Cьогодні йшла на роботу й думала про Україну. Як завжди, сумно, як завжди, з болем. Бо гинуть наші хлопці і йде війна. Війна проти моєї країни, війна проти всіх нас. Подумала про Донбас, згадала вчорашню розмову з людьми з гуртожитку, які звідти. «Ми імєєм право імєть своє мнєніє. Ми нє дадім імєть всєх нас. Ми нє любім Украіну. Смірітєсь с етім». Суки. Ледве не поприбивала. Йшла й думала – ну нащо я себе зранку накручую такими спогадами? Ранок – треба день починати з позитиву. Вилаяла сама себе, спробувала подумати про щось хороше. І в мене вийшло. Бо побачила маленьку дівчинку – гарнесеньку, усміхнену, у вишиванці – її вела кудись мама. Вона дивилася на цей світ з радістю і наївністю, а світ дивився на неї і теж, мабуть, радів, бо вона – саме щастя. І знаєте, згадалося от що – колись у дитинстві (та і зараз) я була (і є) дуже справедливою і впертою. Батькам було зі мною дуже складно. Так-от. Було мені років чотири чи п’ять, як і тій гарнюні, сиділи ми обідали і мій двоюрідний брат виробляв викрутаси за столом і довикаблучувався до того, що побив мою найулюбленішу чашку. І ні щоб визнати свою провину, попросити пробачення – може б мені і не так боляче було – так він у всьому звинуватив мене!! «Ето она сама разбіла! Я єйо нє трогал! Она всьо врьот!» Як мені було образливо. Я до останнього вірила, що він одумається, скаже правду, вибачиться. І коли я зрозуміла, що він цього не зробить, як я ревіла! Дорослі спочатку почали мене заспокоювати, намагалися втішити – та даремно. Всі вирішили просто піти з кухні, щоб я хоч трохи заспокоїлася, бо запропонувати мені тоді допомогу – нарватися на ще більші неприємності. Такий вже був характер! Коли дорослі почули, що я заспокоїлася, перехнюпала і перелякалися – бо тихе дитя – то ще страшніше, ніж дитя, що репетує, вони зайшли до кухні. І от що вони побачили - я сиділа на підлозі – із порізаними руками, перемазана всіма видами клею, які знайшла у шухлядах - І КЛЕЯЛА ЧАШКУ! Вперто, із зжатими губами, з диким поглядом я клеяла улюблену мою чашку! Скажу вам відверто - з двоюрідним братом я не спілкуюся - ні – не із-за цієї історії. Просто так вийшло, хоча я завжди сподівалася, що ми рідні люди і зможемо знайти порозуміння. Ні, не склалося, чужі люди. Мені іноді навіть соромно назвати його родичем, бо таке коїть, що стає моторошно і хочеться ревіти, як тоді, у дитинстві. Перевиховати? Спробували. Не вийшло. Може, робили щось не так? Може, якесь інше оточення у нього було? Так росли ж разом! Гірко. Гірко до сліз – але так вже склалася доля. Та я не про це. Я про ситуацію в Україні. Я до останнього сподівалася, що оті люди, які зневажають усе українське і в той же час виховувалися, як і я, в Україні, ну хоча б якщо не любитимуть, то поважатимуть її. Не плюватимуть у душу щоразу, коли ти говориш про щось, що для тебе святе і що чіпати не слід, бо боляче. Не будуть хоча б допомагати тим, хто напав, вбиває нас і знущається над нами. Мені страшно, що вони не схаменулися навіть після того, як жахливою смертю у них на очах з вини, тих, кого вони підтримують, загинуло майже триста чоловік! А я думала, а я сподівалася. Дурна, наївна. Вони розбили вщент останню мою надію на те, що вони – хороші і просто заплуталися. Ні, вони не просто розбили її, вони потопталися по уламках, кинули мені їх у обличчя і зухвало бовкнули «Смірісь с етім». Я не буду з таким миритися. Ні за що. Віднині ці люди для мене просто не існують, я їх викреслюю, викидаю з життя НАЗАВЖДИ. Як ту чашку, яку я-таки віднесла на смітник, бо купили нову, красивішу. Я просто тоді була ще маленька і не знала, що посуд б’ється на щастя.