Реакція на перші глави мого роману викладені тут, мене, без жартів, приємно порадувала. Завжди приємно коли отримувати схвальні відгуки, але не менш приємно коли критикують або за діло (що й справді є), або через політичну упередженість (чого не виправити).
Тому викладаю продовження роману. Читайте на здоров"я.
І пишіть відгуки.
 

По тротуару були розкидані уламки бюстів Шевченка, Франка та Гребінки. У калюжах кисли книжки: «Байки» Глібова, «Чорна Рада» Куліша та «Наталка-Полтавка» Котляревського. Біля Віктора Андрієвського вітер проніс аркуш паперу. В очі врізалися рядки з Лесі Українки:
 
Я душу дав тобі? А тіло збавив!
Бо що ж тепер із тебе? Тінь! Мара!
 
Віктор Андрієвський ледве стримувався аби не дати волю емоціям. Злість, розгубленість, приниження та власне безсилля стискали йому горло. Боляче було навіть дивитися на те, як добровольці з гетьманської офіцерської дружини піднімали російський триколор над будинком, де іще до вчора містився Український клуб. Було боляче й гидко від того, що все це відбувалося у самому серці України – у Києві. Обурення сповнювало Андрієвського, але він нічогісінько не міг вдіяти – не був готовий комісар освіти з Полтави іти битися зі здоровезними вояками-добровольцями*.
Гірко зітхнувши він попрямував улицею. У слід йому лунали голоси.
– Стьопа! Я тут єщьо трі вязанки хахляцкіх кніжєк нашол. С німі чьо?
– Да брось іх к матєрі! На растопку сгадяцца.
Віктор Андрієвський не міг повірити своїм очам. Цей тридцятирічний стрункий чоловік з кучерявим чубом та вусами як у Тараса Шевченка багато чого побачив протягом останніх років. Він бачив незграбність Центральної Ради. Він бачив демагогію більшовиків, які драли глотки за демократію, у той час коли владою в Полтаві ще були українці. Він бачив ще й інших більшовиків – жорстоких, цинічних і безмежно жадібних. Більше місяця він мусив ховатися на хуторах у селян, аби не потрапити до лап комісарів «робітничо-селянської влади». Але навіть тоді він не сподівався побачити в Києві щось подібне.
Лише кілька місяців тому він у складі делегації полтавчан зустрічався з гетьманом Скоропадським, і гетьман сам казав йому: «Скоріше мене побачать трупом, ніж я відмолюся від державної самостійності України». Лише місяць тому до Полтави приїхав полковник Неїло, який хотів дізнатися обстановку в місті з перший рук та почути думки про місцеву владу. Бо – «пан гетьман хоче знати ситуацію в провінції».
Можливо все це було гидотним глузуванням?
Стовпи були щільно обклеєні відозвами, в яких українською мовою роз’яснювалося, що федерація з Росією нічим не загрожує суверенітетові України. Там зазначалися гарантії для України та говорилося про збори загальноукраїнського сейму. Відозви наголошували, що повстання проти гетьмана здійснювалося через амбіції його ватажків – Винниченка та Петлюри, які, мовляв, ладні згубити Україну, аби лише потрапити на владу самим. У поєднанні з розгромом Українського клубу ці слова виглядали брехнею та знущанням.
Віктор Андрієвський наблизився до гетьманського палацу. Він усвідомлював, що не зможе зустрітися з самим гетьманом. Він вирішив побачити полковника Неїло, аби дізнатися від нього, про що казали у гетьманському оточенні і які там панували думки? Полковник здавався йому чесною та порядною людиною.
Біля палацу гетьмана роєм роїлося від добровольців у російських погонах та з російськими кокардами на кашкетах. Тікати не було куди – його уже побачили. Не збавляючи темпу, Віктор Андрієвський наблизився до поручника-добровольця і спитав російською:
– Прастітє. Мнє нужен палковнік Нєйіло. У мєня к нєму очєнь срочноє дєло.
– Ждітє, – коротко відповів той.
Якийсь час доброволець балакав по телефону, а потім вийшов і повідомив Андрієвського, що полковника Неїло немає у палаці. Натомість він назвав його адресу.
Покинувши палац гетьмана, Віктор Андрієвський попрямував до помешкання Сергія Шемета, одного з керівників партії хліборобів-демократів. Полтавський учитель теж належав до цієї партії – він був головою її полтавського осередку. Власне, саме через партійні справи він опинився у Києві тоді, як по Україні запало протигетьманське повстання.
Хлібороби обрали собі назву аж ніяк не через те, що все керівництво партії прийшло у політику від сохи. Партія хліборобів-демократів представляла інтереси верств хліборобів, звідти була й назва. Хлібороби, себто селяни-середняки, або куркулі, не просто щиро жадали незалежної України – вони були готові заповзято працювати для неї на своїх земельних ділянках. Це була партія переконаних, ідейних і безкомпромісних націоналістів. Коли Віктор Андрієвський зайшов до квартири пана Шемета, на нього там чекало кілька осіб, чий життєвий шлях уже сам собою став легендою.
На дивані з книжкою в руках розвалився кремезний пан з дуже кущастими вусами. Йому явно не сиділося на місці – він постійно озирався та щось дуже ретельно обмислював. Це був Микола Міхновський – один з перших ідеологів української самостійності та автор скандально-відомих «10 заповідей українця». Біля вікна замислено курив похмурий щуплий чоловік – повна протилежність пану Міхновському. Стрункий та сухорлявий він нагадував фігурою гімнаста з цирку. А твердий погляд великий карих очей казав, що це була людна дуже сильної волі. Андрієвський читав статті цього сухорлявого пана – голови Української телеграфної агенції Дмитра Донцова.
– Ну що, побачили вже картини гетьманського Києва? – глузливо спитав Сергій Шемет, сухорлявий, стрункий інтелігентний чоловік з густим чубом та чорними вусами.
– Побачив, – відповів Андрієвський. – Український клуб розгромили. Я тільки що звідти. Все на кавалки.
– Тварюки! – гаркнув Міхновський і розлючено заходив кімнатою. – Ні, ви тільки подумайте! Це ж ми, ми подарували владу Скоропадському!
Це було правдою. У квітні 1918 року, коли недолугість Центральної Ради стала очевидною всім, включаючи німців, саме хлібороби-демократи допомогли Павлу Скоропадському здійснити переворот, унаслідок якого генерал захопив владу над Україною. Гетьманом його проголосив всеукраїнський з’їзд куркулів-хліборобів.
Микола Міхновський не міг заспокоїтися.
– Я не збагну, як це могло статися? Ми бачилися зі Скоропадським стільки разів – і він постійно переконував нас у своїй щирості! Він постійно казав нам, що не відступить від ідеї незалежності України. Та що там – 24 жовтня він видав грамоту, де обіцяв стояти на ґрунті незалежності! Що могло статися? Невже він весь цей час підступно нас дурив?
– Де там, – похмуро помітив від вікна Донцов. – Для мене ця грамота несподіванкою геть не була. В оточенні гетьмана проросійські настрої набирали сили протягом останніх кількох тижнів. Згадайте самі. Спочатку дев’ять міністрів заявили про необхідність зміни зовнішньої політики та що необхідно об’єднуватися з «новою Росією». Потім у Києві сказилася проросійська преса. Гучні заяви «єдинонеділимщиків» посипалися. З’явилися чутки про бунт монархістів. До цього – стали формуватися добровольчі дружини з офіцерів-москалів. Потім – з’явилися чутки про переговори гетьмана з генералом Красновим з Дону. Та й сам гетьман хороший – в розмовах він усе частіше почав натякати, що треба брати до уряду людей, як він казав, «не ворожих кацапам».
– І як, цікаво, він це пояснював?
– Казав, що незалежної України не хоче Антанта, – відповів Донцов і досадливо знизав плечима. – Він пояснював, що держави Антанти вимагають від нас бодай якогось об’єднання, хай навіть у вигляді федерації. Я от думаю, і ніяк собі не збагну – хто б це так переконав гетьмана?
– Панове, а чого ви звете його гетьманом? – поцікавився раптом Віктор Андрієвський. – Який він в біса гетьман після такої грамоти? Не кривдьте славетних гетьманів, не називайте ви його гетьманом. Кажіть на нього «генерал Скоропадський».
Шемет, Міхновський і Донцов разом посміхнулися. Шемет – байдуже, Міхновський – сумно, а Донцов – злорадно.
– Важко не погодитися з вами, – відповів Дмитро Донцов.
– І все ж я не можу збагнути, – знову промовив Микола Міхновський, – з якою Росією зібрався федералізуватися геть… генерал? Де та Росія? На Дону? На Кубані? Дон і Кубань нині – самостійні держави. З Денікіним? У нас зараз навіть у недоформованих корпусах війська більше, ніж у всій Добровольчій армії. Ніякої Росії зараз нема! З ким же зібрався об’єднуватися Скоропадський?
Дмитро Донцов на те махнув рукою, так ніби відігнав муху.
– Пане Миколо, – промовив він. – На всі ваші міркування, існує документ, який перекреслює будь-які припущення щодо генерала. Це – «Грамота про федерацію». Додайте до нього банди москалів-добровольців та розтрощений Український дім. І все! Далі їхати нема куди. Не виправдовує його те, що Скоропадський об’явив федерацію з неіснуючою Росією. Такий тактичний крок виправданню не підлягає . Державна незалежність – питання не тактики, а засади.
– Я теж так вважаю, – підтримав його Сергій Шемет. – Краще давайте подумаймо, що нам робити тепер.
– Ми уважно слухаємо вас, пане Сергію, – промовив Дмитро Донцов.
Сергій Шемет коротко описав ситуацію, яка складалася в Україні. Київ сидів в оточенні. Масове повстання, кістяком якого був загін галицьких Січових стрільців, охопило майже всю країну. На Поділлі проти гетьмана повстав Подільський корпус. На Волині владу захопив молодий підполковник Оскілко. На Чернігівщині центром повстання стала Сірожупанна дивізія та загін отамана Ангела. Харківщину і Донбас контролювала Запорізька дивізія полковника Болбочана. На Катеринославщині владу перейняли загони отаманів Гулого, Григор’єва та Божка. На бік повстанців перейшов Чорноморський кіш – військова частина складена переважно з кубанців. На Київщині ж села охопило повстання отаманів Зеленого та Данченка.
– Бачите самі, проти генерала піднялася майже вся Україна, – підсумував Сергій Шемет. – Скоропадському зараз просто нема на кого опертися. Московські добровольці – слабка надія. До повстання проросійська преса здіймала такий галас, що здавалося тільки свисни – і пів України збіжиться під їхні знамена. Та після поразки від Січових стрільців під Мотовилівкою бажаючі боротися за «общєрусскоє дєло» десь хутко зникли. До самого гетьмана добровольці ставляться вороже і ледь не відверто заявляють, що за першої ж нагоди вони переберуть владу на себе. Завдяки нахабству добровольців у гетьманської гвардії – сердюків – зараз відчутно впала дисципліна. В їхніх казармах не криючись говорять про те, що гетьман зрадив Україну і продав її Москві. За першої ж нагоди сердюки перебіжать до повстанців.
– І це все? – здивувався Микола Міхновський.
– Майже, – кивнув Шемет. – Ще за гетьманом кілька охоронних сотень з Київщини та одна недоформована дивізія Київського корпусу. Але настрої в тій дивізії такі самі, як і в сердюків. Щоправда, на боці Скоропадського ще лишається майже повністю Полтавський корпус та окремі полки Чернігівського та Волинського корпусів. Але від Києва вони відрізані, і тому погоди нам тут не роблять. Єдиним захистом Скоропадського залишилися німці. Але німці після революції в Німеччині рвуться додому і битися за гетьмана аж явно не бажають. Директорія веде з ними переговори. Як наслідок, перемога повстання – це лише справа часу. Як тільки буде досягнуто угоди з німцями, Винниченко з Петлюрою будуть тут.
Микола Міхновський різко встав і добряче вилаявся.
– От саме цього я і боюся, – мовив він. – Мене лякає те, що піднялося повстання під гаслами суто національними, але керують ним соціалісти. Скажіть, під якими гаслами зібрали свої загони Зелений і Данченко? Я заректися можу, що під гаслами «відібрати землю у панів та хліборобів і поділити на всіх». Це означає, що за першої ж нагоди ці повстанці побіжать до більшовиків. А хто такий Петлюра? Це людина, яка сама влітку 17-го розкладала соціалістичною пропагандою українізовані війська. Хто такий Винниченко? Практично той самий більшовик. Людина, яка вже довела нас до червоної навали та втрати Києва, а потім під час штурму столиці десь зникла і випірнула аж за гетьманщини. Панове, збагніть! Те, що повстання переможе, – я й сумнівів не маю. Але що буде далі? Знову соціалістичні експерименти часів Центральної Ради – багато слів і мало діла?
Сергій Шемет на це спокійно відповів.
– Після поразки німців у війні панами ситуації стають представники Антанти, тобто французи. Їхня місія вже сидить в Одесі. Треба їхати до них. Ми мусимо скласти заяву про ставлення нашої партії до гетьмана і меморандум для французької місії.
– Ну тоді – до роботи, – промовив Дмитро Донцов, сідаючи за стіл.
Працювали вони кілька годин. Сергій Шемет і Віктор Андрієвський висловлювали вголос свої думки. Фаховий адвокат Микола Міхновський перекладав їхні слова на мову юридичних термінів, а професійний журналіст Дмитро Донцов знаходив влучні літературні образи. Хлібороби-демократи заявляли, що вони були і лишаються запеклими ворогами соціалістів та їхньої ідеології як такої. Проте, додавали вони, якщо гетьман не змінить своєї промосковської політики, хлібороби будуть готові долучитися до повстання.
На стіні мірно цокав годинник. За вікном прогуркотів віз. Десть там у снігу серед степу через авантюри ватажків українці вкотре піднімались в бій на українців. Віктор Андрієвський сумно зітхнув. На пам’ять наверталися слова з аркуша, що пролетів повз нього.
 
Я душу дав тобі? А тіло збавив!
Бо що ж тепер із тебе? Тінь! Мара!
 
– Мій брат Володимир сьогодні ж виїде з цим меморандумом до Одеси, – промовив Сергій Шемет. – Він шукатиме там зустрічі з головою французької місії.
– Я теж поїду, але до Харкова, – сказав Міхновський. – Бо з усього цього розсадника отаманів, Болбочан мені здається найбільш адекватним.
– Добре. Чекатиму на вісті тут, у Києві, – мовив Дмитро Донцов. – Пане Вікторе, а ви?
– Ні-ні! Я за першої ж нагоди поїду до дому, до Полтави, – відповів пан Віктор. – Від мене чекають вістей наші з вами однопартійці.
Але перш ніж вертатися до дому, Віктор Андрієвський вирішив за всяку ціну зустрітися з полковником Неїло. Він не знав, навіщо йому це було треба, але відчував, що гетьманський старшина мав сказати йому щось важливе. Йому пощастило застати полковника вдома. Колишній гетьманський посланець був засмучений і чимось явно пригноблений, відсторонено розповідав останні новини, а на запитання пана Віктора щоразу відповідав після певної паузи, так, наче кожне слово завдавало йому сильного болю.
– Нічого я вам детально не зможу пояснити. Від головного штабу мене тимчасово усунули. Генерал Келлер – білогвардійський командувач від добровольців, скрізь своїх людей порозставляв. Українців він цурається і ледь не відверто називає мазепинцями. Світ ніби з глузду з’їхав…
– Але хоч ви поясніть мені, пане полковнику, – перебив його Андрієвський. – що змусило пана Скоропадського піти на угоду з «єдинонеділимщиками»?
Полковник скривив пику так, немов хотів посміхнутися, але в поєднанні з сумним поглядом та безвольно схиленою головою, посмішка вийшла якась аж надто кисла.
– У нас кілька тижнів тільки й розмов було, що Антанта вимагає від гетьмана у будь-який спосіб об’єднатися з Росією. Спочатку наче приїздив посланець від генерала Денікіна та вимагав, аби гетьман визнав його зверхність. Гонець був посланий під три чорти. А за пару днів вимога про федерацію прийшла вже з Ясс, де наша делегація веде переговори з французами. Вела…
– Невже долю нашої держави мусять визначати іноземці? – спалахнув пан Віктор. – Хіба може гетьман так просто взяти і відмовитися від незалежності, яку ми тільки-но здобули? Що ж то за гетьман такий, якщо він так легко віддає нас Москві?
Полковник Неїло не відповів на це питання. Натомість він витяг з шухляди червону теку і простягнув її пану Віктору.
– Візьміть почитайте. Може це змусить вас замислитися?
Андрієвський витяг папір і прочитав заголовок. На аркуші великими літерами було написано «Відозва про створення українського козацтва». Пан Віктор прикипів до паперу очима. Ідея створення Українського козацтва замість розпущених на вимогу німців Вільних козаків була одною з центральних ідей програми партії хліборобів-демократів. Козаки мали стати привілейованим військовим класом на кшталт донського або кубанського козацтва в Росії. Це був дуже далекоглядний проект. В разі термінової мобілізації козаки ставали ідеальним поповненням для війська – вони постійно мали вправлятися зі зброєю. Як землевласники, козаки не могли мати чогось спільного з соціалістами. Як люди, що мусили мати на руках зброю, козаки мали унеможливити соціалістичну агітацію та спроби самозахоплення землі на селі. А кадри козаків мали бути підібрані так, що опинитися в їхніх лавах мусили тільки й виключно переконані патріоти. І тепер вражений Віктор Андрієвський все те саме читав у відозві – все іще гетьмана Скоропадського. Очі бігали по рядках. Умови прийому в козаки… Право на зброю… Довічне право власності на землю…
– Боже! – вигукнув пан Віктор. – Так це ж програма нашої партії! Але як? Козаки створюються під ідею незалежності України! Як до цього дотичні загони добровольців? При чому тут федерація з Росією?  
Полковник Неїло лише сумно посміхнувся та непевно розвів руками. А пан Віктор не міг заспокоїтися.
– Невже у Скоропадського права рука не уявляє, що робить ліва?
______________
Добровольці – солдати та офіцери офіцерських дружин створених гетьманом Скоропадським восени 1918 року.
 

Сотник Артем Горач вглядався у далечінь. Засніжені поля тяглися до самого небокраю, а там непомітно перетікали у сіре, майже сталеве небо. Глибоку гнітючу тишу порушувало лише далеке каркання гайвороння та розмірене дзенькання конячих вуздечок. П’ятірка вершників повільно наблизилася до околиці міста. Розвідники – кремезні дядьки в кожухах, бекешах та овечих папахах – зупинилися біля кущів ліщини та роздивилися навсібіч. Їхній командир легко скочив із сідла і передав повід свого коня найближчому вершникові.
– Дядьку Охріме! – гукнув він дійшлому чоловікові з короткою бородою, з під якої проглядав жахливий рваний шрам. – Я до вокзалу. Кортить самому все побачити. А ви гайніть по селах. Послухайте, про що селюки теревенять.
– Слухаюся, пане сотнику, – кинув бородань у відповідь і хутко розвернув коня.
Сотник попрямував вулицями міста. Уваги він не привертав. Вдягнений він був у потерту російську шинель, кашкет без кокарди та сірий драний башлик – звичний вигляд дрібного поручника, тисячі яких поверталися до дому із німецького полону. Стрункий хлопець з вилицюватим обличчям, кирпатим носом та тонкими губами, повсякчас стиснутими у дещо іронічній посмішці, мало відрізнявся від сотень своїх однолітків. Єдине, що впадало в очі перехожих, – втомлений погляд великих карих очей, властивий не хлопцеві, а добряче потертому життям чоловікові. Але й це уже не було дивиною. Після чотирьох років Німецької війни, молодиків із втомленими очима на вулицях було хоч греблю гати.  
Артем прямував до вокзалу. Його підлеглі стали приносити аж надто тривожні звістки – у місто потоком ішли ешелони. На вокзалі вивантажували коней, харчі та набої. Роєм роїлося від червоноармійців. Як розвідник, Артем не міг не розуміти, що це означало.  
«З чого ж усе почалося?» – питав він сам себе, прямуючи вулицями.
 
Напевно – з війни. З кілометрів окопів. З вогню гармат, який за раз міг переорати під картоплю кілька сіл разом з мешканцями. Війна нагадувала невиліковну хворобу. Її не можна було позбутися – до неї можна було тільки звикнути. І він звикав.
Він пристосувався до аеропланів у небі і до отруйних газів на землі. Щодня війна виривала когось із натовпу живих – але він і до цього звик. Він не заводив друзів – вони швидко вмирали. Він не плакав над мертвими – сльозами їм було уже не допомогти. Смерть стала чимось звичним і природним. Вона ходила поруч. Артем постійно відчував біля себе її холодний подих. Він звик. Розвідникові не можна було пускати у серце нудьгу.
– Е-е-е-х! – і сяючі шаблі зі свистом рубали ворогів у сіро-зелених одностроях. – Не журися!..
 
…Ні, не так! Почалося все, мабуть, зі зречення царя, у лютому 17-го. Тоді у військах стали створюватися солдатські ради, владу в яких намагалися захопити більшовики Леніна та Троцького. Але ж у полках, де більше половини особового складу становили українці, ради ставали українськими, а полки відповідно – українізованими.
– А кого ж ми у Солдатську раду оберемо?
– Та звісно кого – батьків отаманів!
В цей нехитрий спосіб Ради опинилися під контролем офіцерів-українців. Для більшовиків це стало прокляттям – вони нічого не могли зробити з українізованими полками і їхніми комітетами. Вони не могли там підірвати дисципліну і посіяти розлад. Кожен їхній агітатор наражався на глузи:
– Знову кацапчики нас на свою віру обертають!
– Гей, хлопці! А якщо ви інтернаціоналісти, чому тоді ви нашою мовою не балакаєте?
Командир корпусу, який спершу боявся українізації ще більше за більшовизм, дуже скоро на українців почав молитися. Хаос і свавілля охопили весь корпус, крім українізованих полків, які більшовицьку пропаганду не сприймали категорично.
Шкода, недовго це тривало. Те, що не змогли зруйнувати більшовики, невдовзі винищили українські соціалісти з Центральної Ради.
– Товариші! Не слухайте ви своїх офіцерів! – волав з трибуни центрально-радівський агітатор. – Офіцери штовхають вас до шовінізму і до ненависті до своїх братів-росіян! Відвертаючи вашу увагу до національних чинників, офіцери захищають свій клас – клас буржуїв та експлуататорів! Але ви мусите знати, соціалістичний інтернаціонал включає в себе усі нації. Російські соціалісти були і будуть лишатися для нас дорогими братами!
Ні! Почалося все, мабуть, з Центральної Ради.
Артем так до кінця і не збагнув, чого ж та Рада насправді хотіла? Уголос вона казала про намір очолити процес творення української держави, але враження створювалося таке, неначе Рада свідомо допомагала більшовикам. Центральна Рада не була урядом – вона не збирала ніяких податків і не платила зарплатень чиновникам. Але і просто політичною організацією її назвати було важко, оскільки саме Рада надсилала в українізовані частини поповнення та агітаторів.
Пропаганда тих агітаторів ламала навіть той хиткий лад, який вдавалося зберегти поодиноким патріотам-військовим. Українізовані полки ставали не кращими від усіх інших – у них падала дисципліна і посилювалася зневага солдат до офіцерів. Проте у жовтні 17-го, коли більшовики в Петрограді здійснили переворот, навіть такі українізовані полки зуміли захистити свою молоду країну. Про перемоги українців у ті дні ходили легенди.
– Слухайте новину! У Києві наші хлопці роззброїли загони Тимчасового уряду і більшовицького Совдепу! Центральна Рада перебрала владу на себе!
– Ви чули? Ленінці з фронту на Київ збільшовиченні частини ведуть!
– Застаріла уже твоя чутка. Біля Вінниці більшовиків українізований корпус генерала Скоропадського зустрів. Зараз там наші хлопці червінчиків цілими полками роззброюють.
Новини з Києва вражали уяву. Фронт сипався, дисципліна вмирала, солдати  нехтували наказами офіцерів і самовільно розбігалися по домівках. Один лише Київ здавався Артемові справжнім острівцем порядку.
Яким же було його розчарування! Поки він діставався Києва, соціалісти з Центральної Ради понищили всі надбання українських військових. Всі ті, хто здобув для Центральної Ради владу в Україні – головний отаман Петлюра, командувач 1-го українського корпусу генерал Скоропадський та командувач Київським військовим округом підполковник Павленко – одним махом були відправлені у відставку. Подейкували, що корпус Скоропадського навіть не був розкладений більшовиками – він замерз у вагонах через те, що Центральна Рада не дала йому харчів та палива. На командні посади попризначали якихось цивільних осіб та дрібних штабс-капітанів.
А на вулицях гомоніли різнобарвні солдатські мітинги. З трибун лунав голос генерального Секретаря Центральної Ради Володимира Винниченка:
– Формування українських військових полків не в інтересах ні селянства, ні робітників, є затією буржуазних кіл громадства та їх прихвоснів, і тому вся демократія мусить об’явить цим буржуазним намірам найрішучішу війну!
Робочі, залізничники та дрібні чиновники кілька місяців не отримували зарплатню. В Києві спалахнув більшовицький бунт, центром якого став завод Арсенал. Полки Центральної Ради масово переходили на бік червоних, за Україну билися лише добровольці – вільні козаки та загін Січових стрільців, складений з галичан-військовополонених. А Центральна Рада серйозності становища немовби не розуміла. Ніхто не готував оборони. І незабаром до міста впритул наблизилися уже російські більшовицькі полки.
Того вечора Артем сидів на квартирі, серед знайомих офіцерів. Щелепи зводило від напруги. Як люди звичні до дисципліни, вони чекали від Центральної Ради наказу про мобілізацію до війська. Наказів не було. А на дніпрових кручах греміли перестрілки. Жарти скінчилися. Між офіцерами щоразу починалися розмови із одним й тим самим питанням - що їм робити за таких умов? Тон задавав висловусий капітан-сапер:
– Наш командир дивізії таких типів називав інвалідами розумової праці. Де Центральна Рада? Де накази про мобілізацію? Якщо ці пройдисвіти так уявляють собі керівництво державою – по них божевільня гірко плаче.
Аж тут до квартири забіг офіцер у шкіряній куртці і довгій мокрій плащ-накидці:
– Панове офіцери! Нас закликають на службу! Всіх – кому дорога Україна. Кому не дорога – прохання не турбуватися.
– І хто ж нас запрошує? Центральна Рада? Винниченко?
– Ні, – майже урочисто відповів офіцер. – Нас закликає генерал Прісовський.
За столом постала тиша, яку розірвав один непевний голос.
– Костянтин Прісовський? Командир Туркестанської дивізії?
– Так, він. Генерал кличе вояків.
По вухах вдарив звук відсунутих стільців.
Загін Прісовського, здавалося, зібрав останніх стійких патріотів їхньої нещасної неньки-України. Там був капітан Петрів зі своїм полком, який щойно прорвався до України з західної Білорусі. Там був підполковник Болбочан, який свій полк привів до Києва прямісінько з передової. Серед тертих життям офіцерів, унтерів та солдат, траплялися групи молоденьких хлопчаків – майже дітей. Але ніхто не смів їм дорікнути віком. Це були курсанти Київського військового училища – ті самі юнаки, які першими прийняли удар більшовиків під Крутами.
– Ну що, хлопці! – Звернувся до них невисокий генерал Прісовський. – За віру-царя-вітчизну повоювати ми встигли. Тепер давай – за вільну Україну!
Бої на вулицях нагадували пекло. Зберися військові бодай за тиждень до приходу червоних – все було б інакше. Але часу їм ніхто не дав, тому воювали вони, чим могли і як могли. Київ прийшлося здати червоним. Але це був іще не кінець.
У селі Гнатівка, куди після боїв у Києві відступило все різноманіття загонів, полків, груп, куренів та з’єднань українського війська, офіцери від одного до другого передали новину – увечері буде велика нарада. Керували зборами генерал Прісовський і підполковник Болбочан. Там не було маячні соціалістів – офіцери фахово і діловито обговорювали перелік заходів, потрібних, аби переломити ситуацію і погнати червоних з України. Треба було дуже багато зробити. Встановити чітке командування… Налагодити зв'язок та взаємодію… Заборонити мітинги і об’явити військо поза політикою…
– А як же ми називатися будемо? – спитав підполковник Болбочан. – Добровольці?
Офіцери поморщилися. Добровольцями звали вже себе корніловці, калединці та інші прибічники «єдиної-неділимої».
– В українській традиції для вояків-волонтерів існує дуже влучна назва – запорожці, – згадав генерал Прісовський.
Назва сподобалася. Так віднині вони і стали зватися – Запорізький загін.
Ой, не злюбила їх Центральна Рада від самого дня створення. Так не злюбила, що аж зубами скрипіла, коли про них мова заходила. Але зробити нічого не могла. Її агітаторів запорожці на дух не сприймали, а інших важелів впливу на них у Центральної Ради просто не було.
Рада іще домовлялася в Брест-Литовському з німцями про мир, коли запорожці перейшли у наступ і погнали червоних назад – на Схід.
– Хлопці! На багнети! – гукали молоді поручники.
Запорожці викинули червінців з Житомира. До загону линули добровольці – і загін перетворився на Запорізьку бригаду.
– Козаки! Попереду – столиця! – закликали курінні.
Чеканним кроком запорожці промарширували київською бруківкою. А волонтерів більшало – Запорізька бригада невдовзі стала Запорізькою дивізією.  
– Гей! А що ж то за Україна без Полтави? – глузливо питали командири.
Над звільненим містом було піднято український прапор. Дивізія й надалі росла, і розрослася так, що перетворилася на Запорізький корпус армії УНР.
Коли 2-й запорізький полк підполковника Болбочана крокував вулицями звільненого Харкова, зі стін на козаків дивилися об’яви з обіцянками величезної нагороди «за голову старорежимного генерала Балбачана». Але запорожцям марення більшовиків були байдужі. На них чекали Донбас, Подніпров’я і Крим.
Випереджаючи неспішні полки німців, вони без бою зайняли Катеринослав, а потім розсіяли по степах банди анархістів Марусі Нікіфорової та Нестора Махно.
– Слава! На Крим! – ревіли запорожці на Перекопі, долаючи на мотодрезинах замінований залізничний міст.
Під їхні чоботи гостинно стелилися шляхи щирого Криму. Похід, розпочатий з наради у Гнатівці, закінчився парадом на вулицях Сімферополя, мешканці якого радо вітали вояків, що марширували під розгорнутими українськими знаменами.
А невдовзі скінчилася і Центральна Рада – владу в Україні перебрав генерал Павло Скоропадський. Тоді запорожці зраділи цій новині. Здавалося, ще трохи – і Україна заживе нарешті у власній хаті вільною господинею. Але минули вісім місяців. Колишні ватажки Центральної Ради очолили повстання проти гетьмана Скоропадського. І запорожці до нього долучилися.
 
ДАЛІ БУДЕ
 
Дмитро Калинчук