для старых юзеров
помнить
uk [ru]

Перші глави мого роману.


Перші глави мого роману.
На новий рік прийнято дарити подарунки. Ця ідея зявилася у мене кілька місяців назад, але зважився я на неї після довгих роздумувань. Та зараз відсутпати нема куди.
 
Коротше. Всім дурдомівцям я дарую перші глави історичного пригодницького роману, над яким я зараз працюю. Викладаю я їх вперше. Умовна назва роману - "Заколот проти Петлюри". Період - повстання проти гатьмана Скоропадського і наступ більшовиків на Україну у грудні 18-го -лютому 19-го років. Вихід роману я планую щось за 4-5 місяців.
 
Ну... Насолоджуйтеся.
 

 
* * *

Чоботи лунко відбивали крок харківською бруківкою. Колона українського війська твердо і злагоджено марширувала вулицями міста. Ланки козаків*, по чотири в кожній, старанно тягнули носки начищених до блиску чобіт та молодцювато виконували команди своїх командирів. Неначе влиті сиділи на їхніх шинелях шкіряні ремені з підсумками. Сяяли на сонці багнети.
– Раз! Раз! Раз-два-три! Крок! Крок! Раз-два три!
Цивільні харків’яни радісно вітали українських вояків. Чиновникам та робочим, купцям та студентам, витонченим пані та торговкам з базару – всім кортіло подивитися на справжній військовий парад. Хлопчаки підкидали вгору капелюхи. Дівчата махали хустками та дарували козакам повітряні поцілунки. Бажали люди побачити силу – і вони її бачили. Надворі стояв листопад 18-го.
2-й піший полк Окремої Запорізької дивізії, війська Української Держави та Його Світлості гетьмана Павла Скоропадського демонстрував зразкову виучку і злагодженість. І його старання були гідно оцінені. Командувач Харківського корпусу гетьманської армії, генеральний хорунжий* Олександр Лігнау вислухав доклад командира полку і задоволено узяв під козирок.
– Дякую за службу, вояцтво!
– Слава! Слава! Слава! – горлали козаки у відповідь.
Першою по Миколаївській площі прогарцювала кінна сотня – браві вершники у темно-синіх кубанських черкесках та смушкових шапках з довгими чорними шликами. За ними крокували бійці піших куренів – у сірих шинелях, сірих башликах та чорних шапках-кубанках. Старшини* салютували шаблями. Обличчя вояків сяяли задиркуватими посмішками.
– Крок! Крок! Кро-ком руш!
– Хлопці! От молодці!
– Боже! Ну проста гвардія єго вєлічества!
– Ой Маша, пасматрі какой мілий афіцер?!

– Диви! Диви, Сеню! Диви, пан шаблею махнув!
Командир полку полковник Петро Болбочан разом зі старшинами свого штабу стояв біля командувача корпусу і задоволено милувався виправкою своїх козаків. Усім своїм виглядом він виказував впевненість у силі та злагодженості ввіреної йому військової частини. Цей настрій передавався у натовп. Люди раділи, і з іще сильнішим завзяттям вітали вояків-запорожців.
А от старшина штабу полку, сотник* Артем Горач відчував гнітючу нудоту в грудях. Досвідченим оком розвідника він бачив неприємні деталі, що лишалися непомітними для розбурханого натовпу. Старшини полку зовні виглядали дружніми й спрацьованими. Проте пильний погляд помічав – між ними повисло якесь гнітюче непорозуміння.
Не все вдавалося сховати. Командир кінної сотні Римський-Корсаков щось коротко сказав значковому* Дяченку, а той у відповідь надувся наче сич. Командир другого куреня* кидав несхвальні погляди на командира кулеметної сотні*. Той вдавав наче нічого не помічає, але робив це аж занадто пихато і презирливо. Кирпатий сотенний* зневажливим поглядом нагородив самого генерала Лігнау. Шабля його відсалютувала настільки різко і неохайно, ніби старшина раптом вирішив з командувача познущатися.
Артем знав причину цієї напруги. Душі старшин ятрила потреба зробити важкий, але невідкладне вибір. Цей вибір постав перед усіма ними за вісім днів до прибуття у Харків – у невеличкому селі на Чернігівщині, де полк кілька місяців стеріг кордон між Українською Державою та більшовицькою Московщиною. За цей час запорізькі сотні встигли побачити все: і злидні, і бої, і перемоги, і похорони товаришів…
 
…Артем байдуже вглядався в тумани, що піднімалися над лугами вдалині. Сумно присвиснувши, він пересунув набакир вовчу шапку з довгим чорним шликом. Його вже кликали. Уздовж паркану до нього прямував командир кінної сотні Микола Римський-Корсаков. Цей красивий старшина з видовженим обличчям та з манерами офіцера імператорської гвардії рішуче розвіяв його задуму.
– Артеме, ходімо до командира! Пан полковник кличуть.
Штаб полку містився у хаті священика. В просторій світлиці за довгим столом зібралися старшини. Артем кивнув чорнявому значковому Дяченку з кінної сотні. Никифор Авраменко зі штабу полку привітно махнув йому рукою. З начальником штабу військовим старшиною* Гейденрайхом, Артем привітався коротко та ввічливо, як того вимагав статут. На лавах розмістилися командири куренів та сотень, і серед них, – троє невідомих осіб у цивільному, дуже схожих на дрібних чиновників або вчителів. Артем присів на своє місце. Полковник Болбочан кашлянув у платочок і розпочав нараду.
– Панове старшини, – промовив він дещо урочисто, але намагаючись уникнути зайвого пафосу. – Справа, через яку ви тут, – це майбутнє нашої держави. Ці панове – представники Українського Національного союзу. Як ви знаєте, всі політичні партії України об’єдналися у Національний союз, аби визначити подальшу долю України і затвердити лад, який в ній мусить бути. Наші гості мають нам про це розповісти детально. Прошу любити й шанувати!
Слово узяв старший з представників Національного Союзу, невисокий гладенький пан в окулярах та з коротенькою інтелігентською борідкою. Йому було ніяково серед людей в одностроях. Він явно недолюблював старшин і намагавсь виглядати серед них якомога незалежнішим. Насправді – виглядав бундючно та недолуго.
– Панове старшини! Товариші! Як ви знаєте, в Німеччині сталася соціалістична революція. Наші товариші, німецькі соціалісти, щойно скинули владу кайзера Вільгельма! Тепер німецькі окупанти мають залишити українські терени…
– Я перепрошую, а ви часом не представник соціалістів? – спитав сотник Римський-Корсаков.
– Власне так. Ми всі представники Української соціал-демократичної партії…
– Так це ви довели нас до Крут і Київської бійні? – посміхнувся командир кінної сотні. – Довго ми виправляли ваші помилки!
– Ой важко було б їх виправляти без «німецьких окупантів», … – у тон із ним зауважив сотник Авраменко, миловидний юнак з великими карими очима.
Представник УНС розгубився. Поглянувши в глузливі обличчя старшин, він зробив над собою зусилля, вдихнув, видихнув, і почав говорити знову.
Тепер ніхто не згадував про соціалістів. Представник УНС звертав увагу лише на те, у якій скруті опинилася Україна. Німеччина уже програла війну. Частини Рейхсхееру* мали піти додому, а отже українці мусили лишилися з усіма своїми лихими сусідами сам на сам. Представник УНС розповів, що на Дону міцнішали білогвардійці, і що вони жадали відтворення Російської Імперії виключно у колишніх кордонах. А в гетьманському оточенні все більше силу набирали прибічники відтворення «єдиної та неділимої». За скасування незалежності України виступало все більше й більше міністрів…
– От ви сидите тут на кордоні і нічого не знаєте, – промовляв представник УНС. – А у Полтаві та Києві зараз створюють офіцерські дружини. Всі один до одного – офіцери-чорносотенці. Вони не носять українських погонів, на них російські кокарди, так само – в них російські звання та звернення. Прибічники «єдиної-неділимої» займають посади скрізь!
– То правда, – похмуро помітив військовий старшина Гейденрайх. – Ми те нєдавно потшули. Відзєлі вже новєго командувача дивізії.
Старшині зневажливо хмикнули. Новий командувач справив на них незабутнє враження.
– От бачите! – зрадів представник УНС. – Справжні патріоти Петлюра, Порш і Капкан сидять у в’язниці. Гетьман вже явно цурається України! Панове старшини! Батьківщина потребує захисту.
Старшини по-різному сприйняли їхні слова. В очах одних палав вогонь – слова представників УНС їх надихнули і розчулили. Проте не менше половини командирів відповіли політикам похмурими поглядами та іронічними посмішками. Але старшини мовчали. Всі погляди були спрямовані на командира їхнього полку.
Полковник Болбочан підвівся і допитливим поглядом обвів своїх підлеглих.
– Панове старшини, – промовив він. – Представники УНС звернулися до мене через те, що їх все більше непокоїть ситуація в Україні. Адміністрація гетьмана Скоропадського робить кроки, які не зрозумілі ані нам, ані політикам з Національного союзу. Є побоювання, що для України готують повернення до оновленої імперії. Тому нас закликають долучитись до рішучого протесту всім цим намірам. Панове, справа дуже серйозна. Йдеться про долю України. Через це, перш ніж від імені нашого полку висловити якесь рішення, я хочу почути усіх вас. Хай кожен з вас сам прийме для себе рішення, пристати нам у підпідпорядкування Національного союзу, чи ні?
Один з курінних* зрізу ж підняв руку.  
– Дозвольте, пане командире! – промовив старшина. – Я от щось не втямлю. Ці люди нам розписали жахи гетьманщини. Але. Гетьман прийняв країну зруйновану більшовиками і відродив її. За гетьмана запрацювали заводи й шахти. За гетьмана відновилися залізниці. За гетьмана шириться торгівля та кооперація. Ми давно вже не маємо на руках рублів – скрізь у ходу твердий український карбованець. Невже це все – задля «єдиної-неділимої»?
Розсудлива промова курінного миттю збурила кількох військовиків.
– Дороги! Заводи! Кооперація! – передражнив його інший старшина. – А те що у Полтаві більшість гімназій ще й нині викладають російською – це як?
– Це так, що не можна за рік миттю повернути українську мову туди, де її свідомо викорчовували три сторіччя, – флегматично зауважив сотник Римський-Корсаков. – Перебудова суспільства потребує часу. І процес іде – уже існує Українська Академія наук, два українські університети, по всій Україні відкриваються українські гімназії. Ви хочете мені сказати, що все це робиться для втіхи монархістів?
– Еге ж! Університети їм будують! – відгукнувся гарячкуватий значковий Дяченко. Їхню кінну сотню за характерний головний убір вже давно називали Чорними Шликами або чорношличниками. Легенди ходили про їхню шалену вдачу. – Про які університети ви мені тут товчете? А ви забули що пани повідбирали землю у селян?
– Але ж готується земельна реформа, – нагадав йому сотник Авраменко. – Землі можна буде мати не більше 100 десятин. Вже створений Земельних банк…
– Ага, банк! А селян тим часом каральні загони плюндрують?!
– Каральні загони були розігнані два місяці тому! – втрутився у розмову Артем Горач. – Їх ліквідувала гетьманська Державна Варта* та Охоронні сотні*.
– Панове! Панове! Панове старшини! – окликнув їх полковник Болбочан. – Прошу спокою!
Військовики мусили вгамувати емоції. Проте свердлити одне одного презирливими поглядами з-під лоба вони продовжували. Представники УНС випустили з котла пар, який давно вже накопичувався під кришкою – старшини болісно переймалися долею своєї країни. Та коли ж кожен висловив своє ставлення вголос – з’ясувалося, що злагоди у поглядах між ними не було, і це здивувало та збурило усіх без розбору.
Збурення вгамував поміркований голос начальника штабу. Військовий старшина Богдан Гейденрайх, високий довготелесий поляк з обличчям, немов вирубаним з дерева, говорив як завжди – спокійно й твердо.
– Отаке у нас становісько, мосціпановє. З одногу боку, не можна не визнати – за Гетьманщини для розбудови незалежної України зрублено чимало потрібного. Та з другєго боку, схоже що останні кроки гетьманської адміністрації становлять загрозу для України. Тому я маю запитання до наших гостей. Чи не пробував Національний Союз поспілкуватися з гетьманом напряму?
Представник УНС лише відмахнувся.
– То все дурня. Гетьман сам нічого не вирішує. Вся справа в оточенні. Гетьман скрізь обсаджений німцями та москалями.
– То що ви пропонуєте?
Слово взяв інший представник УНС – молодий миловидний юнак з маленькими вусиками.
– Політичні плани гетьмана загрожують існуванню України як такої. Ми вимагаємо усунення від гетьмана антиукраїнського оточення і формування справжнього українського національного уряду. Ми виступаємо проти чорносотенців та росіян-монархістів! Своє слово повинно сказати військо. Національний Союз закликає вас підтримати його. Нам потрібне повстання.
– І хто ж його очолить? – твердо спитав сотник Авраменко.
Цей, зовні дуже юний старшина, вже устиг пройти окопи Німецької війни, а у Запорізькій дивізії перебував від першого дня її створення. Під його поглядом старший з представників УНС відвів очі.
– Повстання очолює Український Національний Союз, – промовив він, мов виправдовуючись. – Для безпосереднього керування повстанням буде створена Директорія. А на Лівобережжі головнокомандувачем усіх сил стане ваш командир, полковник Болбочан.
– А більшовики? – спитав Артем Горач.
Представник УНС лише зневажливо скривив пику.
– За них не переймайтеся – їм не до нас. У них бунт чехів у Сибіру. З Дону їм зараз загрожує отаман Краснов і Добровольча армія генерала Денікіна. Ми вирішили скористатися цим і запропонували їм угоду. Вони не нападуть.
– То чого тоді свиню за хвіст тягти? – запально випалив значковий Дяченко. – Треба повставати – і алюр три хрести!
Його вигук знову розпалив емоції.
– А я проти, – схвильовано, але твердо промовив сотник Римський-Корсаков. – Я бачу забагато ознак того, що гетьман будує таки незалежну країну. Хіба що – не так швидко, як нам хочеться. І ще я хочу нагадати всім – ми всі складали гетьману присягу. Ви пропонуєте нам просто взяти і переступити через неї? Нам після цього ніхто руки не подасть.  
У світлиці запала мовчанка. Старшини обмінювалися недобрими поглядами. Одні були ладні повстати хоч зараз, а інші про повстання й чути не хотіли. Це все нагадувало тишу перед бурею.
– Подаю голос за підпорядкування Національному Союзові, – чітко промовив сотник Авраменко. – Але за умови гарантій недоторканості особи гетьмана Скоропадського.
Старшини переглянулися. Такий варіант влаштовував майже всіх.
– Згоден, - кивнув Артем.
 
…Проте до злагоди ще було, немов до Києва рачки. Парад добіг кінця і сотні полку організовано повернулися на вокзал, до своїх вагонів. Так сталося – до Харкова запорожці прибули нещодавно і розмістити їх в казармах ніхто іще не встиг. По відвідинах штабного вагону, Артем вийшов на перон і долучився до юрби старшин, які тихо перемовлялися проміж собою. Вигляд у них був задумливий та похмурий. Нарада у селі продовжувала ковадлом тяжіти на їхніх душах. Старшини були віддані своєму командирові полку, й тому цілком довірилися його оцінці ситуації та політичним зв’язкам. Але думки старшин розділилися. «У Києві повстання, мусимо долучитися також», – казали одні і кликали до зброї прямо зараз. «Зарано, не треба поспішати», – відповідали інші. Ці явно не бажали повставати взагалі.
З купою газет у руці, у їхнє коло бурею влетів розхристаний значковий Дяченко.
– Гей, хлопці! Ну, і де ж ваш гетьман?
– У Києві, державою керує, – буркнув у відповідь Артем.
– Ги-ги! Та ні! – радісно вигукнув чорношличник. – Не керує він тепер державою. Ось де тепер гетьман!
Газети швидко перекочували до старшин та зашелестіли у руках. Артем відчув, як у нього в очах потемніло. Крупні літери на шпальті склалися в заголовок: «Грамота про федерацію України з Росією». Знизу містився підпис: «Павло Скоропадський».
_______________
Примітки:
Козаки – рядові бійці. В армії Української Держави особовий склад поділявся на старшин, підстаршин та козаків.
Старшини – офіцери армії УД.
Генеральний хорунжий – в армії УД, звання що дорівнювало сучасному генерал-майору.
Сотник - в армії УД звання, що об’єднувало сучасних капітана і майора.
Значковий - в армії УД звання, що об’єднувало сучасних лейтенанта і старшого лейтенанта.
Курінь – батальйон армії УД.
Курінний – командир куреня.
Сотня – рота або кінний ескадрон в армії УД.
Сотенний – командир сотні.
Військовий старшина - в армії УД звання, що дорівнювало сучасному підполковникові.
Рейхсхеер – Німецька імператорська армія.
Державна варта – спецслужба гетьманської держави що об’єднувала функції поліції і частково – контррозвідки.
Охоронні сотні – збройні загони при місцевих адміністраціях, фактично – внутрішні війська УД.
 

* * *

Гетьманські караули біля будинку штабу Харківського корпусу навіть уваги не звернули, коли на вулиці біля них разом спішилися три десятки вершників у синіх черкесках та смушкових шапках з чорними шликами. Вартових не насторожило навіть те, що озброєні до зубів вершники перекинули карабіни на ліве плече і півколом оточили вхід. Це були свої.
– Командувач у себе? – спитав їх стрункий старшина кіннотників з погонами значкового на плечах.
– У себе, – відповів вартовий.
Три десятки карабінів стрибнули в руки чорношличників. Вартові здивовано поглянули на цівки рушниць.
– Зброю на землю, – наказав значковий Дяченко. – Показуй, де караулка? Де черговий старшина?
– Що це в біса означає? – старший караулу продовжував стискати свою трьохлінійку.
– Хорош геройствувати, чотовий*, – промовив старшина-чорношличник. – Роби що кажуть – і алюр три хрести. Для здоров’я корисніше.
Караули роззброїли без жодного пострілу. Захоплений зненацька черговий старшина до дій кіннотників, поставився філософськи-байдуже. Давши чесне слово «не коїти дурниць» він лишився при зброї і провів кіннотників до генерального хорунжого Лігнау. Біля дверей кабінету Петро Дяченко зупинився, сховав у кобуру револьвер, скинув шапку та поправив на собі ремені. Двері скрипнули ледь чутно.
– Пане генеральний хорунжий! Прошу вас здати зброю, – промовив він твердим і дещо глузливим голосом.
Значковий Дяченко завжди розмовляв у такій манері.
Здивований командувач корпусу підвівся з-за столу.
– Як вас розуміти, значковий? Чому без докладу? Ви що, напилися? Хто вас сюди впустив?
– Без нервів, пане генерале, – задиркувато посміхнувся чорношличник. – Влада в місті перейшла до Директорії Українського Національного союзу. 2-й Запорізький полк прийняв підпорядкування УНС – і алюр три хрести. Прошу здати зброю і слідувати за моїми хлопцями.
Генерал присів на своє місце і про щось глибоко замислився. Потім він спокійним рухом витяг з кобури револьвер і кинув його на стіл.
– Значить переворот, – задумливо промовив командувач. – Що ж? Певно, судьба така випала для України.
Петро Дяченко трохи стушувався.
– Пане генеральний хорунжий, – промовив він вже без глузливих інтонацій. – Полковник Болбочан пропонує вам присягнути на вірність Директорії. Приєднуйтеся до нас!
Гучний регіт розірвав тишу коридору.
– Я? З Винниченком? З Петлюрою? – перепитав генерал. – Ні, вже увольте. Я присягав ясновельможному пану гетьману і служитиму йому до кінця. Ведіть мене, значковий. Виконуйте наказ.
Наблизившись до дверей, командувач раптом зазирнув Петру Дяченку просто в очі. Старшина-чорношличник був людиною лихої вдачі, але тут він раптом отетерів – настільки твердим та презирливим був погляд генерала.
– Запам’ятайте, значковий, – спокійно промовив генеральний хорунжий Лігнау. – Прийде час, і ви лікті згризете через те, що зробили зараз.
Петро Дяченко лише злосливо посміхнувся у відповідь та різким жестом запросив генерала до коридору. Тоді він вирішив, що це лише погроза.
 
У просторому залі ресторану голосили скрипки, плакали флейти, дзвеніли гітари та хрипів контрабас. У повітрі витали хмари цигаркового диму. Сотник Артем Горач свідомо залишив рій* запорожців біля входу і зайшов до залу сам-один. Повільно та пихато він прокрокував до центру зали. По ніздрях били запахи тютюну, смаженого м’яса, хорошого вина і жіночого поту. В очах мерехтіло від офіцерів різних звань та родів військ.
– Боже! Я даже нє знаю, гдє прінять маму кагда она вирвєцца из бальшевізії…
– В Кієве уже астановіцца нєгдє!
– Да бросьтє, гаспада. Украінская апєрєтка доживаєт своі дні!

Здавалося – уся вища каста імператорської армії чкурнула з Пітера й Москви до України, і тепер жадала побудувати тут філію старої Росії. З гульбищами та ресторанами, але без більшовиків та українців.
– О! А вот і хахляцкій черкєс! – почулося у сотника за спиною.
Артем озирнувся. Неподалік за столом на нього нахабно витріщався підпитий штабс-капітан, чию увагу явно привернули артемові брита потилиця, бешмет кольору хакі і синя черкеска чорношличника. Штабс-капітан відверто наривався на бійку. Безкарність цю публіку аж надто розбестила. Але зараз було не до нього.
Музики дограли мелодію і стало тихо. Скориставшись моментом, Артем весело поглянув на присутніх і чітко промовив.
– Панове! Прошу лише хвилинку вашої уваги. Радий вам повідомити, що владу в місті перебрала на себе Директорія Українського Національного союзу. Через це – прошу військових добровільно здати зброю.
Дужий регіт розірвав повислу було тишу. Хтось намагався зааплодувати. З боку сцени почулося:
– Ти что варнякаєш? Па-русскі гаварі!
Музики заграли нову мелодію і на Артема більше ніхто не дивився. Молодий старшина ще раз посміхнувся і театрально змахнув рукою. До залу з грюкотом увірвалося близько десятка запорожців у шинелях, кубанках та з гвинтівками навперейми. Хтось гучно грюкнув у підлогу прикладом.
Музика стихла. По вухах вдарив жіночій вереск та дзвін розбитого посуду. Спокійно склавши руки на грудях, сотник Горач заговорив знову:
– Панове! Повторюю іще раз – дурниць не треба. Наполегливо пропоную всім скласти зброю та забратися геть.
Цивільні кавалери та паночки ящірками чкурнули у просвіти між запорожцями. Найбільш розумні з офіцерів клали на столи свої нагани і прямували за своїми супутницями услід. У цьому натовпі намагався проскочити і підпитий штабс-капітан, який щойно чіплявся до Артема.
Короткий жест рукою – і довгий багнет уперся офіцерові в груди.
– Куди це ти? – поцікавився сотник. – Ти ж наче побалакати хотів?
Зал спорожнів. Найбільш буйних з офіцерів запорожці роззброїли під цівками рушниць. Можна було рушати далі.
Та перед запорожцями, на колінах і в сльозах, стояв уже тверезий мов роса штабс-капітан.
– Братци! Не пагубітє! Как же так?! В адніх акопах жє ваєвалі?!
– Де твоя зброя? – холодно спитав його Артем.
– Да вот! Вот! Вазьмітє! – заверещав офіцер та сунув йому в руки свій «браунінг» разом із портупеєю.
Ремінь з кобурою сотник закинув собі на плече.
– Геть пішов!
 
На мостах з’явилися запорізькі варти. Загін козаків з полку Петра Болбочана зайняв вокзал. Вулицями Харкова неспішно й гордовито роз’їжджали патрулі Чорних Шликів. Офіцери гетьманського Харківського корпусу віддали зброю запорожцям і тепер сиділи запершись у своїх казармах. Гармати запорізької полкової батареї розгорнулися на Павловській площі.
Біля них повільно ходив вартовий у шинелі та кашкеті англійського типу з пласким козирком, вже прозваними в народі «гетьманкою». Козак відганяв від гармат хлопчаків та перехожих.
– Назад! Проходь, не зупиняйся! Ну чого треба від гармат?! Це ж бойова зброя, хай їй грець!
Молодий хорунжий* тримав у руках пачку прокламацій. Він роздавав  перехожим відозви харківського губерніального комісаріату Директорії та намагався відповідати на питання.
– Так, панове. Владу в місті опанував Український Національний Союз. Так, Союз керується колегіально  представниками різних партій. Для протистояння з кабінетом гетьмана Національним союзом створено Директорію. Ні, її повноважень я не знаю.
Відповіді хорунжого уважно слухали дві миловидні панни, які хоча й стояли трохи осторонь, проте ловили кожне слово молодого старшини. З їхніх захоплених облич не сходили задоволені посмішки. Листопадовий вітерець розвіював приколоті у них на грудях шовкові стрічки синього й жовтого кольорів. Одна з них, кароока брюнетка у темному пальто з білими манжетами, неспішно наблизилася до старшини і привітно посміхнулася.
– Можна і мені почитати?
Як для харків’янки, вона говорила незвично чистою українською мовою. Її лагідний голос і захоплений блиск очей викликали неабияку симпатію з боку старшини.
– Кажуть, повстанські війська уже здобули перші перемоги? – спитала панна.
– Я теж це чув, – закивав старшина. – Але зараз я не можу вам сказати нічого конкретного. Давайте почекаємо на більш надійні вісті.
– Гаразд-гаразд, – щиро відповіла йому панна та взяла прокламацію. – Я буду уважно слідкувати за новинами.
Дівчата рушили уздовж вулиці. Забувши про свої рекламації, старшина  з досадою поглянув їм у слід. Йому так хотілося, аби дівчата тої миті говорили про нього. А дівчата, натомість, захоплено обговорювали зміст виданої ним прокламації. Дзвінко лунав голос панни у темному пальто:
– У це повірити неможливо! Це свобода, розумієш?! Свобода!
Холодний листопадовий день здавався незвично сонячним. Їм під ноги гостинно стелилися засипані жовтим листям харківські вулиці. Їм посміхалися сонячні зайчики у склі шибок. Їм підспівували ресори візка, що проїхав повз них і хутко зник за рогом.
– Ти тільки уяви! Нам більше не треба збиратися на квартирах! – не вгавала чорнява панна. – Для нашого гуртка українського співу ми можемо просто орендувати приміщення – і ніхто не чинитиме нам перешкод! Ніхто не зриватиме наші літературні читання! Ми зможемо навіть домовлятися про наші виступи з театрами та гімназіями!
– Таню! Зупинися! – сміялася її подруга, русява дівчина в пальто та капелюшку волошкового кольору. – Зараз ти замрієшся так, що улетиш за небокрай.
– За небокраєм дуже холодно, – фиркнула Тетяна. – А я люблю теплі місця. Та й зрештою, чому б не мріяти?! Подумай, ще до вчора у нашій Україні будували ту саму Росію. Кого ми донедавна бачили у Харкові владою? Державну варту та Охоронні сотні, тобто колишню царську поліцію та офіцерські загони. А хто зараз у нас влада?! Вояки-запорожці! Найкраща військова частина української армії. Хіба це не запорука, що надалі все буде тільки дуже добре?
Її подруга задумливо зітхнула.
– Ой Таню! Скільки б років не минало, а ти немов усе ще в середніх класах жіночої гімназії. Запалюєшся мов порох від іскри… Але твоя правда! Таку подію треба це десь відсвяткувати. Ходімо до ресторану!
– До ресторану ми підемо танцювати, – тоном веселої учительки заперечила Тетяна. – А задля святкувати нам не треба мучити трактирників. Тут неподалік мій магазин.
До магазину «Мадемуазель Журба. Панчохи і білизна» подружки дісталися за кілька хвилин. Дві служниці, молоденькі дівчини в гаптованих корсетках, вибігли назустріч, аби вихваляти перед веселими панночками свої товари. Та побачивши хазяйку магазину, обидві зупинилися, а потім заходилися наперебій розповідати господині про останні новини торгівлі. Тетяна жестом обірвала їх.
– Дівчата! У мій кабінет шампанське! І бокали! Ми сьогодні святкуємо. Гетьманство завершилося! Постала справжня українська влада!
– Боже! Радість-то яка! – заверещали дівчата разом.
Служниці хутко виставили на стіл пляшки й цукерки та збиралися піти по своїх справах але хазяйка без розмов посадила їх за стіл і так само налила їм шампанського. Панна Тетяна була відомою лібералкою.
– Ну! За нову Україну! За країну щастя й безтурботності!
Дівчата натхненно цокнулися бокалами. За шампанським полилися розмови, сміх та жарти. Солодкі мрії змішалися із планами на майбутнє.
– Тепер батько напевно виграє свою суперечку з паном. Повернемо землю, здамо її в оренду і заживемо!
– А той гетьманський хорунжий такий гарний! І такий патріот – я аж горю уся!
– Ой дівчата! – весело промовила Тетяна. – Тепер аби тільки ніщо не завадило мрії! Тепер зміниться влада і постане скрізь…
– Центральна Рада, – промовила вголос служниця, яка уважно читала рекламацію.
Від цих слів хазяйка магазину та її подруга відчули прохолоду в грудях. Паночки стурбовано перезирнулися. Повернення Центральної Ради вони аж ніяк не бажали.
У пам’яті дівчат пронеслася веремія подій річної давнини. Безкінечні мітинги, демонстрації, конференції, збори. Представники влади, які багато обіцяли, але були нездатні навіть навести лад на вулицях. Постійні страйки. Зграї дезертирів і кримінальних злочинців, які щоночі ломилися у помешкання мирних міщан. З трибун лунали гучні гасла про те що українські соціалісти і московські більшовики залишаться братами довіку. І дуже швидко Харків практично без опору був зайнятий тими самими більшовиками. А з більшовиками почалося справжнє пекло. Обшуки, грабунки, арешти та розстріли – все це виконувалося украй цинічно та діловито. Місто поринуло у суцільний жах. І коли за три місяці до Харкова повернулися українські військові, харків’яни зустрічали їх радісно, немов рідних. Тоді Харків вперше побачив запорожців – той самий 2-й піший полк Петра Болбочана.
Тетяна поспішила усіх заспокоїти.
– Що ти?! Забудь! – замахала руками хазяйка магазину. – Ніяка Центральна Рада тепер не повернеться. Опікшись на молоці, навіть на воду дують – ніхто більше не допустить до влади цих неуків. Тепер партії стали розумніші!
Служниця почервоніла до кінчиків вух.
– Ну я не знаю, панночко, – промовила вона задумливо. – Звідки мені те знати? Напевно, ви праві.
Погляди дівчат проти волі впали на ту частину рекламації, де були перелічені керівники Національного Союзу. На папері стояли аж до болю знайомі прізвища: Винниченко, Шаповал, Петлюра.
__________________
Чотовий – в армії Української держави звання, що дорівнювало сучасному старшому сержантові.
Хорунжий – в армії УД звання, що дорівнювало сучасному молодшому лейтенантові.
Рій – відділення в армії УД.
 

* * *

 
Сподіваюся - ДАЛІ БУДЕ!
 
Дмитро Калинчук
© Дракон [01.01.2013] | Просмотров: 5941

2 3 4 5
 Рейтинг: 44.2/45

Комментарии доступны только зарегистрированным -> Увійти через Facebook



programming by smike
Администрация: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Администрация сайта не несет ответственности за
содержание материалов, размещенных пользователями.

Вхід через Facebook