горла та й наставляв вас на путь істинний, життя- не життя.
 
   І не тільки дрімучу вату я маю на увазі. Звертаюся до сусідської, вибачте на слові, оп-позиції. Не треба нам, нерозумним, із зверхньою усмішечкою, розповідати, як ми повинні будувати країну. Побудуйте спочатку щось путнє у себе, тільки не язиком, а ручками, ручками. Тоді й побалакаємо. А доти- мовчіть та вчіться.
 
   І, наостанок: сусіди, нас, на жаль, Господь наш розмістив на Землі поряд із вами. Мабуть, було за що... Та назвіть мене своїм братом- матимете синє око. Діти мої зреагують аналогічно. А щоб і онуки на брехливу мантру про "братство" зреагували вірно, я потурбуюсь. І коли ваш Путлєр сидітиме в тюрмі (а, може, зробить так, як зробив його духовний батечко), впевнений: ті з вас, що гучніше усіх волали: "Хахличтобвиздохлі!!!"- гучніше усіх битимуть себе п’яткою в груди, кричучи: "Миженєзналі! Прастітєбратья!".
 
   Ми, звісно, вибачимо. Та не забудемо. І вам забути не дамо.
 
   Ось, начебто, й усе. Їм: цілуйте своє верховне х"йло під хвоста, поки воно живе й на волі. Сидіть за парєбріком та не гавкайте. А нас усіх- зі святом. З важким, сумним- але святом. Бо свято- це щось святе, це не "празднік", не день, коли не працюють. Це День народження нашої держави. Вона ще досі народжується. В муках, з кров’ю. Та вона наша, єдина, ми її любимо. Як її не любити!
 
   Зі святом, рідні! Слава Україні!.