«Одного дня на Європейській площі буде побудовано музей лохотронів. Його директором буду я…»
           Д. Корчинський.
 
Центральний експонатом музею пана Корчинського буде лохотрон «Федералізація». З таблички відвідувачі дізнаються, що це – суперлохотрон, лохотрон нового покоління, лохотрон багаторазового використання! Аби купитися на лохотрон «федералізація» треба поділяти погляди головного НЕпедофіла нашого часу депутата Вадима Колісніченка: «Уже сейчас этнические и социально-культурные отличия между регионами часто из-за непродуманной и зачастую провокативной политики центральной власти  перерастают в социальные конфликты и центробежные тенденции на экономической, культурной, языковой, этнической и религиозной почве». Секрет же лохотрону полягає у тому, що неможливо федералізувати те, що й так розділено що нема далі де.
 
Подивіться на мапу України. Якщо ви бачите унітарну державу, не вірте очам своїм. Перед вами конгломерат маленьких держав з чітко діючими законами з власними силовими структурами, економіками тощо. Їм можна навіть дати умовні назви: Ахметівське ханство, Королівство Тарута-Гайдукія, Бойківська ССР, Князівство Балогія, Велике герцогство Коломойське, Республіка Пінчукія, тощо і тощо. Періодично трапляються дрібненькі утворення на кшталт маєтків панів Засух і Лозинських та різноманітних Бандитських баронств. По широких українських степах, густих лісах та високих горах незримо проходять кордони між Губськими Латифундіями і Диким Полем, себто теренами які тимчасово ще не стали Губськими.
 
Клаптикова ковдра, як Німеччина 19-го сторіччя. Чому сморід у Королівстві? Та сусідній король знову стару каву заварив.
 
Держава неможлива без власних систем безпеки. І в наших держав із цим все гаразд. Коли ми говоримо «менти міста N, скуплені олігархом M», ми маємо розуміти що насправді у місті N владою є не Держава Україна, а саме олігарх M. Чиї накази виконуватимуть менти, «Держави Україна» чи того хто платить? Правильно, не виконають жодного, бо вкотре згадають, що «істина - в вині». Тому олігархи зазвичай мають паралельно ще й власні силові структури (служби безпеки компанії X), та власні армії (приватні охоронні фірми). До того ж багато олігархів підгодовують на своїх теренах вбогі та злиденні військові частини Збройних сил України. Гадаю - виключно з відчуття альтруїзму та патріотизму.
 
Спецслужби та збройні сили конкретних олігархів постійно задіяні, постійно при справі, та постійно воюють. Коли ви чуєте фразу «рейдерське захоплення», не забувайте - йдеться про перемогу Олігарха L над Олігархом K в битві за N-ську фабрику. Програвши битву, Олігарх K тої ж миті починає створювати стратегічні плани відповідного удару по Олігарху L, з метою відбиття N-ської фабрики, та помсти за дні принижень.
 
А ля гер – ком а ля гер!
 
Так само як і між державами, війни за ласі грошові деревця між олігархами не вщухають ніколи. Тому олігархи вже починають усвідомлювати цінність своїх працівників. Останнім часом служби безпеки того чи іншого олігарха наводять лад в населених пунктах де живуть працівники їхніх підприємств. Сам бачив. Відбудовують «комуналку», знищують вуличну злочинність, виступають третейськими суддями в господарських суперечках працівників. Якщо це – не соцполітика, поліційні функції та судова влада, хай мене за гак ребром повісять. Звичайно так - далеко не скрізь. Під ким опинитися небозі, під Демідовими чи під Салтичихою – це вже як пощастить.
 
Та олігарх – не шляхетний Кармалюк, який б’ється аби обласкати своїх підлеглих на противагу іншим. Його мета – гроші, тільки гроші і нічого крім грошей. Шалені гроші потрібні олігарху аби, по-перше, мати більшу вагу серед інших олігархів, а по друге – аби можна було ні в чому собі не відмовляти, живучі на Заході. Захід для олігарха це Ельдорадо, Едем та Земля Обітована в одному флаконі. Там можна вкласти гроші в банк і не боятися, що банк раптом лусне і твої гроші випаруються. Там можна лягати спати не думаючи, що твій завод вже хтось бере штурмом. Там можна кайфувати на подвір’ї власної садиби не побоюючись, що хтось вже цілить в тебе з протитанкового комплексу «Корнет». Більшість з існуючих олігархів, дай їм волю, втекли б на Захід із дорогою душею. Та от лихо! На Заході ціна їхньому підприємницькому досвіду – британський пенс у базарний день. На Заході – скажені податки на статки. На Заході – не можна відкупитися від поліції. На Заході – не можливо затримати зарплатні працівникам чи-то залякати податківця. На Заході перед законом рівні всі - і міліонер, і пенсіонер. Нормальний «наш» олігарх в таких умовах існувати НЕ МОЖЕ!
 
Нормальні умови для нашого олігарха, це коли він купляє сировину в одної фірми (утричі дорожче за середньо-біржову ціну), електроенергію – в іншої (вчетверо дорожче), так само транспортні послуги, воду, паливо. Кінцеву продукцію він продає ще одній фірмі, за ціною утричі нижчою за середньо-ринкову. Тож коли податкова бере документи підприємства, в її уяві постають картини Голодомору 33-го! Підприємство, за документами, ледь зводить кінці з кінцями. Які ж там податки!??? Зрозуміло, що всі ці фірми – офшорні. Зрозуміло, що належать вони самому олігарху. Зрозуміло, що податковий інспектор проявляє співчуття не без відповідної кількості надійних рекомендаційних листів за підписом Голови Федерального резерву США. Зрозуміло й інше. Якби олігарх не мав грошей в офшорі, перша ж сутичка з іншою «олігарх-державою», закінчилася б для нього шаленою поразкою та втратою смачних грошових джерелець. У цій країні, фірма перекуплена олігархом-конкурентом, має схильність раптом здіймати утричі ціни на сировину. Банки можуть зникати з грішми підприємства у невідомому напрямку. На Державній залізниці робочі можуть несподівано об’явити страйк і вгамуватися тільки коли підприємство «нашого олігарха» сконає без сировини. І так далі, і таке інше. Отже, без власної служби безпеки, приватної армії та таємного офшорного гаманця, олігарху – ніяк.
 
І це - ми ще не згадали про головного «заклятого друга» будь-якого з вітчизняних олігархів. Це – Держава. Державні органи звісно знесилені, бідні, позбавлені найкращих кадрів, а через це – неоковирні, ліниві й нечувано жадібні. Але час від часу вони дуже гучно нагадують світу про своє існування. Державі бракує сил аби слідити за виконаннями законів під час приватизації, проте її цілком вистачить на реприватизацію Криворіжсталі. ДАІ не може навести лад на дорогах, проте залюбки відбиратиме права за будь-яке порушення в обсягах всієї України. Податкова неспроможна підслідити оборудки олігархів з відмивання коштів, проте здатна розправитися з будь-яким бізнесменом. Практика утримання державних органів на напівголодному пайку дає дивовижні результати. З одного боку працівники держслужб починають красти, брати хабарі, співпрацювати з бандитами, тощо. Але з іншого – вони стають чудовим та слухняним знаряддям для виконання будь-яких наказів. Коли треба - знаходиться і БТР задля заїхати на офіс Ахмєтова, і війська аби заполонити Київ під час Майдану.
 
А тепер саме цікаве. Навіть за таких умов, держава може будь-якого з олігархів розчавити вщент мов жабу чоботом. Яким би красенем не був олігарх, він не зможе протистояти силовій, адміністративній та фінансовій машині ДЕРЖАВИ. Його служба безпеки та приватна армія може бути тричі професійніше за МВС, СБУ, Прокуратуру, Внутрішні війська та Збройні сили України, але вона нічого не зможе протиставити бригадам ВВ та килимовим бомбардуванням. В разі потреби держава завжди може вчинити «маскі-шоу», наслати пожежні, санітарні та інші служби, й зробити умови існування підприємства просто нестерпними. І спіткає таке лихо олігарха часто-густо не з Києва – достатньо волі відповідного мера чи губернатора. Зрозуміло, мер чи губернатор перш ніж здійснювати наступ на олігарха, не забуде заручитися підтримкою Києва.
 
Гуртом – і батька бити легше.
 
Працюючи в таких умовах, олігарх просто змушений в своєму регіоні мати на утриманні і ментів, і СБУ, і Прокуратуру, і губернатора. Коли грім гряне саме з Києва, вдячні вищезгадані посадовці залюбки запиячать на кілька днів, і допоможуть виграти час, аби олігарх встиг задіяти власні сили прикриття. За риком з Банкової та обох боків Грушевського, завжди стирчать вуха котрогось з конкурентів. Інакше – не буває.
 
Тихенька українська ніч – а сало треба заховати.
 
Чому ж бідоласі олігарху не прагнути видратися з цього пекла? А тільки й виключно з трьох причин.
Перша – варто йому висмикнутися з державних обіймів, як звідусюди почується: «Сепаратист! Бий його!» Ніщо так не об’єднує Державу з олігархом, як нагода спільними силами розшматувати майно іншого олігарха.
Друга – олігарх тримає статки на Заході, гроші прокручує через Захід, продукцію продає на Захід, дітей навчає на Заході, відпочиває на Заході, тощо. А на Заході всім керують йолопи, які впевнені що закони треба виконувати. Що Україна – то єдина держава, і виділятися з неї – не комільфо. Тому варто олігархові висмикнутися, як всі його контракти і угоди втратять силу, рахунки буде заморожено і т д і т п. Володіння олігарха перетворяться на нову Південну Осетію, якої для всього світу не існує, і економічних стосунків з нею мати ніхто не схоче. Куди тоді подітись олігарху? Тільки у бік Росії. А там сидять такі самі «потвори дикої природи», яких дуже зацікавлять підприємства цього олігарха. Коли вгамується розголос, вони радо поділять підприємства між собою. А олігарха спікатиме скласти компанію або Березовському у Лондоні, або Ходорковському у Сибіру.
Існує й третя причина – влада це теж джерело нечуваного прибутку, важіль впливу на норовливого партнера та завзятого конкурента. Фінансований олігархом губернатор, не дасть зайти в межі області бізнесу конкурентів. А якщо підприємство конкурента розташовано в сусідній області, а електроенергію він бере у твоїй – ти завжди можеш вплинути на його статки. Нагадую, війна за статки між олігархами не припиняється ні на секунду.
 
«Слабких в політиці, вперед ногами виносять» - Катерина ІІ.
 
Але можливості рівня області здаються дрібничкою у порівняні можливостей рівня усієї Держави. Тут можна не просто псувати життя конкурентам, тут можна створювати правила гри, сприятливі для себе-коханого, але вбивчі для конкурента. Наприклад, прийме Верховна Рада закон про зменшення податку на іноземне вугілля і зразу ж металурги казяться від щастя. А вуглярі, так само зразу ж, гризуть лікті. Донецьке вугілля забруднене сірою та фосфором, металурги його ненавидять, але мусять купувати через квоти та цінову політику держави.
 
А ще є ПДВ. А ще – держзамовлення. Це – Клондайк, Країна Мрій та Ріг Достатку. Хто відає – зрозуміє.
 
Та наївно було б думати, що губернатор, мер чи депутат, в подяку за отриману посаду та суттєвий додаток до зарплатні, служитимуть олігарху вірою й правдою. Вірність для цих істот – властивість собак. Сівши на посаду, можновладець зразу ж (!) опановує силові структури своєї області, здобуває можливість впливати на життя олігарха, і починає хотіти більше. За першою ж нагодою можновладець-бюрократ зіллє олігарха хоч конкуренту, хоч державі. А ще з більшою насолодою - накладе на статки олігарха свою власну лапу. Звичайно, конкурент теж не спить. Він теж шукає шпаринки в обороні, теж перекуповує людей олігарха, теж схиляє на свій бік бюрократів, теж намагається протягти через ВР вже СВОЇ закони, тощо. До справи стають служби маркетингу та безпеки олігархів, і…
 
«У цій країні є два типу людей – крадії та ідіоти» - Олігарх Ізвольський. Ю. Латиніна, «Полювання на ізюбра».
 
Коротше, якщо звести все вищевикладене до простих понять, то Україна зараз, це сукупність держав, державочок та держависьк, кожна із власним лідером, власними «силовими структурами», власною економікою, тощо. Через такі незручності, як спілкування із Заходом, неможливість власноруч відстояти свої статки від нападів ззовні (з Росії, наприклад), та можливість «рубати бабло» держави, на сьогодні всі ці «князівства» змушені входити до об’єднання під назвою «Держава Україна», та дотримуватися певних правил і звичок. Державні органи України – це щось на кшталт «ради Європи» у ЄС, тільки набагато корумпованіше та неефективніше. Приблизно так само можна висловитися стосовно МВС, СБУ, Прокуратури, та Збройних сил. Чого вартий регіональний офіцер міліції, який зі своєї посади годується? Яка безпека буде в держави, служба якої «дахує» підприємців? Багато навоює військова частина, якій вимикають електрику за «несплату»? Ви гадаєте все це – виключно через «безгосподарність»? А може для того, аби не дати конкретній особі на чолі влади, стати «самим сильним звіром в лісі»?
 
А тепер питання до федералізаторів. Ви саме це збираєтеся федералізувати?
 
Ви справді хочете створити зайву ланку між заводами Ярославського і електростанціями Центральної України? Ви хочете відмежувати Дніпропетровські заводи Коломойського від його ж власних Нафтоперегінних заводів в Західній Україні? Ви гадаєте олігарх зрадіє, що між ним та Києвом виникне ще одна бюрократична ланка, себто ще одна юрба ненажерливих ротів? Ви гадаєте губернатори захопляться нагодою розумітися зі «своїми» олігархами «сам-на-сам», без можливості будь коли послатися на Київ, або покликати Київ на допомогу? А яково бути з дотаційними областями (найбільші в Україні – Луганщина й Крим), хто їх-сердег візьме на утримання?
 
Як же тоді виникла ідея федералізації, спитаєте ви? А так. Становлення олігархічних угрупувань в Україні відбулося за президентство Леоніда Кучми – останнього керманича «совкового розливу». «Донецькі», зажадавши повної влади над державою, збилися в команду і поперли до влади. Кучма був змушений призначити «єдиним кандидатом» саме їхню фігуру. Я не хочу звинувачувати Кучму у всіх смертельних гріхах, гадаю в такий спосіб він хотів передати владу в руки «самому сильному звіру», аби припинити протистояння олігархів і встановили «стабільність». Та сталося те, що й не снилося. Олігархи, які лишилися за бортом «донецької команди» (Порошенко, Мартиненко, Зінченко, Коломойський, тощо), зрозуміли намагання «донецьких» узурпувати владу на свою користь і усвідомили всю глиб небезпеки для себе особисто. Вони збилися в команду у відповідь, висунули у президенти фігуру найбільш популярну у Центрі та на Заході країни, і сунулись у владу самі. Кожен сприймав цей бій як останній, кожен пам’ятав, що на цій війні полонених не беруть. Тому «Донецькі» не зупинилися перед масштабними фальсифікаціями виборів, а «Помаранчеві» - перед акціями масової непокори. Результат перевершив усі сподівання. Сторони явно недооцінили популярність націоналістичних ідей (взятих на озброєння Помаранчевими) та рівень протестних настроїв в суспільстві. Втрачаючи землю під ногами, «Донецькі» злякалися, що помаранчеві на хвилі революції почнуть втілювати в життя гасло «бандитам – тюрми» і віднімати в них підприємства та активи. На межі відчаю, вони озвучили заклики до відділення від України. І зразу ж здійнялася відповідна хвиля з боку Заходу, та Росії. «Донецькі» швидко зрозуміли, що Захід залюбки їх викине геть, а Росія – радо прийме у свої надто тісні обійми. І тоді виникло інше гасло – Федералізація. Так би мовити, відокремитися не відокремлюючись. Тривалий час бюрократам вдавалося шантажувати Київ сепаратистськими гаслами і доїти бюджет країни на свою користь. Аж доки це не насточортіло олігархам.
 
Зараз же ідея федералізму втратила всяку актуальність, як для олігархічних кіл, так і для регіональних бюрократів. З’ясувалося, що під сонцем місця вистачить всім. Що справи можна вирішувати через Верховну Раду. Що життя після програшу таки існує. Що опозиція – не кінець світу. Що для декого, реприватизація металургійного гіганту сьогодні, може обернутися на трикратний ріст статків через кілька років.
 
Ви гадаєте такій країні потрібна Федералізація? Мені здається їй потрібен Бісмарк - політик здатний об’єднати спільноту цих Монтеккі й Капулетті  в єдину силу, з метою масштабних завоювань ринків збуту, торгівельних привілеїв та фондових майданчиків за межами країни. Ніщо так не об’єднує довічних ворогів, як образ спільного ворога. Шкода тільки. Аби так об’єднати князів-олігархів, треба зробити нечувано складний обсяг роботи. Треба - бути Бісмарком.
 
«А нам що з того?» - спитаєте ви. Інтереси олігархів, то добре, а хто подбає про інтереси простих людей? Шановні, а де ви бачите в довічній боротьбі олігархів та бюрократів, хоча б відтінок присутності опікування про долю простих людей? Де ви побачити там «центробежные тенденции на экономической, культурной, языковой, этнической и религиозной почве»? Їм що, зайнятися більше нічим?
 
Ситуація протистояння олігархів та бюрократів не суто російсько-українське явище, те саме існує у будь-якій з європейських країн. Але там є ще один гравець під назвою «Громадське суспільство», який змушує опікуватися своїми інтересами і олігархів, і бюрократів. Більше того, олігархи та бюрократи в Західних країнах змагаються за те, аби привернути «Громадське суспільство» на свій бік.
 
В нас же ті самі люди, які на Заході створюють «Громадське суспільство», насправді переймаються НЕ проблемами реформування ЖКХ, освіти, медицини, побудови якісних доріг та газифікації населених пунктів. Наше «Громадське суспільство» захоплено і азартно грається у лохотрони «Федералізація», «Євроінтеграція», «ЄЕП», «Вступ до НАТО», «Реабілітація УПА», «Друга державна мова», тощо. Наче відвідувач охопленого пожежею борделю, воно намагається добитися жаданого результату раніше, ніж його придушить палаючою стелею. І таке становище однаково влаштовує як олігархів, так і бюрократів.
 
Баба з воза – коням легше.
 
А коли так - ми змушені жити в одній державі, за одними законами, як пара розлучених совкових інтелігентів в одній однокімнатці. Які давно вже ненавидять одне одного. Давно не кохаються. Тарілки й виделки – роздільно. Користування ванною, сортиром та кухнею – за розкладом. А тікати нікуди, іншого житла - нема.
 
І НЕ БУДЕ.