для старых юзеров
помнить
uk [ru]

Як Галичина Москву опалювала


Як Галичина Москву опалювала
Уявіть собі ситуацію. Західна Україна. 1951 рік. Населення виживає в умовах нелюдськи жорстокої партизанської війни. Щойно у бою загинув головнокомандувач УПА генерал Шухевич. По селах – обшукати та арешти. Лісами тиняються групи осназу МГБ. А в той самий час у Москві пересічний партфункціонер підсмажує яєчню на газовій плитці і задоволено муркає: «Хароший газ западєнци дабивают».
 
Фантастика? Аж ніяк. З 1951 р., в той самий час, коли офіцерів МГБ відправляли у Західну Україну як покарання, Москва почала опалюватися газом галицького походження, що надходив до столиці імперії по газогону Дашава-Київ-Брянськ-Москва.
 
Передісторія така. Те що Західна Україна на початку 20-го ст. була багатим нафтогазовим регіоном нам відомо не тільки з наукових довідників, а навіть з творів Івана Франка та інших українських письменників галицького походження. Дашавське родовище (біля м. Дрогобич) було відкрите у 1913 р. – ще за Австрії, і розроблятися почало іще імперськими інженерами. Роботи на родовищі були призупинені й 1919 р. - саме в тому районі голодні й босі вояки Української Галицької армії відбивали атаки сформованого і озброєного французами польського корпусу Галлера, проте вже під Польщею українські газовики швидко поновили роботи – цінність газу як палива була всім очевидна вже у ті роки. У 1924 р. був побудований газогін Дашава-Стрий і на цьому на тривалий час діяльність була призупинена. Українські газовики тоді обрали інвестувати не в газопроводи, а в технології переробки газу. В ті роки газом квартири опалювалися так само, як і чимало селянських хат ще й зараз – за допомогою змінних балонів.
 
Безумовно обмежуватися стрийським виробництвом українські газовики не збиралися. Після окупації Західної України вже 1940-го року більшовики зуміли збудувати новий газолін – «Дашава-Львів». Швидкість виконання робіт свідчить – роботи червоні проводили за розвідками та кресленнями зробленими задовго до «асвабаждєнія» Західної України, і насправді – руками тих самих спеціалістів. Тільки кошторисна частина будівництва від попередньої суттєво змінилася в бік зменшення – рабський труд ніколи не був дорогим. Тим більше – у структурі ГУЛАГ.
 
Після другого «асвабаждєнія» у 1944 р., в той самий час коли щойнозвільнені місцеві мешканці палили з автоматів по комісарам на всіх шляхах, галицьким газовикам, поповненим їхніми братами по крові зі Східної України була поставлена задача – у найстисліші терміни збудувати газолін до Києва і забезпечити газом столицю України. Що й було реалізовано у 1948 р. За урочистими подіями на честь відкриття газогону якось непомітною залишилася одна обставина – пропускна здатність газогону становила 2 млрд кубів на рік. Стільки газу Київ споживати не збирався тоді навіть у проекті.
 
Щоправда вголос ніхто сумнівів не висловлював – НКВД прищепило мешканцям «країни рад» дивовижну культуру мовчання. Особи ж долучені до процесу вже наступного року були ознайомлені з постановою Радміну СРСР № 3466 «О мероприятиях по обеспечению строительства первуй очереди газопровода Дашава-Киев-Брянск-Москва». Документ був датований 15 серпня 1949 р., але закінчити пошукові роботи і скласти технічний проект газогону він вимагав до 20 грудня того самого року. Зрив графіку загрожував інженерам перспективою невдовзі встановлювати трудові рекорди на тому самому газогоні. Під конвоєм.
 

 
Окремий пункт постанови вимагав також довести обсяг розвідницького буріння на газ у Західних областях України від 30 тис. м у 1949 р. до 50 тис. у 1950 р. На галицький газ із нетерпінням очікував голодний споживач.
 
Радянський фольклор стверджує: «Якби не туфта і амонал – не був би збудований Біломорканал». Будівництво газогону Дашава-Київ-Брянськ-Москва сталося чітко за цією приказкою. «В тій низовині газопровід не був укопаний в землю, а лежав зверху, на болоті, обпертий на дерев'яних дрючках. Рури, не обцементовані, як за польських часів, ржавіли від болота, дірявіли. До того, селяни з довколишніх сіл самі проверчували діри і відводили газ до домів та вживали в кухнях, огрівали ним помешкання» - так описала щойнозбудований газопровід підпільниця УПА Марічка Савчин. Питання – а звідки повстанці УПА могли так ретельно дослідити стан газогону? Відповідь – та дуже просто, труби ніхто не охороняв. Ба-більше. Якийсь час повстанці УПА долали болота над річкою Стрий, саме перебігаючи по трубах газогону. Наступне питання, а чого ж за такого хиткого стану газогону, бандерівці не влаштували на цій стратегічній артерії ЖОДНОЇ диверсії? А тому що для місцевого населення ця гілка у першу чергу мала назву «Дашава-Київ», і українські повстанці не бачили підстав аби позбавляти газу столицю своєї Батьківщини.
 
У 1951 р. газопровід «Дашава-Київ-Брянськ-Москва» довжиною 1302 км (на секундочку – найбільший в Європі) запрацював і відтоді столиця більшовицької імперії почала опалюватися саме галицьким газиком. Нині у Газпромі цього воліють не згадувати. Скільки ж газу викачали з української землі аби «сяяли зорі над Кремлем»? Тут варто пройтися по цифрах.
 
До Другої Світової війни більшість газу видобутого в СРСР припадала на так званий «попутний газ», тобто такий що видобували у вигляді побічного продукту з нафтових родовищ. До речі, з’ясувати скільки саме видобувалося газу в ті часи нині не просто, позаяк видобутком газу займався Наркомат нафтової промисловості і газ окремою графою і радянських статистичних збірниках не проходив. До приєднання Західної України доля чисто газових родовищ була мізерно мала – газ видобували на майданчиках Дагестанські Вогні, Дузлак, Берекей, Приазовському родовищі, тощо. «Асвабаждєніє» Західної України рішуче змінило цю ситуацію – на 1940 р. в СССР розвідані поклади газу категорій «А» і «В» становили 15,2 млрд кубів, з них на Україну припадало 9 млрд м. куб. – 60% від загальносоюзних запасів. 1940 р. В СССР було видобуто біля 3,2 млрд кубів газу, при чому на першому місці за видобутком стояв Азербайджан (77,6%), на другому місці – Україна (15,4%), і на третьому місці з почесними 6,5% - Російська Радянська Федеративна Соціалістична республіка.
 
Щоправда після війни ситуація з видобутком газу змінилася.
 

 
Пояснювалася така ситуація дуже просто – протягом війни в Росії були відкриті і запущені в дію кілька потужних родовищ – Бугурсланське під Куйбишевим (нині - Самара), Єлшанське у Саратовській області, Седельське, в Коми АССР, тощо. Де ж дівався весь газ видобутий там? Відповідь – спрямовувався на заводи важкого машинобудування та ВПК. Бугурсланське родовище, наприклад, забезпечувало газом авіаційні заводи Куйбишева. Наступне питання, а що ж виробляла вся ця промислова громада з цим газом? Відповідь – бомбардувальник Ту-4 бачили? Так-так! Той самий, що зідрали «один до одного» з американського B-29 Superfortress? А їх нашльопали між іншим 1200 бортів! І все б добре, але крім возити ядерну бомбу, або її менш радіаційні замінники, більше цей літак не був призначений ні для чого. Слабо?
 
Отака була «велика країна» - модельних черевиків в продажі не було, зате була бомба «Кузькіна мать». Дехто ще й досі преться від колишньої «величі».
 
Наприкінці 50-х років технологія опалювання помешкань у Москві не відрізнялася від польської  20-х років – опалювання здійснювалося газом з балонів. Найбільшими підприємствами з виробництва газу для освітлення та опалювання були заводи «Нефтегаз № 1» у Москві та «Нефтегаз № 2» у Горькому. Отримавши якісний галицький газ, московський завод з натхненням взявся до справи і заходилися забезпечувати Москву та інші міста центральної Росії якісним дешевим газом. У самій Галичині ще тривалий час головною опалювальною речовиною були дрова.
 
Виробництво газу щороку збільшувалося – Москва потребувала все більше й більше палива. У 1967 р. Українська ССР видала 47,4 млрд кубів газу проти 74,8 видобутих Росією. Того самого року перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест в листі до ЦК КПСС ремствував: «Незважаючи на наявність в Україні розгалуженої мережі магістральних газопроводів, ряд промислових центрів, особливо Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Львів та інші міста західних областей України, в зимовий період переживають серйозні труднощі, пов’язані з газозабезпеченням».
 
У 60-і роки до потреб внутрішніх та російських на українських газовиків припав ще один тягар – газ повільно, але нестримно почав ставати товаром на експорт.
 

 
Здогадайтеся з трьох раз, чий газ у першу чергу йшов на експорт за умови що галицькі родовища – найближчі до західного кордону СССР?
 
Щоправда, українських обсягів Кремлю ставало мало. У 60-і роки були відкриті значні поклади газу у Тюмені та в Ямало-Ненецькому автономному окрузі. У 1970 р. була укладена відома оборудка сторіччя «Газ-труби», коли Кремль домовився з німцями про постачання труб для будівництва газогону з Західного Сибіру (совок таких труб не виробляв), платою за які став поставлений до Німеччини газ.
 
Але для України плани Кремля не віщували нічого гарного. У 1975 р. Україна видала піковий результат газовидобутку – 68,7 млрд м. куб. Відтоді обсяги видобутку українського газу неухильно падали, аж до нинішнього становища, коли вже незалежна Україна змушена купляти газ у тої самої Москви за одною з найвищих у Європі цін.
 
Будемо справедливі – російський уряд ніколи відверто не висував Україні територіальних претензій. Різноманітні патякання на кшталт «Хрущов подарував Крим Україні» і «повернемо іконно рускіє зємлі» доносяться або з видань - представників російської «вільної» преси, або від пересічних блогерів-імперіалістів. Якщо зустрінете таких – маєте нагоду поцікавитися у них, чи не кортить Москві розплатитися за використаний український газ? За світовими цінами? Хай визнає остаточно чим була для Москви Україна, братньою республікою чи окупованою територією, з якою – не няньчаться.
 
Дмитро Калинчук
© Дракон [20.06.2013] | Просмотров: 14057

2 3 4 5
 Рейтинг: 45.6/66

Комментарии доступны только зарегистрированным -> Увійти через Facebook



programming by smike
Администрация: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Администрация сайта не несет ответственности за
содержание материалов, размещенных пользователями.

Вхід через Facebook